Особливо гротескно виглядає таке переконання у дещо суперечливих життєвих ситуаціях, які потім подаються як приклад «Божого покровительства і допомоги», наприклад у спортивних змаганнях, де дві команди змагаються між собою. Футболісти часто проявляють такі релігійні ознаки подяки Богу, Який ніби то допоміг саме їм забили гол чи виграти. Питання: чому б це Бог мав стати по стороні якоїсь команди, а бути проти іншої? Це якась карикатура на Бога Святого Писання, який є Отцем всіх, і не є як ми, люди, вболівальником якоїсь конкретної групи людей чи команди.
Питання, «по чиїй стороні Бог», старе як релігії світу. Ще в давнину, коли панував політеїзм, то там теж були «змагання між богами», що ніби то ось, «наш бог сильніший від їхнього чи їхніх». Знамените «змагання богів» описане в Першій Книзі Царів, коли пророк Господа Бога Ілля змагався з пророками Ваала (1 Цар 18, 16-40). Пізніше, вже в добу монотеїзму, Ізраїль був твердо переконаний, що Господь Бог є саме з ним, і вони мають Його особливу опіку, є Його вибраним народом, натомість решта народів, язичників, ходить у темряві, або під керівництвом демонів, Вельзевула тощо.
Характеристична історія опіки Бога над своїм народом описана в Книзі Суддів, тобто в епоху від наступника Мойсея, Ісуса Навина і аж до пророка Самуїла. Цей період можна би назвати «маятником». Коли народ був вірний Богу, Бог опікувався ним і давав перемогу над ворогами. Потім народ ставав невірним, відходив від Божих заповідей, і вороги знову поневолювали Ізраїля. Народ тоді благав Бога про допомогу, Бог посилав чергового суддю, той суддя відновлював моральний лад у народі, народ знову отримував перемогу над ворогами. Аж до чергового відступу від Бога. І так по колу багато разів.
Щоправда, були моменти в історії Ізраїля, коли окремі його представники були вірні Богу, однак все-одно потерпали від ворогів, від переслідувань, а часто і від своїх. На приклад, такими були пророки. Першомученик і диякон Стефан говорив на своєму процесі до старших: «Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стали зрадниками й убивцями» (Дн 7, 52). Ісусу Христос ще раніше ще більш яскраво розвинув цю думку: «Тому то посилаю до вас пророків, мудреців і книжників. Ви деяких з них уб’єте й розіпнете, а деяких бичуватимете в ваших синагогах і гонитимете з міста в місто, щоб таким чином упала на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крови праведного Авеля до крови Захарії, сина Варахії, якого ви вбили між святинею і жертовником» (Мт 23, 33-34).
Виразно видно вже у пізніших книгах Старого Завіту, таких як Книга Йова чи книги мудрості, а особливо у Новому Завіті, що особиста вірність і святість не обов’язково є гарантією визволення від земних ворогів і від зла. Особливо приклад Ісуса Христа, якого – невинного і святого – розіп’яли, представляє увесь драматизм «полишення Богом Стражденного», коли то Христос, висячи на хресті, вигукнув початкові слова Псалма 22: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мт 23, 46; Мк 15, 34). Люди вбили Христа невинного, і очевидно, що не за якусь провину, чи тим більше не за Його гріхи, бо їх Він не мав. Натомість добровільно взяв на себе гріхи інших, наші, і теж добровільно поніс за них покарання, щоб нас відкупити.
Коротко кажучи, не має прямої залежності – як це було у переконанні древніх Ізраїльтян, – що за святе життя є Божа опіка і благословення, а за грішне – кара Божа і прокляття. Часто у цьому світі терплять невинні. Або інакше. Грішними є всі, бо «нема на світі такого праведника, що чинить добро, ніколи не згрішивши» (Проп 7, 20). Однак, це милосердний і справедливий Бог – єдиний суддя праведний, який судитиме людину за її гріхи, а не інші люди. Тим більше, що належить виразно розрізняти гріхи людей і злочини людей. А навіть за злочини кожен несе відповідальність індивідуально.
Звичайно, бувають так звані «суспільні злочини», це коли ціла група людей об’єднується навколо якоїсь ідеї зла чи злочину і діє для реалізації цього злочину. Наприклад, коли якась країна вирішує поневолити іншу країну, а громадяни країни-окупанта у своїй більшості прямо чи непрямо (через вибори або мовчазну підтримку) сприяють цьому. І жертвами цих злочинних дій стають інші країни чи народи, які потерпають, страждають чи теж помирають від таких злочинних дій. Бог, який є милосердний але і справедливий, завжди стоїть на стороні справедливості. Тому він завжди буде з тими, яких доторкнулася несправедливість, у даному випадку політична чи соціальна, незалежно від їхнього морального стану. Бог ніколи не скаже: «Так їм і треба, грішили, тому заслужили!».
Інше питання, чому Бог не вмішується і не зупиняє злочини злочинців і агресорів? І чи дієві наші молитви, щоб злодіяння припинилися? Чи припиниться скоріше агресія чи війна, якщо молитимемося? Одні вірять, що так, молитва є дієвою, а хто твердить про свій песимізм щодо цього, оскаржують у невірстві. Інші посилаються на приклади з історії, коли різні народи молилися про закінчення війни, але не про будь-яке закінчення, лише про переможне, справедливе, проте все-одно загарбання тривало десятки чи навіть сотні років, а якщо війна і припинилася, то справедливість все-одно не запанувала, принаймні у формі справедливого покарання для агресора. Чи війна є карою за гріхи?
Це важкі питання, задовільні відповіді на які не можна отримати без споглядання на відкупительну місію Ісуса Христа. Коли невинний все-одно постраждав і помер на хресті, і лише тоді воскрес з мертвих. Бог проте, хоч і не вмішувався у злочинні дії тодішніх вбивць свого Сина, створивши їх свобідними і відповідальними за свої вчинки, чи то добрі, чи злі, постійно чував при Своєму Синові на цій землі, від Втілення до смерті і Воскресіння. Подібно, Бог чуває невпинно над кожним пригнобленим, слабшим, над несправедливо пригнобленими чи переслідуваними, над тими, які досвідчують різного роду зло і агресію з боку агресорів.
Наша молитва, скерована до Бога у ці драматичні моменти історії, є благанням про те, щоб ми не зневірилися, не втратили надії, не згубили любові Божої в наших серцях. І теж, щоб Господь дарував нам сил і мужності протистояти злу і гріху, як нашому особистому, так і зовнішньому, яке загрожує нашій свободі і загалом нашому існуванню. Бог завжди по стороні слабших, стражденних і несправедливо утискуваних. Бог ніколи не полишає людину, яка щиро до Нього звертається у праведній справі, незалежно, чи це волає грішник, чи праведник. «З глибин взиваю до Тебе, Господи, о Господи, почуй мій голос!» (Пс 130, 1-2).