Почнемо з цифр. Щонайменше 30 відсотків маріупольців повертаються в окупацію. Частина - назавжди. Ще більший відсоток буде по іншим окупованим містам та громадам, там де окупація пройшла без тотального знищення.
В перерахунку на людей це виглядає так - лише в період з листопада по листопад, коли росіяни запровадили єдиний пункт в’їзду в окупацію в аеропорту Шереметьєво, спробувало вʼїхати мінімум 350 тисяч українців. З них від 100 до 130 - пропустили росіяни, всіх інших з різних причин - ні. Можна додати, що з тих хто вʼїхав, не менше 40 відсотків, через певний час виїхали з окупації після оформлення нерухомості за “новими” російськими порядками та зібрали залишки з домівок. Проте, щонайменше 50-60 українців самостійно повернулись в окупацію назавжди.
Чи це зрада? Безумовно, але одне але. Це зрада не щодо людей, а щодо причин повернення. Для порівняння, лише з вересня 2023 по лютий 2024 року було позбавлено будь-якої підтримки держави понад 4 млн внутрішніх біженці. Ще раз - чотири мільйона людей було кинуто на виживання без забезпечення житлом, компенсаціями та будь-якими програмами підтримки. Саме на лютий-березень прийшовся найбільший пік виїзду. Виїзду, не лише повернення. Такий безглуздий крок уряду штовхнув людей за кордон та в окупацію. Чому? Спробуйте родиною на три особи прожити на вулиці. Вийде? А на 10-15 тисяч гривень мінімальної зарплатні - вийде? Навряд. Тому біженці побігли туди, де є дах, власний дах. Або хоч якась допомога. Спробуйте засудити людину за небажання бути безхатьком. Виходить? Напевно, ні.
Тому так. Повернення в окупацію триває, як би складно це не було прийняти. Мені для себе складно це пояснити, але ще складніше за це засудити. Страшна тенденція продовжується. Нажаль. При тому, люди їдуть з Маріуполя. Правда все менше доїжджає до України, залишаючись в країнах ЄС. З тієї самої причини - байдужість офіційної Батьківщини до своїх громадян серед біженців вже стала притчею.
Тому, коли депутати або посадовці починають волати про зраду через повернення, варто нагадати їм цифри, реальність та про відсутність ідеологічної складової. Нагадати та спитати про внесок кожного особисто та всіх разом. Тому якщо хтось і винен в поверненні в окупацію, то це точно не люди. А ті, хто мав зробити все, аби такого не сталося, проте власними руками продовжує штовхати їх з України в нікуди. В забуття.