17 відсотків територій в окупації. З них десять відсотків – території окуповані після повномасштабного вторгнення. Десять відсотків одних із найбільш густонаселених регіонів України – Приазов'я. Маріуполь, Волноваха, Розівка, Пологи, Бердянськ, Токмак, Мелітополь, Енергодар, Нова Каховка… Та ще сотні сіл, селищ та поселень. Плюс – північ Донецької області. Бахмут.
До цього переліку додаються території, звідки виїхали або евакуйовані люди. І все це ще без тих, хто вимушено залишив домівку у 2014 році. У підсумку маємо сотні тисяч українців, які змушені починати життя з нуля. В стані війни, в зрілому віці, без юнацького оптимізму та у повній невизначеності.
Майже два роки держава намагається нас тримати в очікуванні. Точніше, намагалась. Вже навіть тут повне мовчання.
За ці неповні два роки ми витратили смішні копійки допомоги, втратили надію на тимчасове житло та важливість для держави. Проте ціле міністерство з купою людей робить вигляд, що вони щось роблять. Враження, що робота заради роботи – єдина мета чиновників.
Житло – робота. Дві складові забезпеченості та стійкості для переселенця. Та, бажано, увага. Я вже не згадаю, коли чув звернення від топ-посадовців до своїх співгромадян, які опинились в евакуації. Слова підтримки та уваги. Не обіцянки, але демонстрація розуміння проблеми та пошуку шляхів їх вирішення. Ніт. Мовчання ягнят.
Проте рішення лежать під ногами. Просто треба нахилитись, вийти із зони комфорту та прийняти низку непопулярних заходів.
Наприклад:
- тимчасово передати гуртожитки всіх вищих навчальних закладів, де студенти навчаються онлайн (а це всі) на потреби переселенців. Куди студентів? Вибачте, поки додому. Тих, в кого, на відміну від ВПО, він існує фізично. Ремонти? Закріпіть громади і за рахунок бюджетів зробіть. Чи військові адміністрації окупованих громад створили для чогось іншого?
- проблема зайнятості та розвитку? Особливо для великих громад на кшталт наших міст? Давайте ми відкриємо лінію / завод по виробництву дронів, снарядів, патронів. Тротилу врешті-решт. Коштом бюджету. Лише дайте нам таке право без зайвої бюджетної бюрократії зробити це. Ми самі знайдемо проекти, інженерів, обладнання – швидко. Ми вміємо. Ми самі перевчимо наших людей. Просто зробіть «можна».
Таких прикладів я можу викласти десятками. Через власний досвід. Через досвід власного міста, якого поки немає. Тому що ми живемо цим. Тому що нам боляче від того, що наші люди повертаються в окупацію через брак уваги, допомоги та надії.
Так не має бути. Настав час діяти. Швидко та кардинально. Поки ще є час.