ГоловнаБлогиБлог Петра Андрющенка

Зворотна сторона безкарності. Як українська прокуратура допомагає росіянам

У далекому 2022 році, на самому початку окупації, всі колаборанти масово боялися камери. Втікали від журналістів, уникали цитувань, не давали інтерв’ю. І мали на це причини. Бо кожна публічна поява фіксувалась і прямувала у правоохоронні органи — для відкриття кримінального провадження.

На Харківщині поліцейські підозрюють колишню правоохоронницю у роботі на окупантів
Фото: Поліція Харківщини
На Харківщині поліцейські підозрюють колишню правоохоронницю у роботі на окупантів

Тоді, у тих вже майже міфічних часах (які здаються нереальними, але були), прокуратура відкривала справи фактично за двома папірцями: є факт, є свідчення — і вперед. Це не завжди означало швидку справедливість, але бодай давало відчуття, що вона існує.

Але з 2023 року, напередодні контрнаступу, прокуратура вирішила сказати «вибачте, злякались» — і повернулась до бюрократичного стандарту.

Тепер, щоб відкрити кримінальне провадження, треба повний пакет документів окупанта, купа його підписів і майже явка з повинною.

Результат? Це не просто ускладнило процес — це фактично зупинило його.

Наслідки?

Перше. Ті, хто «сидів удома», дивились на безкарність колег і йшли працювати в окупаційні адміністрації, школи, лікарні. Сигнал від прокуратури був очевидний: «можна — це безкарно». Ну і скористались. Тому маємо скорочення вакансій у бюджетній сфері в окупації — черга охочих здавати Україну в оренду.

Давайте чесно: це шкодить інтересам України? Однозначно.

Друге. Люди в евакуації розчаровуються і демотивуються. Бо, виявляється, якісь «розумники» в прокуратурі вирішили не працювати. І замість того, щоб тримати віру в справедливість, ми втрачаємо людей, які готові боротися.

Щоб оцінити масштаб саботажу, достатньо подивитися на різницю між кількістю колаборантів та кількістю справ. Лише в Маріуполі нами ідентифіковано понад півтори тисячі українців, які пішли в колаборацію. Думаєте, стільки ж кримінальних проваджень? Ні. Відставання — у рази, а подекуди й на порядки.

Це «низовий» рівень. А тепер питання: що зроблено щодо водного геноциду? Відповідь — нічого. Скільки власників суден, які крадуть українське вугілля, чи членів їхніх команд притягнуто до відповідальності? Правильна відповідь: нуль. Якщо це не саботаж, то як це назвати?

І ще одне. На десерт. Про «подарунок» для ФСБ.

Прямо зараз у Маріуполі ФСБ може щиро дякувати нашій обласній прокуратурі. Бо перед евакуацією там не знищили нічого. Взагалі. Не вивезли матеріали кримінальних справ. І тепер у руках російських спецслужб — широчезна база всіх, хто був свідком проти проросійських сил.

Так, саме так. Останній місяць ми отримуємо дані про пошук тих, хто свідчив проти авторів «русской весны» 2014 року. Проти чиновників, які організували першу окупацію. Проти тих, хто офіційно допомагав викривати російський вплив. Тепер усі їхні дані — у руках ФСБ. І вони активно шукають кожного. І не тільки в Маріуполі.

Хто-хто, а ФСБ точно вдячно потискає руку обласній прокуратурі за такий «подарунок».

Чи є надія? Хочеться закінчити бодай на якійсь позитивній ноті. Вона є. Новий Генпрокурор у спілкуванні демонструє бажання навести лад і поставити роботу з окупацією на інший рівень. Можливо, тому що сам переселенець. Можливо, просто хоче показати результат. Не так важливо. Важливо інше: чи зможе він очистити прокуратуру від саботажників із прифронтових прокуратур і повернути цей орган на шлях справедливості.

Справедливості у всіх сенсах.

Петро Андрющенко Петро Андрющенко , керівник Центру вивчення окупації