Мова йтиме про інше. Два закони України – «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» – ставлять усі міста України перед значною проблемою і водночас дають містянам шанс, яким гріх не скористатися.
І проблема, і шанс стосуються того, як нам переосмислити міський простір. Подібний дискурс не можливо провадити винятково в ідеологічній або винятково в естетичній площині. Тут потрібна синергія у розумінні того, що є красивим і що є корисним. Під користю я в даному разі розумію дії, спрямовані на формування національної ідентичності.
Таких дій не видно щодо порожнього постаменту, який лишився після знесення пам’ятника Леніну у Києві. Порожнім він стоїть без малого десять років, а суспільні дискусії відносно того, хто або що має змінити «вождя світового пролетаріату», ніколи не були ані достатньо організованими, ані достатньо серйозними, аби, відштовхуючись від них, рухатися до готового рішення міської влади.
Не можна ж, погодьмося, вважати серйозною пропозицією чиєсь бажання водрузити замість Леніна малюка Йоду. Або замість Пушкіна (ще одне вакантне місце!) – пса Патрона. Про пса Патрона я прочитав наступного ранку після демонтажу київського Пушкіна, і, чесно кажучи, це не викликало у мене посмішки. Бо якщо запустити подібне опитування в «Дії», то хтозна, можливо, Патрон би й переміг.
Демократія є безсумнівною перевагою України перед Росією, проте не варто робити кроки, за яких ця сама перевага послаблюватиме нас. Умовний пам’ятник умовному Патрону – як винятково другорядному персонажу фольклорного осмислення російсько-української війни – і є таким послабленням. Невже ми не здатні продукувати інші, більш зрілі, більш вагомі та й, зрештою, більш цікаві наративи?
Нинішня розгубленість перед порожнім постаментом має глибші корені. Вона сягає 1990-2000-х років, коли вперше почала з’являтися площа, вільна від ідолів та примар минулого. І тут я знову проапелюю до досвіду київського Майдану, який, оголившись після знесення монументу на честь «Жовтневої революції», надумав вдягнути на себе «усе найкраще відразу».
Тут – і стела Незалежності (котра викликала дуже багато питань ще під час зведення), і пам’ятник засновникам Києва (чому саме там?), і скляні елементи «Глобуса», котрі ніяк не гармонізують ані з засновниками, ані зі стелою. А по інший бік – асиметрично втулені Людські ворота з архангелом Михаїлом на вершечку – як торт із вишенькою на ньому (цьому архангелу на Майдані передував інший архангел – той, що стояв біля Головпошти – але його чомусь подарували Донецьку, а натомість встановили глобус).
Архангели, глобуси, фонтани, сходинки, підземні торгові центри, які маякують про свою присутність виходом / входом у геть недоречних місцях – все це можна назвати еклектикою, а можна – несмаком та кітчем… Ми як ті діти, які ще не вивчили таблицю множення, але які мусять розв’язувати рівняння з багатьма невідомими. Додайте до цього ще й ідеологічну складову (ту саму, без якої неможливе і адекватне естетичне рішення), і ви отримаєте повне уявлення про те, яка каша в голові зараз і у чиновників, відповідальних за ухвалені рішення, і у звичайних містян.
Але вчитися нам доведеться доволі швидко, відділяючи зерно від полови. Завдання значно ускладнює ще й одвічна українська забюрократизованість з її чисельними приписами відносно того, що можна, а що – ні. До речі, там, де ці приписи мали б працювати – як у випадках, коли різномасті пам’ятники, скупчені у одному місці, просто таки руйнують його сенс або навіть сакральність (яскравий приклад – простецький і недолугий, хоча й улюблений киянами пам’ятник Проні Прокопівні та Голохвастому прямо біля підніжжя Андріївської церкви), вони якраз і не працюють.
Приписи я згадав тому, що одеський пам’ятник Пушкіна розташовано на Приморському бульварі, себто на території об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А як відомо, закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні й деколонізацію топонімії» не поширюється на об’єкти всесвітньої спадщини. Відтак Пушкіна рекомендовано залишити на місці. Аналогічне рішення прийнято і щодо пам’ятника князю Михайлу Воронцову (Соборна площа). Цей об’єкт також становить – як стверджують у мерії – мистецьку цінність. Єдине, що його назву для Держреєстру буде скорочено до «Пам’ятник М.С. Воронцову».
Із київським Пушкіним ситуація була подібна, хоча про ЮНЕСКО тут не йшлося. Та, зрештою, вистачило одного урядового рішення про вилучення з Державного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини національного значення Пушкіна та Щорса, як проблема була вирішена. Вона, ця проблема, здавалася такою, що не має розв’язання – надто вже довго тяглася ця епопея, зокрема, й зі Щорсом – на думку декого, ця кінна статуя є надто «красивою», аби бути демонтованою.
Те саме стосувалося і могили Ватутіна в Маріїнському парку – її, мовляв, не можна чіпати, адже це справжнє поховання, в якому лежать рештки автора форсування Дніпра, котре обійшлося у сотні тисяч життів…
Проте виявилося, що все можна: і Пушкіна знести, і Ватутіна перепоховати, і Щорса відірвати від його легендарного коня. Була б тільки, як заведено казати в Україні, політична воля…
Та чи бракує такої політичної волі в Одесі? Я не стану рубати з плеча у цьому питанні. Виборні українські чиновники і без того складно осмислюють урбаністичний простір, про що вже йшлося вище. Наразі точаться дискусії про те, що розмістити на місці демонтованого пам’ятника Катерині ІІ – чи облаштувати там, приміром, фонтан, як це було до її появи в Одесі? Чи розглянути інші – альтернативні – пропозиції?..
Зауважу лише, що кожен пам’ятник – це, зрештою, матеріальний об’єкт, який не може бути більш значущим за нематеріальне осмислення його місця в історії. І якщо таке осмислення диктує потребу демонтажу, до подібних думок слід дослухатися. Бо в контексті деколонізації постать поета Пушкіна гучніше волає про необхідність бути наново прочитаною, аніж постать прозаїка Толстого, чий монумент в Одесі прирекли на знесення.
Чому? Та тому що Пушкін є класичним, еталонним російським шовіністом та імперцем. А те, що йому не подобався один конкретний цар – Микола ІІ – аж ніяк не означає відсутність у нього пієтету перед рештою російських монархів, котрі одночасно виступали загарбниками і катами інших народів.
На окупацію Росією Польщі та жорстоке подавлення антимосковського повстання у цій країні, яке мало місце у 1830-1831 роках, Пушкін відгукнувся двома віршами – «Клеветникам России» та «Бородинской годовщиной» – обидва були написані під час осади Варшави, а вийшли друком після її взяття. Ці твори просто палають російським шовінізмом і возвеличують імперіалізм Росії. «Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды, От финских хладных скал до пламенной Колхиды, От потрясенного Кремля До стен недвижного Китая, Стальной щетиною сверкая, Не встанет русская земля?...», – запитує Пушкін.
Безперечно, «руская земля» мала постати просто-таки скрізь – і у Фінляндії, і на Кавказі, і мало чи не у Китаї. Що ж стосується Польщі, то трактування її території Пушкіним як питомо російської, взагалі не викликає сумнівів. Доньці полководця Кутузова Єлизаветі Хитрово Пушкін, наприклад, писав таке: «…и мы получим Варшавскую губернию, что следовало осуществить еще 33 года тому назад». А ось що він зазначав у листі до Петра В’яземського: «Но все-таки их [поляків] надобно задушить. Для нас мятеж Польши есть дело семейственное, старинная, наследственная распря; мы не можем судить ее по впечатлениям европейским…».
Загалом тема пушкінського імперіалізму невичерпна. Окремо можна проаналізувати і його поезії, спрямовані проти північно-кавказького визвольного руху, як-от «Кавказкий пленник» («Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»). Або ж – зупинитися знаменитій «Полтаві», антиукраїнській та антишведській – цьому надто очевидному для всіх прикладі, де гетьман Мазепа наділений такими епітетами, як «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій» тощо.
Хтось правильно зазначив, що Пушкін – це і є Путін, хоча останній і не здатен викладати свої постулати у віршованій формі. Та поза цим суть у них – одна. То чи потрібне Одесі увічнення такої постаті? Так, у теорії «мистецтво поза політикою» є своє апологети, але це лікується, хоча й не швидко.
Бо все ж таки час та освіта все розставлять на свої місця. А щоб ці місця не виглядали потворно, до знання історії варто доплюсувати й знання з царини містобудування. Нам потрібна і велика, і велична Україна – без пам’ятників колонізаторам і без спроб заповнити звільнені від них майданчики казна чим.