Невеличке приморське місто, де всі одне одного знають. У судовій залі збираються друзі та родичі покійного іхтіолога. Колишня дружина вимагає розкрити їй місце поховання покійного, але молода вдова відмовляється це зробити, посилаючись на волю померлого. У залі єдиний свідок — старий друг покійного, капітан плавання на пенсії, який знає правду, але теж нікому нічого не скаже. У капітана росте донька, по вуха закохана у сина покійного. Він теж приходить на судове засідання, хоч і без ентузіазму. А судді, який мусить це все розгрібати, залишається один день до пенсії, і його дружина, колишня оперна співачка, чекає його вдома на святкування. Через нещасний випадок на сцені, вона залишилась прикутою до інвалідного візка і тепер її життя обмежується спогадами про втрачене минуле. І кожен з учасників судового засідання носить за душею історію про втрачені нагоди і згаяний час. Аби ви точно про це здогадалися, у фільмі є навіть місцевий “хранитель часу” — німий продавець піщаних годинників. Зрештою, суд відійде на другий план, головне тут — не хто винен, а що можна зробити живим, поки є можливість. Для тих, хто і досі цього не зрозумів, є теглайн фільму “Усе в житті треба робити вчасно”.
Як і в інших своїх роботах, режисер працює із невеликою кількістю персонажів. Криштофович сам зізнавався, що йому по душі камерне кіно, де чотири людини — вже масовка. А зала суду, де відбувається значна частина подій фільму, лише посилює це враження. Добре, що у фільмі є море, яке хоч трохи виправдовує появу фільму на великому екрані.
Але море в фільмі не лише для розради. З нього йде загроза — це військові кораблі на горизонті, яких стає все більше. Почавши з позачасової історії про “пошук своєї риби” і “втрачені нагоди”, автор робить розворот на сьогодення, насичуючи фільм деталями нашого часу — передусім військовими у кадрі. Це не виглядає органічно, хоч і трохи повертає глядача на землю, а героїв трохи виймає з води роздумів про те, чи можуть риби любити.
А ось в чому “Передчуття” програє, так це в тому, як персонажі фільму говорять про свої переживання. Нежива мова є давньою хворобою нашого кіно, але “Передчуття” ніби робить ще крок назад від стандарту, що наразі існує. Складається враження, що режисеру і сценаристу важко дається робота з українською мовою. А введення двох чи трьох епізодів з умовно “одеською говіркою” швидше викликають відразу, аніж рятують ситуацію.
У розлогій фільмографії В’ячеслава Криштофовича більшість відомих робіт припадають на радянський період. Серед них “Володя великий, Володя маленький” (1985), “Самотня жінка бажає познайомитись” (1986), “Ребро Адама” (1990). Вже у незалежній Україні він зняв копродукційний фільм “Приятель покійника” (1997), який було висунуто від України на здобуття премії “Оскар” в номінації “Найкращий фільм іноземною мовою”. Після цього режисер більше знімав для телебачення, як і в радянський час. Лише 2017 він вперше взяв участь в пітчингу Держкіно із продюсером Андрієм Єрмаком (нинішнім головою Офісу Президента) і виграв. Сценарій до фільму написав український драматург Анатолій Крим, який вже працював із Криштофовичем для ТБ.
“Передчуття” не випадає із фільмографії режисера. Попри довгу паузу, Криштофович знову повертається до розповіді про втрачені можливості, але сьогодні його картина виглядає спробую вкласти усе одразу в півторагодинний хронометраж. Через це “Передчуття” не дає відповідей на запитання, які ймовірно виникатимуть у глядача протягом фільму. Але режисер вочевидь і не ставив перед собою такого завдання. П’єси Анатолія Крима йдуть в багатох театрах нашої країни і “Передчуття” виглядає як ще одна з них, чергова необов’язкова притча про те, що треба не гаяти час. Ця історія могла б працювати на телеекранах чи на театральній сцені, але в кінотеатрі частіше викликає бажання подивитись на годинник, а не на екран.
Автор: Роман Губа.