Настали часи, коли українці все більше усвідомлюють не тільки те, що їх суспільне життя надмірно просякло бюрократичним формалізмом, а й те, що саме цим тримається паразитування чиновницького класу.
Наприклад, у контексті освітньої реформи апріорі стає доречним питанням: «А на скільки зібрання освітян, які організуються чиновниками, є спроможними до проектування системних змін у шкільній справі задля зростання людського потенціалу нації чи регіону, а не для прикриття/захисту їхнього стутус-кво у нових умовах?»
Звісно, уникнути сумно звісного «хотіли як краще, а вийшло як завжди» можна, у першу чергу, завдяки інноваційній спроможності фахівців та експертів вищого державного рівня, а вже потім завдяки здатності освітян базового рівня до впровадження нововведень.
І проблема не у тім, що не бувають успішними реформи «зверху», а від того, що не буває успішних реформ без підтримки «знизу».
Успішність реформ прямо залежить від рівня освіченості як їх організаторів, так і рядових працівників на місцях і тут є більш ніж важливим не лише «… вміння відрізняти істинні висловлювання від неправильних, бо ще більш важливим є вміння побачити за формально правильним висловлюванням насправді приховану у тім нісенітницю» (Володимир Успенський).
Наприклад, всім відомо, що найбільш сильні у математиці та природничих науках абітурієнти йдуть навчатися до класичних університетів, дещо слабкіші - до технічних университетів, а найбільш слабкі – на педагогічні факультети. При цьому навіть з цих педфакультетів більша частина випускників йде працювати у сферу бізнесу чи супутніх йому сервісів. І лише найбільш слабкі, за малим виключенням з цієї сумної правди життя, випускники педагогічних факультетів йдуть працювати у школу.
Тут як не реформуй зміст та форму педагогічної освіти, а чекати на дійсно новоякісну українську школу за такого доведеться як «на вчорашній сніг влітку».
Наша проблема ще й у тім, що як не всі наші поважні офіційні освітні фахівці нічого окрім радянської та пострадянської системи освіти не знають. «Не знають» не у плані поінформованості, а у сенсі відсутності практичного пізнання інших ніж радянські освітні практики та критерії.
При цьому все більше українських педагогів, студентів та учнів, зокрема й наша нова міністерка освіти, пані Ганна Новосад, власним спинним мозком пізнають, що буває й інша ніж найдешевша для держскарбниці системно-тотальна класно-урочна школа.
Питання у тім чи усвідомлюють українці, що вигодо набувачем від збереження пострадянської освітньої практики є не стільки ті громадяни, яким головне, щоб їхні діти мали гарні оцінки та легкодоступний диплом про вищу освіту, а у більшій мірі тисячі кревно зацікавлених вітчизняних чиновників та працівників супутніх до освіти контор»?
Задля панорамного бачення майбутнього України ескізно поглянемо на два концептуально протилежні освітньо-цивілізаційні базиси.
Інтереси
Існує варіант, коли для провладних інтересів авторитарного типу (від монарха до так званих лідерів) ідеальним типом школи є школа класно-урочна зі стабільним колективом учнів від початку до її завершення.
Ідеальною навчально-виховною технологією є примусова діяльність у межах «ведучий – ведені»: не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо.
Ідеальним змістом є секуляризація (розділення на якомога більше часток) програмного матеріалу: вчити треба всього і потроху, бо саме так у голові не буде ясності, а тому потреба у ведучому завжди буде актуальною. Відповідно і виховна робота повинна бути відділена від навчання, бо так не далеко й до самовиховання, котре може вийти з-під зовнішньо-примусового контролю.
Ідеальною метою є постійна передача формальних знань, а не формування вміння їх застосовувати задля розвитку особистості, бо так підопічні замість пошуку авторитету зможуть жити своїм власним розумом.
Ідеальною формою навчально-виховної роботи є постійне відтворення запропонованих зразків - максимально ідентичне для всіх копіювання.
Ідеальною формою шкільного менеджменту є ведення книги внутрішньо шкільного контролю, тобто запису відвіданих уроків вчителів дирекцією школи.
Ідеальним методом інспектування діяльності школи є не атестація рівня освітньої компетентності учнів як і не їх анкетування, які предмети, гуртки, студії тощо вони люблять і чому, а перевірка протоколів різноманітних засідань педагогів та перелік наказів адміністрації.
Ідеальним правовим інструментом організації внутрішнього життя школи є накази, щоб вряди годи не проросли пагони самоврядної партнерської співпраці.
Ідеальними неформальними проявами людяності має бути практика закритих очей на списування, блат, протекціонізм, куріння та випивки педагогів у стінах закладу тощо. Ось тому випускники, які звикли до списування та «малювання» оцінок, називають ЗНО «гаданням на хрестиках", яке потрібно відмінити, чому підспівують багато освітніх «фахівців».
Апофеозом емоційної радості від школи стає день її закінчення.
У такій системі не будівля школи є найкращим архітектурним об’єктом мікрорайону, не педагоги є найкраще матеріально забезпеченими, не вони є найповажнішими професіоналами чи експертами в очах держслужб, не шкільний транспорт є найпривабливішим у громаді та пріоритетним у кошторисах держвитрат…
Цей ряд продовжувати й продовжувати. І все це «Не» задля того, щоб все населення пропустити якраз через таку «школу», бо інакше саме існування авторитарної бюрократично-чиновницької влади постане під великий знак питання.
Далі буде … про варіант пронародно спрямованого інтересу влади.