Підсистеми сприяння:
а) навчанню
Наживо знаю, як у Франції, Алжирі, а також з інформаційних ресурсів, й в інших країнах системно діє така структура навчального тижня, за якої останній день навчального тижня триває лише до обіду.
Після обіду у закладі освіти за бюджетні кошти проводяться додаткові заняття для тих учнів, у яких є проблеми із засвоєнням академічної складової навчальних програм.
І учні ті заняття добровільно відвідують, бо під час планових атестацій у класі нікому ніколи не дадуть списати.
У фінській державній системі освіти задля підтримки учнів з академічними проблемами пішли ще далі - запровадили після 9-річки додатковий 10-й клас для тих, хто не зміг вступити до академічного ліцею чи на бажану спеціалізацію у професійному ліцеї.
Таким учням надається додаткове право ще раз пройти за кошти держави навчання з базових для них предметів 9-го класу, щоб наступного року краще здати ЗНО за курс основної школи.
Такий додатковий 10-й клас відкривається там, де набереться як мінімум 15 охочих.
б) культурно-особистісному розвитку
Крім того, не менш системно у світі розвинених освіт поставлена програма позаурочної розвивальної діяльності у стінах школи/ліцею за кошти держави.
У цьому контексті також наживо випало пізнати і цей обов’язковий елемент навчального тижня, що практикується у всіх закладах Франції, Алжиру і задля якого заняття за розкладом проводяться лише до обіду. Після обіду у закладі працюють бюджетні факультативи, секції, студії, гуртки (сам вів фотогурток на прохання дирекції алжирського ліцею) для всіх бажаючих того учнів.
У всі інші навчальні дні тижня заняття за розкладом здійснюються зранку до 12-00, а потім після 2-х годинної сієсти з 14-00 до 16-ої чи 17-ої години.
Обов’язкових академічно спрямованих домашніх завдань не має тому, що вміння застосовувати програмну теорію на практиці виконання вправ, завдань, розв’язування задач, вирішення цільових освітніх проблем тощо формуються під час роботи у стінах закладу під керівництвом учителів.
Страху перед оцінкою, що має вчитель ставити учневі в останнього не має, бо класних журналів з поточними оцінками чи записами тем уроків також не має.
Оцінювання буде лише у форматі окремих і не частих підсумкових щодо комплексу підготовчої роботи письмових завдань. На весь урок чи їх спарену комбінацію, у ході виконання яких нікому не дозволять і сподіватися на списування.
Листочки з цими роботами зберігаються не у вчителя, а в адміністрації закладу і саме вони, а не класні журнали нашого штибу є документами суворої звітності.
Якщо на ЗНО у випускника не достає 0,5 бали до прохідного для вступу до університету, то він має право апелювати на бонус, якщо оцінки у тих роботах, що зберігалися у закладі вищі за встановлений для цього норматив.
Організація справи
Для якісного здійснення освітньої діяльності, з одного боку, потрібна академічна свобода педпрацівників, а з іншого, демократична, тобто пронародно спрямована, процедура ухвалення важливих рішень системного рівня, яка б усувала двозначності в нормативно-правових актах всіх рівнів.
Як приклад зворотнього з нашої практики маємо пустопорожність декларацій законодавчої влади щодо орієнтації на особистісно-орієнтовану освіту випускників основної/базової освіти (5 – 9 класи) на етапі їх переходу до старшого освітнього ступеня.
Чому закон «Про освіту» не став промоутером переходу на рейки справжньої профільної освіти старшокласників як дійсно реального, а не лише декларативного, формату освіти, що опиралась би на принцип пріоритетних для особи інтересів та рівень її спроможності до того?
Все тому, що у закон «Про освіту» заклали такий фактор, який легко дозволяє і місцевій, і центральній владі власне нічого й не міняти в існуючій пострадянській моделі уніфікованої школи, адже «… профільна середня освіта може здобуватися в окремих закладах освіти або у структурних підрозділах однієї юридичної особи (закладу освіти ІІ – ІІІ ступеня)».
У нас Верховна Рада між рядками кожного нового закону лагідно так, щоб «не дражнити» громадкість, щораз «шепоче»: «Шановні, заспокойтеся. Все буде так, як ви бажаєте, а не як до того штовхає купка відірваних від наших реалій «рехформаторів».
Натомість дійсно пронародне спрямування апріорі не може не передбачати такої організації навчання, у результаті якої особа не просто отримувала б документ про закінчення навчання, а реально ставала конкурентноспроможною у сучасному вимогливому світі розподілу праці з гідною її винагородою.
З цього ряду на перший план і виходить питання блокування існуючої практики «закривання очей» на списування та плагіат, бо без його вирішення так, як те робиться за кордоном, ми віками будемо «спроможні» навчати учнів/студентів тими вчителями/викладачами, які самі не здатні справлятися із завданнями ЗНО, що передбаченні для випускників закладів.
Експертні візії
Мова не про віру чи зневіру у владі, а про очікування від неї тієї управлінської діяльності, за яку у підсумку гроші з бюджету «не летіли б на вітер».
Важливо бачити щодо управлінців, зокрема директорів, заступників закладів освіти, великий пласт опосередкованих індикаторів управлінської здатності (стаж, кваліфікація, досвід роботи зі значимими проектами, громадянська діяльність, виступи у пресі, ведення майстер-класів, семінарів тощо), які можна легко супроводжувати однаковими для всіх претендентів на посади цифровими виразниками (балами).
За кордоном так роблять навіть для найму на рядові освітні посади, бо знають «ціну» комісіям, у яких голосують «підняттям рук». Нам достатньо згадати щорічні засідання комісії УЦОЯО по визначенню порогового балу, у результаті яких той є лише дещо вищим за рівень «сліпого» вгадування.
А першим кроком до викорінення зі свідомості організаторів та учасників освітньої справи принципу кругової поруки було б рішення про системну відмову від прив’язки до «свого класу» та «своєї школи».
У нас чи не кожен вчитель та учень міцно вживається у поняття «мій/мої класи», а ледь не у кожного українського директора школи поняття «мій навчальний заклад» і «я» стають чи не синонімами.
А світ давно перейшов на принцип сприяння соціалізації як учнів, так і педагогів у рамках загального державно-системного єднання в одне як загальнонародне ціле. Замість нашого хуторянсько-феодального формату.
По-перше, шкільні класи є лише ситуативно-структурними елементами навчального процесу, а тому весь час мають відбуватися зміни для забезпечення його ефективного здійснення. Незмінними мають лишатися не угрупування школярів/педагогів, а системні загальні цінності їхньої діяльності.
Жоден сучасний школяр у нинішньому «швидкому світі» уже не може розраховувати на тривале перебування у «рідному» колективі. Це колись у «повільному світі» людина могла все життя прожити у «своєму» трудовому колективі, «своєму» селі, на «своїй» вулиці.
По-друге, навчальний заклад апріорі не може бути об’єктом для «привласнення» тим чи іншим директором, адже насправді перебуває у комунальній власності територіальної громади. Директор навчального закладу є не «хазяїном», не є «наймудрішим учителем учителів», а всього-на-всього найманим менеджером, якого громада дуже поважає, а тому призначає йому гідну зарплатню. Тебе найняли – працюй, і не треба зростатися з думкою, що це «твоя школа/ліцей».
Саме на уникнення «приватизації школи» і спрямована світова практика ротації керівників освітніх закладів.
Такі підходи дозволяють системно блокувати наступні деструктивні вплививід кругової поруки:
- завищення оцінок дітям, батьки яких завдяки своєму посадовому чи фінансовому становищу помітно впливають на умови функціонування закладу чи окремого вчителя;
- спонукання колег/підлеглих до порушень під час проведення учнівських олімпіад, визначення учнів-претендентів на медалі, встановлення середнього балу випускників тощо;
- прилаштування дітей до так званих престижних закладів поза відкритим та чесним конкурсним відбором;
- протекціонізм у фінансуванні навчальних закладів, у яких навчаються діти можновладців;
- кулуарно-тіньове призначення на керівні посади;
- партійно-кланові втручання у перебіг конкурсів на посади керівників закладів та органів управління освітою;
- шахрайство у сфері застосування законодавства для пільгових категорій здобувачів освіти;
- популістські незаконні лазівки обходу принципу рівного доступу до здобуття освіти;
- тіньове сприяння списуванню та плагіату у школах та університетах/коледжах;
- консервація замкнених у своїй діяльності на самих себе моделей академічних установ, органів управління освітою, закладів післядипломної освіти, методичних служб тощо;
- профанація сутності цілей та змісту діяльності національних агентств/центрів з питань якості освіти, встановлення порогового балу «склав/не склав» ЗНО на рівні вгадування тощо.
При цьому, якщо для впровадження принципу ротації керівників освітніх закладів місцевих громад на умовах уникнення втрати системою високоякісних менеджерів, завдяки їх переходу на інші вакантні місця керівників, ще потрібні на початковому етапі додаткові значні кошти для побудови пришкільного відомчого житла, то їх (коштів) зовсім не треба, щоб унормувати практику, коли вже з 2-го класу кожного нового навчального року варіювався контингент паралельних класів школи з одночасною зміною вчителів у кожному з них.
Такий підхід сприяє поступовому викоріненню звички до кругової поруки на рівні школярів та рядових педагогів і нівелює згубні її наслідки.
Саме така методологія соціалізації учнів автоматично переводить їх орієнтацію з поняття «мого» до культивування суспільно-єднальної цінності «нашого».
У європейських, і не тільки, країнах діти зі школи звикають до поняття «нашого» у широкому суспільному вимірі: ніхто не викине папірця чи сигарету ні з вікна свого авто, ні з балкону своєї квартири, бо, у їх свідомості, ніщо їх (авто, квартиру) не відділяє від загального простору співжиття.
Вже не кажучи про мінімізацію ризиків кумівства та інших проявів неофеодальних відносин серед вчителів/адміністрації, оскільки керівники закладу і педагоги знаходяться у постійній динаміці.
До слова сказати, у 65-мільйонній Франції ротація як учнів, так і вчителів/керівників закладів давно застосовується у масштабах всієї країни і ніхто - ні педагоги, ні батьки учнів і не думають від того відмовлятися.
Правопорядок – обов’язки
Мова про головний ресурс освітньої системи – вчителів. У контексті впровадження щодо них реально пронародної політичної підтримки.
За кордоном вчителі давно мають реально захищені поточним перебігом справ права на:
- вільний вибір програми навчання учнів з урахуванням особливостей учня/класу/закладу, але у відповідності до державних освітніх стандартів;
- участь у прийнятті колегіальних рішень прямої дії, що стосуються здійснення професійної діяльності;
- участь у діяльності релігійних, політичних і громадських організаціях, не заборонених законодавством України, поза своїм робочим часом;
- рівний з усіма іншими педагогічними працівниками доступ до процедури присвоєння вищої категорії, проходження сертифікації;
- безумовне дотримання адміністрацією закладу нормативів наповнення класів та груп на факультативах, гуртках;
- застосування санкційних заходів до порушників дисципліни навчально-виховного процесу, у тому числі - до відокремлення учня, що ігнорує вказівки вчителя від ходу заняття;
- неприпустимість відволікання адміністрацією закладу на заходи, що прямо не пов’язані з посадовими обов’язками;
- непідзвітність до будь-чого, що не передбачене нормами освітнього законодавства.
Одночасно з цим для тамтешніх педагогічних працівників системи загальної середньої освіти є безумовно обов’язковими наступні специфічні для загальної середньої освіти функції:
- забезпечення цільового використання навчального часу у відповідності до вибраної освітньої програми;
- неформального ставлення до індивідуальних потреб та можливостей своїх учнів;
- узгодження змісту навчання та його рівня складності із обсягами та рівнем вимог державних стандартів відповідних рівнів освіти;
- дотримання визначених статутом закладу термінів підсумково-тематичного оцінювання рівня навчальних досягнень своїх учнів;
- дотримання вільного права учнів на апеляцію оцінки за результатами поточного контролю;
- виконання розпоряджень адміністрації щодо здійснення поточної позаурочної діяльності з учнями закладу, що визначена у статуті закладу;
- здійснювати різні види робіт з батьками учнів, що визначені статутом закладу;
- не пліткувати про учнівські слабкості, не кепкувати з них;
- виконувати призначені санкції учням за порушення норм доброчесності, у тому числі й академічної.
Такі прозорі і чітко визначені правові норми діяльності, з одного боку, убезпечують педагога від примх будь-якого начальства, а з іншого і йому самому не дозволяють стати безконтрольно свавільним у роботі з учнями та батьками.
Звісно, що без політичної волі вищого державного рівня і широкої підтримки батьківської та учнівської громадськості такі прості, але ефективні кроки до очищення системи від тіньових впливів на діяльність закладів освіти просто зникатимуть.
Разом з тим пора розвінчати міф, створений нашими бюрократами, згідно з яким «нічого в освіті не може змінитися, доки самі учителі не почнуть діяти по-новому», бо він є хитрістю, що має прикрити власну пасивність: що я можу, якщо рядові виконавці не хочуть працювати по-новому?
У цьому міфі прихована «дрібниця», що маскує не лише «диявола», а й відверте небажання чиновників працювати на зміни. І це при тому, що сенс існування освітнього менеджменту полягає саме в управлінні справами, а не в очікувані такої діяльності рядових виконавців, за якої їхні керівники стануть прогресивними лідерами.