Формула авторського кіно: «Рівень чорного» Валентина Васяновича

Протягом року українська спільнота спостерігає за динамічним фестивальним життям нової кінострічки Валентина Васяновича «Атлантида»: перемогою на «Горизонтах» у Венеції, спеціальним призом журі у Токіо, участю у фестивалі Торонто та національною прем’єрою в Одесі. Попереду – представлення України на премії «Оскар» у категорії «Міжнародний повнометражний фільм». Успіх цієї роботи пояснюється унікальною формою у поєднанні з болісною, актуальною темою. 

Але не менш цікавою та вартою уваги постає попередня стрічка режисера «Рівень чорного» – якісний та чуттєвий початок формування особливого авторського стилю. Пропонуємо згадати фільм 2017-го року і поміркувати, чим документально-ігрова картина про екзистенційну кризу 50-річного фотографа так зачепила свою аудиторію.

Кадр з фільму "Рівень чорного"
Фото: Артхаус Трафік
Кадр з фільму "Рівень чорного"

Стрічка «Рівень чорного» – інтимна та камерна, вона не претендує на міжнародне визнання, хоча також у свій час висувалась Україною на «Оскар». Кіно представляє цінність як робота, у якій автор уперше чітко окреслив свої стилістичні та технологічні преференції щодо фільмування. Сценарій для стрічки завчасно не писався – тут було застосовано дуже цікавий альтернативний метод розбудови сюжету – документальне дослідження (або як називає його Валентин Васянович «документальний research»). Для початку митець спостерігав за своїм героєм: його фактурою, пластикою, повсякденними ритуалами, діяльністю, тільки потім змоделював емоційно збалансовані між собою ситуації – сцени, які комплексно утворили історію. Назва «Рівень чорного», до речі, і означає технологію налаштування інтенсивності кольору у відтворюваному кадрі, тобто той самий пошук балансу між реальністю, що необхідно зобразити на фото, і її видозміненням в об’єктиві.  

Наш головний герой – реальний фотограф Костянтин Мохнач, якому виповнилося 50 років. У фільмі ми дійсно бачимо його батька і той світ, у якому чоловік живе. «Це ж і є його машина, квартира його ж. І гараж його. І котик», – розповідає режисер в одному з інтерв’ю. Цікаво, що Валентин Васянович також «колись працював фотографом, знімав для глянцевих журналів» і підтвердив тезу про те, що вмістив у це кіно «самого себе». Тобто навіть персонаж поєднує у своїй сутності як реальний бекграунд Мохнача, так і авторське альтер его. Професія Костянтина потенційно може бути творчою, і, судячи з помічених нами кадрів подорожей, такою і була. У сконструйованому фільмі ж його заняття фотографією – це не романтизована візія митця, а безрадісний заробіток. Чоловік відчужений від того, чим займається, його камера пасивна, сюжети примітивні, реквізит та інтер’єр студії – тотальний несмак. У ще одному з інтерв’ю Валентин Васянович розповідає, що надихався стрічкою «Відчуження» турецького режисера Нурі Більге Джейлана. У фотографа з цієї історії як ніколи багато спільного з нашим українським персонажем: минуле, пов’язане з подорожами у горах та художнє знецінення теперішньої діяльності. «…Ти оголошуєш про свою смерть до того, як помер. Ти не маєш права поховати свої ідеали або перетворити усе на бізнес.», -–говорить до турецького фотографа друг.

Усе геніальне лаконічно. Статична камера у стрічці нагадує параджанівські експерименти з «Київських фресок» та «Кольору гранату». Однак Валентин Васянович не створює складних символів для розмови з глядачем – його довгі мізансцени очевидні та самодостатні за змістом як окремі новели (хіба що трохи романтизовані, наприклад, у сцені з катанням батька Костянтина на інвалідному візку, прикріпленому до дерева). Відсутність слів між героями в запропонованих умовах «дистанційованого спостерігача» не потребують додаткового роз'яснення, адже всім людям знайомі відчуття самотності та втрати, ностальгії та прагнення до здійснення мети. Варто визнати, з перших хвилин фільму важко сприймати сюжет без діалогів - у голові одразу вирує внутрішній монолог, що відволікає. Але після спроб сконцентруватись, десь на 10-й хвилині, ловиш ритм стрічки, і тоді сприйняття візуальної кіномови у поєднанні з природним шумом у кадрі стає надзвичайно приємним. 

Протягом нашої історії помічаємо важливе місце пам’яті Костянтина – підвал у гаражі, куди він складає свої цінні артефакти: фото колишньої коханої, крісло померлого батька, кадри з давніх мандрівок. З плином життя відбуваються втрати, незворотно, а предмети допомагають законсервувати спогади. До позитивного майбутнього героя ведуть його дії  - тренування з альпінізму вдома на саморобних кріпленнях та на скеледромі. Два емоційно потужні епізоди – з експресивним танцем під англійський варіант пісні Океану Ельзи «Майже весна» та момент спалення дурнуватої квітки-декорації - знаменують оптимістичний вектор: руйнуючи старе, головний герой долає біль від втрат й у самому фіналі «рухається угору». 

Чим же саме чіпляє фільм «Рівень чорного»? Мабуть, тим, що він  відкидає прагнення глядача до ескапізму, замінюючи його раціональною позицією. До того ж це не антиутопія як у «Атлантиді», а повсякденна історія. Тут постійно присутнє нагадування, що у житті кожну людину спіткатимуть втрати, й це природно. Ми нікуди не дінемось і від помилок, що систематично здійснюємо – наприклад, коли обираємо гроші на противагу творчості. У «Рівні чорного» можна болісно, але результативно пройти шлях самоусвідомлення разом із героєм та насолодитись епізодами, де він на своєму піку емоцій трощить об’єкти, серед яких йому морально «тісно». Після завершення перегляду виникає бажання виважено оцінити власну реальність і вирішити – що було б доречно, нарешті, прибрати з життя, а до чого (і до кого) - придивитись уважніше. 

Авторка: Ксенія Бойко.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram