Це ж стосується і соціально-психологічних розробок Філіпа Зімбардо.
Можемо не знати це ім’я, і нічого не чули безпосередньо про Стенфордський в’язничний експеримент. Втім, кожен спроможний назвати десяток фільмів, пісень і книжок, в який людина, поставлена в умови, де вона призначена бути (штучно!) катом або жертвою, стає (добровільно!) катом або жертвою. Герой береться за роль, котру йому приписують, і опановує ту роль блискуче та самовіддано.
Найпереконливіші керовані зміни людської поведінки пов’язані не з промиванням мозків, атакою нанороботів, наркотиками у водогоні та іншими екзотично-параноїдальними речами. Вони є наслідком системної і систематичної маніпуляції тривіальними аспектами людського життя (керований сон, обмеження простору, брак харчування, уніфікація одягу тощо). Наші індивідуальні чесноти (цікавість, здатність до навчання, відчуття власної унікальності, захват від приналежності до групи, емпатія тощо) використовують, щоб змайструвати з них наші ж соціальні вади. Робота Зімбардо змінила уявлення про агресію як про інстинкт, корегувала переконання про розподіл соціальних ролей, котрим начебто керує наша свідомість (чи надсвідомість, чи підсвідомість).
Ми уже півстоліття живемо в «світі Зімбардо». Настав час отож ретельно ознайомитися з першоджерелами. Українською з’явилася Зімбардова «біблія людської агресивності» – «Ефект Люцифера: чому хороші люди чинять зло» (The Lucifer Effect: Understanding How Good People Turn Evil, 2007).
В серпні 1971-го на оголошення про участь в експерименті з соціальної психології відгукнулися два десятки юнаків від 18 до 25 років. Вони пройшли відбір, щоб уникнути в роботі людей із явними психічними відхиленнями. Було відібрано 21 людину. За випадковим розподілом (кидали монетку) дев’ятеро з них стали «в’язнями» і дванадцятеро «охоронцями» (три зміни по три людини плюс додаткова). Згодом в експеримент ввели ще двох «в’язнів». Підвал психологічного факультету переобладнали на в’язницю – три камери і карцер. Керівник експерименту (власне, Зімбардо, котрому тоді було ледь за тридцять) став суперіндендантом тюрми. Його асистенти – проміжною ланкою в’язничного керівництва.
Були тут і «люди ззовні»: колишній в’язень-консультант, котрий очолив уявну Комісію з дострокового звільнення; капелан, що мав досвід роботи в реальний тюрмах; адвокат; родичі «ув’язнених». Всі персонажі отримували за участь в експерименті гроші – це була відповідальна оплачувана робота (важливий момент). Дослідження мало тривати два тижні. Вийти з нього кожен учасник мав право будь-якої митті.
Уже через 36 годин одного з «в’язнів» відправили додому з нервовим зривом. Згодом ще двох. «Охоронці» занадто захопилися своїми ролями: буквально за пару годин від початку експерименту він перетворився на психологічне насилля над «в’язнями». Ті своєю чергою уже за пару годин експерименту стали «ідеальними жертвами»: вони просто «забули», що звідти можна піти. За шість днів Стенфордський в’язничний експеримент було припинено через фізичну і психічну загрозу для всіх учасників. Для всіх, то значить «для всіх» – включно з керівником. До речі, припинили дослідження тільки через втручання незалежного експерта: нареченої Зімбардо, теж психологині, котра підняла питання про неетичність того, що діється (їй присвячений «Ефект Люцифера»).
Схоже на «Повелителя мух» Голдінга, скажіть! Не випадково. Саме цю книжку Зімбардо брав за основу, коли починав обмірковувати можливість досліджувати «креативне зло» в лабораторних умовах. Вирішив зробити з двадцяти юнаків переконливу систему персонажів. Знаєте, з цим «сюжетотворенням» у нього склалося. Ще одна рольова модель, яку він весь час тримав в полі зору – «Холоднокровний Люк» (хітовий фільм з Полом Ньюманом). Там в’язень чинить системний пасивний/активний опір нарваним стражам правопорядку. Тут із очікуваннями вийшов прокол: «наглядачі» швидко стали подібні до кіно-злодіїв, а-от Ньюймана серед стенфордських в’язнів не знайшлося.
В експерименту Зімбардо є серйозні методологічні й етичні проблеми. (Зазначу, що невдовзі по закінченню його спеціально вивчала Асоціація американських психологів і схвалила методологію). Взяти два десятка нормально соціалізованих і психічно адекватних людей і за кільканадцять годин перетворити їх на функціоналів системи, що керується повною дегуманізацією учасників. (Так, системи, в котрій ми всі існуємо, – теж, до речі, добровільно; а інколи й за гроші).
Тут ще один момент важить. Йдеться про 70-ті: масові виступи студентів проти війні у В’єтнамі, гіпі-культура, розквіт релігійних сект – всі молоді люди з проекту Зімбардо мали досвід опору системі і прагнули до виваженої соціально-політичної позиції. І цікаве наразі: один із піддослідних «в’язнів» став згодом відомим правозахисником, котрий опікується правами ув’язнених по всьому світу. Корисні досвіди? Як роздратовано радила героїня сучасного роману про Голокост: «Прагнете самопізнання, то їдьте до ашраму, а не ставайте невільником концтабору».
Про свій експеримент в цій книжці Зімбардо пише від першої особи, кілька разів підкреслює, що бере на себе повну відповідальність за наслідки роботи (позитивні в сенсі науки, негативні в сенсі дестабілізації психіки учасників). Він «вшиває» в свою розповідь реальні запротокольовані діалоги і моделює ті, які відбулися чи могли відбутися в ході дослідження. Ми досі не знаємо реальних імен тих юнаків, які брали участь в Стенфордському в’язничному експерименті. Кілька з них, приваблені розголосом в пресі, викрили себе і залишили такі ж, як у Зімбардо в «Ефекті Люцифера», свідчення від першої особи. Але більшість воліють залишатися невідомими і досі (що показово).
Я гадаю, цілком не випадково тільки шестеро з учасників досліду зголосилися публічно про пережите розказати. Глобальний висновок зі Стенфордського експерименту можна озвучити приблизно так. Обмірковуючи природу (соціального) зла, ми обґрунтовує його у такий спосіб. Робимо зло реальним: необхідною, ба існуючою частиною нас самих і нашого світу. Але такий висновок буде не науковим підходом. А в науковій гіпотезі (яка була підтверджена експериментально) Зімбардо йшлося злегка про інше.
Людина як соціальний діючий суб’єкт існує і функціонує лише тоді, коли є включеною в тріаду «суб’єкт – ситуація – система». Суб’єкт пасивно чи активно (через дію чи через акцентовану бездіяльність) намагається відреагувати на ситуацію, в яку він потрапив і яка впливає на нього на рівні «налаштувань від виробника» (некомфортну зазвичай, комфортної ми просто не помічаємо). Всі ці дії суб’єкта можуть змінити ситуацію, можуть не змінити, проте, вони завжди (!) зміцнюють систему. Система, яка породжує травматичні для суб’єкта ситуації, передбачає опір суб’єкта – це уже в її «базових налаштуваннях». От власне, ситуацію в в’язничному експерименті Зімбардо і досліджував: не людей – а тюрму з подальшим виходом на «вищі інстанції».
Тобто є «зло як окрема сутність» і є «зло як процес змін»; в першому випадку зло – це людина, в другому зло – це людина серед людей. А тепер пряма мова автора «Ефекту Люцифера»: «Особа – це актор на сцені життя, чия свобода у поведінці постає з різних складників – генетичних, біологічних, фізичних і психологічних. Ситуація – поведінковий контекст, що за допомогою нагород і нормативних правил визначає ролі та статус актора. Система складається з осіб і груп, які в межах свого впливу, через ідеологію, цінності та владу, диктують ролі, створюють ситуації та очікування щодо прийнятної поведінки».
Інформація, усвідомлення якої заскочує: в’язничний експеримент Зімбардо був невдалим. Він провалився, саме так. Що не завадило йому стати чи не найвпливовішим дослідженням із соціальної психології ХХ ст. Але в другій частині книжки Зімбардо наводить такий саме детальний, як і щодо Стенфордського дослідження, опис «експерименту» з приростання масок «катів» і «жертв», що вдався. Йдеться про тортури і зловживання американських армійців щодо ув’язнених в Абу-Ґрейб. (Пам’ятаєте цей гучний скандал, який став переламом в ході війни в Іраці?). Зімбардо був одним із експертів на судовому процесі над тими військовими: інформацію він оприлюднює детальну і перевірену. Від сержанта-наглядача до президента США – він виправдовує і звинувачує кожного. Щоб утвердитися самому в думці і нас в ній запевнити: вплив ганебної ситуації на людину не виправдовує її злочинних вчинків, але мусить слугувати пом’якшувальним фактором, коли йдеться про покарання злочинців.
Я згадала одну з попередніх робіт Зімбардо. Це був практично-терапевтичний посібник, як працювати з власною сором’язливістю і співіснувати з сором’язливими людьми. Що найліпше діяло на таких пацієнтів? Коли вони переконувалися, що сором’язливість (котра в нашій культурі радше є чеснотою, ніж вадою) є ідеальним важелем для маніпуляцій людиною. В «Ефекті Люцифера» реально важлива саме та мить, коли автор і читач досягають порозуміння: наші хиби є й нашими чеснотами – воднораз. Як, наприклад, цікавість людини і наша потреба в схваленні нашою ж «привілейованою групою» стає в певних умовах виснаженням одноманісттю і нудьгою та пристосуванням і конформізмом. Зло – нестабільний об’єкт щодо дослідження і опису. Чеснота ж надається до опису, хоча б і апофатично. Що значить бути хорошим? – Це значить не чинити зла.
Висококласна книжка з соціальної психології, яка адресована не-фахівцю і при цьому не страждає на спрощення. Майстерно! Як Зімбардо це робить? По-перше, автор «Ефекту Люцифера» свідомо відмовляється від риторики «футуризму-і-апокаліпсису» (притаманної більшості соціально-експериментальних книжок). Він той соціальний апокаліпсис пише як «загибель де факто»: кінець людства уже відбувся, ми його просто не помітили. Отже, Зімбардо не загрожує бідами «неправедним» і «невігласам», котрі відхилилися від курсу «психічно здорової людини». Він - радше неагресивний іронік і скептик в цій розмові.
До-друге, весь час звертаючись до читача, він адресується не до спостерігача, а до безпосереднього учасника експерименту. Згадує, як його колега Стенлі Мілґрем перед дослідженням спитався психіатрів: на вашу думку, скільки відсотків людей дійдуть до того, щоб дати піддослідному «небезпечну дозу» електричних розрядів? (Це другий зі значущих експериментів у соціальній психології другої половини ХХ ст.). Психіатри сказали: 1%. Експеримент довів: до 98%. «Коли ви певні, що не вчинили би як герої “Ефекту”, я раджу вам щиро над цим задуматися», – така (якщо огрубити) позиція Зімбардо щодо нас, його читачів. Позиція обґрунтована і плідна.
Книжка зовсім нелегка, напружена і тривожна. Місця для оптимізму щодо людської природи в ній буцімто і місця бути не може. Між тим, в останній частині «Ефекту Люцифера» Зімбардо намагається проаналізувати соціальну природу героїчних і просто добрих вчинків. Він розглядає їх виключно як опір системі, якому можна навчити (!). Навіть програму спеціальну, покрокову, для того розробляє – «три С»: «Самоусвідомлення, Ситуативна чутливість та вулична Спритність».
Напрочуд непереконлива частина, порівняно з попередніми. Опір потребує колосальних психічних затрат, джерела яких наразі неочевидні. Зрештою тут єдиний висновок промовистий: не піддатися впливам негативного середовища можна тільки за наявності у тебе клінічної параної. Параноя – це добра поінформованість. Коли можеш не чути, що говорять, але точно знаєш: весь світ змовився проти тебе. (Зімбардо розказує про чудове дослідження, яке довело зв'язок параної з частковою втратою слуху). І вже точно маєш всі шанси заробити собі «доброякісну» параною, коли слухаєш уважно.
Що залишається? Наразі уважно вислухати Зімбардо. «Чому хороші люди чинять зло?». Насправді, чому? І не зосереджуватися намарно на компліментарному ад’єктиві про «хороших людей», а звернути натомість на безальтернативність дієслова – «чинять». Ми ж теж хороші люди, правда?
Філіп Зімбардо. Ефект Люцифера: чому хороші люди чинять зло.
Київ: Yakaboo publishing, 2017. 584 с.