31 ЛИПНЯ 2022 РОКУ
Kharkiv is…
Харків — це щоночі лягати в ліжко й не знати, чи доживеш до ранку. Звучить пафосно, але це абсолютно реальна, навіть буденна історія міста. Кожної ночі. Кожної. На Харків та область із Білгорода випускають величезні смертоносні ракети С-300. Останніми днями летить одразу по вісім штук приблизно о четвертій ранку.
Пам’ятаєте цей жахливий підлітковий рух «Синій кит, або розбуди мене о 4:20», де дітей залякували та доводили до суїциду? Як тоді писали психологи, час вибрали не випадково. На цю годину припадає якась важлива фаза сну. Якщо будити людину на початку п’ятої, вона стає розгубленою, стомленою, знесиленою, позбавленою енергії на весь день. А якщо будити її надпотужними вибухами? Вони пронизують тіло такою моторошною вібрацією — не можна не прокинутися. Навіть якщо ти лягав під пігулками чи алкоголем. Завжди відчуття, що гупнуло десь поблизу. Діти в сусідніх квартирах починають плакати, собаки та коти — метатися, мій птах шалено б’є крилами. Місто прокидається. У жаху.
Найважчі — перші секунди після вибуху. Я борюся з диким бажанням спати й необхідністю встати й вийти хоча б у коридор, якомога далі від шибок.
Про сховища в Харкові вже не йдеться. Повітряна тривога вмикається по п’ять-сім разів на добу. Треба або жити в підвалі (який на п’ятому місяці війни все ще не придатний для постійного життя), або виходити в коридор і молитися. Принаймні о цій клятій четвертій ранку, коли сто відсотків летить.
Знаю кількох людей, які тепер заводять будильник на 3:45, щоб прокинутися під знайому мелодію, а не під звуки канонади. Є декілька телеграм-каналів, що ведуть люди, які спостерігають вильоти з вікон своїх будинків. Якщо прокинутися заздалегідь, можна разом із ними вести відлік. Це має такий вигляд: «Увага, Харкове, перша вилетіла!» — Секунда. — «Друга летить!» — Секунда. — «Третя!» — «Восьма пішла!».
Мені це не надає оптимізму. Я схоплююся з першим вибухом, доберман біжить у ванну, і я, яка ще спить, плентаюся за ним. Коли всі вісім вибухів відгримлять, перше запитання в кожного: «Куди прилетіло?». Починаєш сновигати пабліками. У телефоні десятки телеграм-каналів: двору, вулиці, мікрорайону, міські, обласні, офіційні, неофіційні. Зрозуміло, що місце відразу не повідомляють, але з якихось уривків, натяків, диму, якщо видно, ти приблизно вираховуєш КУДИ. Це важливо, тому що саме зараз там може бути твій друг, родич, близький. І тоді треба дзвонити, писати, чекати на відповідь, стрибати в машину, їхати, рятувати. Офіційну інформацію про руйнування та жертви нічних обстрілів дають не раніше ніж о 10:00.
Починається день. Так само щось гримить, горить та вибухає. Постійно вмикається сирена. Але не системно, у різний час, у різних районах міста. Удень можна заспокоювати себе словами «це наші» або, як кажуть військові, «це виходи».
День минає традиційно: робота, волонтерка, проблеми. Складні питання, важливі зустрічі, тривожні розмови.
Настає вечір. Ти лягаєш у ліжко й не знаєш, чи доживеш до ранку. Яка з них летить у твій будинок? Перша? П’ята? Восьма?
9 СЕРПНЯ 2022 РОКУ
Уранці зустріла в під’їзді консьєржку. Мила підлогу на першому поверсі. Я розгубилася, думала, вона поїхала давно. Соромно стало: я вже майже місяць у Харкові, а на прибирання жодного разу не здавала.
— Ой, Михално, — кажу. — А ви працюєте?
— Добрий день, люба, — усміхається Михална. — Та приходжу ось іноді, а то як же ви тут без мене.
Ошатна така, мініатюрна, років шістдесят п’ять їй, напевно.
— А як же ваша зарплата? — питаю. — Нас же тут від сили десять квартир мешкає.
— Дванадцять, — суворо уточнює Михална й додає: — Та яка там зарплата, війна ж.
Виявилося, що вона «просто так» кілька разів на тиждень заглядає в наш під’їзд: ліфти миє, квіти на поверхах поливає, «щоб життя було».
У мене клубок у горлі. Простягаю їй сто гривень.
— Вибачте, що мало, ну, може, хоч морозивом себе потішите. І ніяково так почуваюся, дуже. Михална брати не хоче, пручається. У кишеню їй засунула. Повертаюся від мами, а вона, уявляєте, тамбур мені помила. Кажу:
— Ну, навіщо ви це, ну господи.
А вона:
— Нічого, люба, мені нескладно, а тобі приємно буде, чистенько так, наче й немає війни, наче мир.
Я не втрималася, розплакалася.
І знаєте що? Цю країну не можна перемогти. Чуєте, ви, тварюки? Ви, які серете й жерете в одному місці, крадете труси й стріляєте в людей похилого віку. Ви можете нас окупувати, тримати в страху, в жаху, можете кидати бомби на місто, що спить, але… Але перемогти нас неможливо.