ГлавнаяБлогиБлог Володимира Шейка

Хмарочос на болоті: перші місяці Українського інституту

Сім тижнів тому я офіційно очолив Український інститут – нову державну установу, що презентуватиме сучасну українську культуру у світі і формувати сприйняття України за кордоном. Усвідомлюючи великі надії, покладені на Інститут, я хочу розповісти про його стартові позиції і перші кроки.

Фото: Скріншот з сайту УІ

Наказ про моє призначення генеральним директором Українського інституту був виданий 17 серпня 2018 року. Нагадаю, що конкурс на цю посаду відбувся ще у квітні, і лише чотири місяці потому завершились усі бюрократичні погодження. Призначення і є точкою відліку для Інституту, фактом набуття керівних повноважень його директором. Саме час розповісти про те, куди ми рухаємось, які кроки вважаємо першочерговими, і коли чекати на повноцінну програмну роботу в Україні та за кордоном.

Дива не сталося: як і решта нових державних інституцій культури, створених за останні роки, Український інститут постає на підмурках, які є фактично несумісними з його концепцією, амбіцією, статутними завданнями, очікуваннями українських і закордонних партнерів. Ми вкотре споруджуємо хмарочос на болоті, і зусібіч підпираємо його дерев’яними палицями. На щастя, у цього “хмарочоса” принаймні є офіс, комп’ютери і відкриті бюджетні асигнування.

Якщо ви мали справу з державним сектором, ви добре розумієте, про що йдеться. Організаційно-правова форма державної установи накладає безліч обмежень, які стосуються використання коштів, свободи тактичних рішень, залучення грантових або спонсорських коштів, довгострокового планування тощо. І все це без поправок на специфіку статутної діяльності Інституту, потребу у швидких, самостійних управлінських рішеннях та міжнародний вимір нашої роботи.

Штат Українського інституту - 12 посад. Наразі у нас працює лише семеро (!) людей, і ще четверо приєднаються до команди упродовж кількох тижнів. Утім, ми отримали понад 200 (!!) заявок на позиції програмного менеджера та фахівця з комунікацій, і сподіваємось на подальше розширення команди наприкінці року. Вважаю, що у 2019 році в київському офісі Інституту має працювати щонайменше 40 осіб. Для порівняння – Інститут Адама Міцкевича налічує понад 200 співробітників, а середній штат інших українських культурних інституцій - близько 70.

Заробітна плата працівників Інституту наразі визначається без урахування вимог до їхнього досвіду, переліку компетенцій та кваліфікації (сукупність яких є без перебільшення унікальною для державного сектору) і горизонтально прирівнюється до зарплат працівників типових державних установ (наприклад, рибних господарств, військових частин, шкіл або бібліотек). Базові ставки - сміховинні, говорити про них просто соромно. На Інститут поширюється дія кількох одіозних постанов уряду та наказів міністерств, які прямо забороняють фінансування виставок чи ярмарків, без потреби ускладнюють оформлення закордонних відряджень і поїздок, обмежують можливість завчасної передоплати за договорами, вимагають погодження дрібних рішень з органом управління (у нашому випадку – з МЗС). Механізм публічних закупівель применшує важливість нецінових факторів для таких послуг, як дизайн, переклад, консультування тощо, адже якість чи додана вартість творчої роботи не завжди вимірюється арифметично.

Зрештою, в українському законодавстві відсутня організаційно-правова форма для закордонних філій Інституту, які, за нашим статутом, повинні використовувати різноманітні інструменти культурної дипломатії, відкривати курси української мови, залучати стороннє фінансування, гнучко реагувати на запит локального середовища. Відкриття філій навряд чи буде можливим без прийняття профільного закону, на розробку і прийняття якого знадобиться багато місяців.

Дошкульний сюрприз чекав на нас у проекті закону про державний бюджет на 2019 рік. Мої розрахунки на 90 млн. грн, викладені у бюджетних запитах, не були взяті до уваги - наразі на потреби Інституту передбачено жалюгідні 10,5 млн., тобто удвічі менше, ніж цьогоріч. Пріоритетність культурної дипломатії для держави залишається віртуальною. Для порівняння - проект бюджету Українського культурного фонду - 208 млн (або 708 млн разом з патріотичним кіно), Українського інституту книги - 145 млн. Оскільки проект держбюджету вже внесений урядом до Верховної Ради, наша боротьба за місце під сонцем переміщується до парламентських комітетів.

Ця картина, хоч і виглядає сумно, не є безнадійною. Працювати можна навіть за таких кафкіанських умов. Проте мені важливо публічно і відверто окреслити наші непрості стартові позиції. Зізнаюся, що попри невпинну роботу практично без відпочинку, я все ще відчуваю неймовірний азарт і безумовну віру в те, наскільки своєчасною і потрібною є поява Інституту.

Упродовж цих місяців я часто чув від знайомих: “у тебе немає часу на розкачку, треба одразу показувати результат і розгортати активну діяльність, інакше ваш кредит довіри швидко вичерпається, і про Інститут швидко забудуть”. Але здоровий глузд підказує інше: результатові має передувати копітка, невидима і мало кому цікава робота над облаштуванням інституції та вдумливим програмуванням її роботи. Я не хочу робити нашвидкуруч те, що має стати стратегічною і системною функцією держави. Крихка конструкція під назвою “Український інститут” наразі тримається лише на ентузіазмі і талантах невеликої команди, політичній волі керівництва МЗС та величезних сподіваннях з боку сектору культури, дипломатів, закордонних українців, іноземних та національних інституцій.

Замість несистемних кроків в гонитві за ситуативним “результатом” я вважаю за необхідне спершу закласти міцний фундамент. Тут варто пригадати практику міжнародних проектів технічної допомоги чи донорських програм, у яких до 25% життєвого циклу (перші 4-8 місяців) відведено на так звану вступну фазу (inception phase), під час якої формується команда, складається план активностей і внутрішній регламент, проводяться консультації з заінтересованими сторонами. І лише після цього починається впровадження проекту. Ми маємо йти саме таким шляхом.

Ця позиція назагал відповідає трирічній концепції розвитку Інституту, яку я подавав на конкурс. Ознайомитися з нею можна на нашому сайті. Ця концепція, обрана конкурсною комісією та ухвалена Наглядовою радою Інституту, є засадничим і зобов’язуючим документом, яким я керуватимуся у своїй роботі.

Тепер розповім вам про найголовніше з того, що було зроблено командою Інституту за попередні місяці.

  1. Ми проаналізували чинну нормативно-правову базу та підготували проекти змін до низки постанов Кабінету Міністрів, аби розширити штат, розблокувати роботу Інституту за кількома статутними напрямками, підвищити заробітну платню, спростити деякі аспекти господарювання. Якщо ці зміни не будуть ухвалені якнайшвидше, вже з січня 2019 року Інститут може спокійно припиняти своє існування.
  2. Ми з командою провели дві внутрішні стратегічні сесії, під час яких сформулювали місію, організаційну структуру, головні напрямки та інструменти роботи Інституту на 2018-21 роки; а також мали понад 80 зустрічей і консультацій з представниками усіх секторів культури, освіти, креативних індустрій. Результат - десятки, якщо не сотні сторінок ідей, нотаток і пропозицій, які, сподіваюсь, наблизять нашу роботу до потреб і очікувань сектору.
  3. Ми тісно взаємодіємо з Українським культурним фондом, готуємось до укладання меморандуму про співпрацю, плануємо спільні конкурси на 2019-20 роки, аби якомога ефективніше доповнити один одного і підсилити міжнародний вимір нових культурних проектів, вже профінансованих УКФ.
  4. Зустрівшись з Міністром освіти і науки Лілією Гриневич, ми домовились про співпрацю над ще одним статутним завданням Інституту - викладанням української мови за кордоном. Задача МОН - розробка і затвердження відповідних навчальних програм, методики сертифікації, порядку професійної підготовки викладачів тощо; а Інститут має дослідити закордонні ринки, розробити бізнес-модель таких курсів, вивчити досвід вже існуючих осередків, створених силами українських громад. Це робота на кількарічну перспективу.
  5. Ми запустили сайт-візитівку (www.ui.org.ua) і розпочали розробку бренду та комплексної візуальної айдентики Інституту. За підтримки Міжнародного фонду “Відродження” складаємо технічне завдання і плануємо дослідити сприйняття України та українців за кордоном, вивчити запит і потреби іноземних інституцій щодо культурної співпраці з Україною. Перша хвиля такого дослідження дозволить визначити “точку відліку” для Інституту і надалі відстежувати результативність нашої роботи.
  6. Після непростих двомісячних перемовин ми домоглися права подати заявку на проведення в Україні у 2022 році однієї з найважливіших мистецьких подій Європи - мандрівної бієнале сучасного мистецтва Manifesta. Зараз працюємо з міською владою двох міст-кандидатів - Києва і Харкова, готуємо пакет документів. Фінальне рішення, звісно, прийматиме Manifesta, але такий шанс важко переоцінити.
  7. Президент України Петро Порошенко нещодавно проголосив 2019 рік Роком української культури в Австрії. Інститут підготував попередню програму подій і проектів, які могли б гідно представити сучасну Україну якомога ширшій аудиторії. Невдовзі матиму зустрічі в МЗС, Відомстві федерального канцлера та Посольстві України в Австрії, аби узгодити подальший план дій.  
  8. 27 серпня разом з заступником міністра закордонних справ Василем Боднарем представили Інститут на XIII Нараді керівників закордонних дипломатичних представництв України, яка щодва роки відбувається в Києві. Окрім того, ми з командою розповідали про Інститут на IV Форумі культурної дипломатії, Фестивалі Ідей в Одесі, форумі Global Ukrainians, Creative Mornings, Ukrainian Fashion Week, Kyiv Media Week і Ярмарку грантів у сфері культури, а також спільно з УКФ провели відкриту стратегічну сесію з культурної дипломатії.
  9. У партнерстві з Дипломатичною академією при МЗС у 2019 році запустимо курси з культурної дипломатії, історії української культури та проектного менеджменту для працівників апарату МЗС та дипломатів, які готуються до роботи в закордонних дипломатичних установах України.

Я навмисне не розповідаю про конкретні проекти і плани на 2019 рік, бо за кілька тижнів ми проведемо прес-конференцію за участі Міністра, де й озвучимо результати своїх напрацювань. Принагідно хочу подякувати Павлові Клімкіну та Ірині Подоляк за підтримку, а своїм відчайдушним і невтомним колегам - за віру у спільну справу. Витримки усім нам, і до зв’язку.

Володимир Шейко Володимир Шейко , Генеральний директор Українського інституту
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter