Житла
Дмитро, Київ
Ми дивилися на будинки й бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих і шматки дзеркал у ванних кімнатах. Дивилися й розуміли, що хтось із власників цих квартир пів життя збирав гроші, щоб побудувати й наповнити це житло. Хтось із них, мабуть, планував прожити там усе своє життя.
Навпроти повністю рознесеного будинку стояв білборд, на якому було написано: «Нарешті власні метри тобі по кишені».
Земля
Галина Дмитрівна, Білопілля, Сумщина
Звичайно, що засіяла, аякже! Скопала, засіяла тут. Хати, вважай, що нема, але ж сіяти треба. Земля й так настраждалася. Спочатку снаряди лежали, потім сапери приходили, так і сказали: «Йдіть, хазяйко, у сина пересидьте, ми землю вашу лікувати будемо». Так і сказали. Вони тутешні, все знають, розуміють. А тепер її засівати треба. Бо ж землю копати, засівати — це як людину гладити й чесати. Думаю собі: «Добре, що тут найбільші обстріли в березні були, поки вона ще спала».
Зірка
Вікторія, Харків
Якось ми подумали, що в нашій родині немає хорошої традиції. І зробили собі зірку різдвяну. Велику таку, високу. Таку високу, що до наших квартир у п’ятиповерхівках треба було заносити її, як спис. І лампочки електричні в неї вкрутили. Навчилися колядок — ні в кого ж, крім українців, немає колядок? Ну гаразд, але не таких. І пішли колядувати. За перший рік заробили стільки, що пошили собі ще й костюми довгі. І нас навіть замовляти стали. І родичі, і друзі, і навіть чужі. Замовляли собі вертеп на свята.
А зірку я на балконі лишила.
Романна, Київ
Коли вікна заклеєні скотчем, щоб скло не розліталося від вибуху, вони як зірки. Я так у себе зробила: непрозорим скотчем чотири смужки хрест-навхрест на всіх вікнах. З обох боків, як інструкція каже. Коли сонце надворі, зранку прокидаєшся, а на стіні — тіні від скотчу. Оті зірки. Повзуть повільно. Я хотіла б, щоб то був мій єдиний спогад про війну.
Зуби
Уляна, Львів
Приїхав переселенець із Миколаївщини. Втік із полону. Окупанти його викрали, катували, вибили зуби.
Тепер поселився у школі.
Лежить на матраці, вкритий дитячою ковдрою. Довгі ноги стирчать. Наче школяр, тільки зуби вже не виростуть.
Історії
Віка, Маріуполь
Ви ж письменник, так? Вам простіше, бо ви, коли пишете, не бачите того, кому розповідаєте. А я, коли на мене дивляться, починаю так себе жаліти, що всі слова губляться. Або, навпаки, думаю: «Може, я так мало пережила, і смішно, що виставляю напоказ свої історії». Я ж не знаю, через що пройшла та, інша, людина. І вона, можливо, думає так само. Сидимо й мовчимо обоє. А насправді пережили так багато, що на сотню людей вистачило б.
Їжа
Оксана, Львів
Я приймаю сім’ю, яка приїхала зі сходу, щоб поселити на ніч. Проводжу їх на кухню і кажу: «Тут кухня, їжу на столі можете брати». І на цьому вони починають плакати. На фразі: «Їжу на кухні можете брати».
Саша, Львів
Був тут у нас один дідусь... Я кажу йому: «Беріть, їжте». А він відмовляється. І тоді я використовую один аргумент, який завжди діє на наших старших людей.
«Їжте, — кажу, — бо все одно викинемо».
І він каже: «Добре, давайте». Я побігла за приборами, бо якраз скінчилися. Повертаюся, дивлюся, а він уже їсть руками.