Перше – нелюдський рівень винищення.
Друге – блокування росіянами та унеможливлення безпечної евакуації (та й евакуації загалом).
Результат – не лише втрачене житло. Втрачене все – ти не міг вивезти/забрати/врятувати АБСОЛЮТНО нічого. Навіть під час скаліченої форми евакуації, що дозволили росіяни. Є ще одне таке місто? Вибачте – ні. Я бачив на власні очі, як виїжджали маріупольці і всі інші. В одному місці – на Епіцентрі в Маріуполі. Потім жорстока фільтрація в Маріуполі зробила неможливим навіть повторні заїзди в Маріуполь та назад задля рятунку речей.
Тому ми єдині на зараз, хто втратили все в повному сенсі цього слова. Навіть ті, хто мають (в кого вціліле) житло. В теорії.
Компенсація за втрачене – це єдиний для абсолютної більшості шанс не просто почати нове життя – це можливість банально вижити. Та не повернутись в окупацію – це ж важливо для держави, хіба ні?
Принаймні, має бути. Проте – біг по колу. Нам обіцяють, і все. Водночас потрохи відбираючи те мале, як виплати по 2 тис грн.
Тут я можу насипати популізму про «йду в окоп», але не всі здатні. Або про «йди працювати», але тут відверто скажімо – безробіття шалене. Єдине я не скажу, як оплачувати житло без компенсацій та роботи. І всі ж ми розуміємо, що безхатько переселенець, який ледве зводить кінці з кінцями без додаткової підтримки буде шукати кращої долі. І добре якщо за кордоном, а не поверненням...
Але без зайвої лірики.
Кабмін або має чесно визнати, що грошей на допомогу нема і шукати спільне з депутатами, громадами та ВПО рішення, що робити та як бути. Або визнати очевидне та врешті-решт почати процес виплат маріупольцям. При тому, що данні про знищене є не тільки в Google, а в безлічі офіційних і напів-офіційних ресурсів. Було б бажання.
А так – радію за мелітопольців. Щиро без заздрощів. А ми далі будемо лупцювати всі стіни, аби подати цей непростий мур.