«Коли падають дерева» – дійсно характерний фільм для періоду, коли кінороби, музиканти та письменники, та й взагалі усі навколо намагаються зрозуміти: що сталося з нашою, багато в чому немов застиглою в часі, країною в 90-х, і як це впливає й досі на наше суспільство? Ми повертаємося до естетики тридцятирічної давності, з якою в кадрі все виглядає більш похмурим (а значить модним) і, як це прийнято називати, «чорнушним», в спробі рефлексії. Дивно, але дія фільму відбувається немов у безчассі, ми не спостерігаємо модного одягу і пристроїв, але чуємо більш-менш сучасні для глядача вульгарні поп-пісні. Причина полягає в тому, що сільський побут і провінційні панельки виглядають ось уже кілька десятків років однаково, та й проблеми сімей, які живуть в цих реаліях, анітрохи не змінилися. Гіперболізовані образи колишньої школярки Лариси і молодого бандита Шрама зійшли зі сторінок українських романів в м'яких обкладинках, адже вони так добре закарбувалися в головах дуже конкретного покоління, яке не зуміло реалізуватися і живе, наче в цьому самому безчассі.
Очевидно, що персонаж, з яким ідентифікує себе сама Марися Нікітюк – це зворушлива молодша сестра Лариси Вітка. Її дитяча оптика і є вираженням тієї рефлексії, про яку писалося вище. Очима щирої та наївної Вітки ми дивимося на жорстокі реалії села. Втім, не зовсім вдалі з візуальної точки зору графічні ефекти трохи псують сцени за участю дівчинки. Український магічний реалізм можна порівняти стилістично з європейським наївом початку 2000-х. Подібні сцени дуже часто можна побачити в нашому кіно, однак, чи не застарів подібний підхід?
Більш точними і естетично вивіреними є фантасмагоричні сцени з Ларисою та оголеними тілами. Певною мірою це повернення до традиції поетичного кіно, але похмурий провінціалізм і спроби героїв втекти в ескапізм у любові, у прагненні до кращого життя чи у дитячих мріях – це вже не «лісова пісня», а щось абсолютно інше і, можливо, не до кінця розкрите. Змішання жанрів не завжди йде фільму на руку і плутає глядача, який може не вловити внутрішніх інтенцій Нікітюк.
«Коли падають дерева» має й фемінистичний контекст. Мати і бабуся намагаються зробити так, щоб Лариса «стала людиною» і вийшла заміж за роботящого хлопця, з яким у неї буде хата, худоба і діти. Криза маскулінності – мотив, який з середини минулого століття не перестає бути актуальним. Дівчина втратила батька, який служив для неї опорою і сильною фігурою, своєрідним орієнтиром в житті. Переживаючи цю втрату, вона чинить опір тотальній несвободі порядків, що виражаються в досить точній фразі «аби було, як у людей», і відчайдушно шукає кохання. Шрам, котрий є частиною кримінальної субкультури, не може стати для неї справжнім супутником, що смутно розуміє і сама Лариса. Чергова кримінальна «тема» призводить до трагічних наслідків, тому закохані не можуть бути разом. Крихкий дівочий світ героїні з палкою любов'ю в ніч на Івана Купала руйнує безгрошів'я і неможливість побудови власної особистості в пострадянському безчассі, психологічному насиллі з боку родичок і сусідок, які й самі бояться життя, побоюються альтернативного погляду на світ.
«Коли падають дерева» – дебютна, а тому художньо спірна і трохи сумбурна стрічка, в яку автор вклала, здається, занадто багато думок і мотивів. Описуючи фільм, зазвичай як про кульмінаційну точку говорять про фінальну сцену з відлітаючим конем, що відсилає чи то до «Нескінченної історії» Петерсона, чи до «Аризонської мрії» Кустуриці. Набагато менша увага прикута до дуже важливої сцені на кладовищі, де ми чуємо пронизливу і до болю наївну дитячу молитву, на тлі якої бачимо по черзі обличчя присутніх на поминках. Втім, обидві сцени ведуть до єдиного висновку. Через його наявність можна пробачити всі художні та драматургійні недоліки фільму.
Полягає цей висновок ось в чому. Побоюючись всерйоз задуматися про неможливість Божої милості в позбавленні від смерті, ми всі, як жінки, так і чоловіки в зображеному у стрічці селі і маленькому місті, намагаємося вхопитися якщо не за життя, то за існування з дурними і порожніми розмовами, побутом, який ведеться за інерцією. Дитинство і юність ще живуть афектами, ще довіряють ірраціональній людській природі, хоча і шанс втекти на казковому білому коні в небо є далеко не у кожного.
Та й як би його не пропустити, адже всі навколо хочуть стримати тебе і залишити тут. Внизу, де є лише страх і сірий побут, де нічого не змінюється вже кілька десятиліть.
Авторка: Анастасія Капралова.