Саме з цього виходить педагогічна практика демократичних суспільств. Якщо уважно подивитись на характер роботи учителів старшої школи, то ніхто у Франції не поставить справу навчання у площину повної відповідальності за підготовку учня виключно на вчителя.
Досить багато відведено самому учневі.
У них зазвичай у класі більшість дітей успішна. Це ще й тому, що учні, які, скажемо учнівською лексикою – «не тягнуть» на академічному рівні вимог, можуть продовжувати навчання у профілі, де інтелектуальні вимоги для них більш посильні.
Структура
Відтак старша школа, в принципі, не може бути однотипною.
Для старшокласників потрібні різні заклади. Не треба соромитись того, що академічні ліцеї не для всіх учнів і не для будь-якого учителя. Наукоємні ліцеї передбачають максимально можливе навантаження на інтелект, щоб випускники успішно продовжували навчання в університеті, а професійні ліцеї дають більше навантаження на формування технологічних навиків.
І все це ніяким чином не ставить питання суспільних взаємовідносин у площину «більшої чи меншої людської собівартості».
Компетентний автослюсар завжди важить більше некомпетентного. Так само і з учителем чи лікарем. А порівнювати автослюсаря з хірургом – це як розв'язувати рівняння, прирівнюючи яблука до груш.
Спадковість
Десятиліття новітньої історії України показали, що організована номенклатурою «постсовдепівська» шкільна дійсність нездатна бути адекватною щодо прийнятим у світі демократичним стандартам, за яких кожен учитель завжди знаходиться у комфортному соціальному мікрокліматі.
В Алжирі я з колегами навчав в академічних ліцеях старшокласників, які спроможні до такого змісту навчання. А держава зі свого боку створила такий для них вихід у майбутнє доросле життя, що вони не могли не хотіти навчатись, не могли сказати якомусь вчителю: «Та мені ваш предмет не потрібен».
Інші колеги вчили у професійному ліцеї інших випускників закладів основної ланки загальної середньої освіти (5 – 9 класи), котрі вивчали ази професії, які не передбачають доуніверситетської підготовки. А опісля занять ми, радянські вчителі, зустрічались, щоб на площадках цього ж професійного ліцею пограли проти ліцеїстів та їхніх місцевих вчителів у волейбол (вигравали ми) і футбол (вигравали вони).
Після матчів спілкувались, куштуючи піццу з соком за рахунок тих, хто програв. У всіх на обличчях була радість. Багато стежин ведуть до неї і зовсім не потрібно для цього усім іти через «не можу» до університету. Тим паче за псевдодипломами.
Без побудови загальнодержавної відповідальної системи взаємодії учнів з учителями одними закликами порядна та ефективна освіта не робиться.
Рівність у правах не дає підстав на безумовно рівновеликий «кусень» соціального пирога.
Якщо у рівнянні визначення статусу здобувача освіти залишити лише його бажання, а повикидати такі параметри, як розумова схильність, працьовитість, компетентність і продуктивність, то не бачити не тільки успішної освітньої системи, а й життєздатного суспільства в цілому.
Приклад про освітню політику уряду Алжиру є доречним, бо країна попри не так давню 11-річну громадянську війну має вищі ніж Україна соціально-економічні і інфраструктурні здобутки і ні разу при цьому не брала гроші від інших країн у борг.
Ми ж досі навіть не починали будувати інституційні основи взаємно відповідальної освітньої системи.
Впроваджена у нас система ЗНО і та весь час опиняється під руйнівними імпульсами від очільників тих освітніх закладів, для яких і започаткована. Чому ж вони так проти?
Схоже тому, що наша номенклатура ніяк не спроможеться сприймати з любов'ю власних дітей не тільки як майбутніх випускників університетів, а і, скажімо, як успішних шеф-кухарів чи машиністів. Хай і за рахунок імітації навчання на рівні програм вищої освіти. а щоб зі статусним «папірцем».
За кордоном зазвичай застосовують зрозумілий громадянам формат взаємної відповідальності: держава стабільно з року в рік фінансує у сегменті вищої освіти всіх, хто спромігся під час стандартизованого під державні освітні стандарти незалежного оцінювання правильно виконати 50% запропонованих завдань. І не більше.
Лицемірство
Як не прикро, але буває так, що учительський дискомфорт виникає від того, що вчителі самі не здатні виконати вірно завдання, передбаченні для випускників старшої академічної ланки.
На жаль наша система освіти, усвідомлюючи таку свою слабину починає доводити сама собі, що вона все ж не така й «дурна».
Яким чином?
А формуванням зовні якби насиченого інтелектуального життя завдяки різним тематичним нарадам та засіданнями, що так підігрівають нашому самоутвердженню.
Але ж для суспільства потрібні педагоги, котрі впевнені у собі без допоміжних тому штучно створених афектів. Упевнені, в першу чергу, завдяки персональній вправності у конкретних завданнях, які передбачаються для учнів, що у підсумку тільки й може бути базисом до гарної підготовленості випускників.
Нарадами і тільки така вправність не може бути поставлена, в принципі.
Дійсно ефективним чинником спонукання вчителів працювати якомога краще може бути тільки вимогливий учень. А для учня таким подразником може стати, у свою чергу, той соціальний устрій, за якого правила дії соціальних ліфтів виключають зрівнялівку та тіньові блатні відносини.
На часі українська історія чекає політичної волі, тобто таких організаторів освіти, яким важливі є не вони самі на відповідальних посадах, а новоякісні державницькі відповідальні рішення. Мова про кардинально нові для пострадянської системи освіти інституційні конструкти, які на порядок піднімуть рівень освітньої мотивації учнів. А з появою такого справа за учителями не стане.
Зі свого порівняльного закордонного досвіду знаю, що наші вчителі зовсім не слабші як спеціалісти за своїх іноземних колег. Просто нам поки не випадало мати реально вмотивованих до навчання по-справжньому учнів та студентів.