Ця ситуація мене обурює вже багато років. Багато років без значного успіху я пробую достукатись до українських мовознавців та чиновників, але марно. Quo vadis, українська мово? Куди ти йдеш? Бо ж навіть росія, держава, котра ніколи не мала і мати не буде європейських амбіцій член ALTE здається навіть від 1994 року. Української мови там немає, хоча там можна знайти організацію з України, котра здебільшого займається саме тестуванням англійської мови і дуже нечітко говорить про українську мову.
Що воно таке, ті Європейські стандарти і чому вони такі важливі?
У 1989 році з ініціативи двох університетів створюється вищезгадана організація, котра має на меті уніфікувати сертифікацію знання європейських мов. З однієї сторони всі чудово розуміють, що мови мають різні граматичні і лексичні відмінності, а з другої потрібно зробити такий документ і такий стандарт, котрий буде універсальний для всіх мов.
Поступово число членів збільшується, Рада Європи у 1998-1999 вже має готовий проект Європейської Системи Опису Рівнів і доопрацьовує його. У 2001 році його публікують під назвою Common European Framework of Reference for Languages, (CEFR), котрий є базовим документом у всьому світі до опису мовних рівнів для мов як іноземних. На підставі цього документу свої екзамени проводять всі цивілізовані країни світу.
Здається все дуже просто, беремо перекладений у 2003 році українською документ і вперед. Але диявол схований в деталях.
Давайте подивимось на два приклади хоча б лексичного мінімуму, щоб зрозуміти суть проблеми.
Франція. Після Другої світової війни французи прагнули відновити статус своєї мови у світі, оскільки домінуюча у міжнародній комунікації англійська витіснила французьку. Однією з проблем був лексичний мінімум, тому французькі мовознавці вирішили створити відповідник англійському «Basic English».
У 1952 році, переважно у Парижі, дослідники записали 301 інформатора, з котрих 275 були авторами довгих розповідей. Було записано монологи і діалоги 104 інтелектуалів і людей profession libérale, 34 працівників розумової праці, 31 працівника фізичної роботи, 17 продавців, 12 осіб, які працювали прислугою у багатих родинах, 8 фермерів, 28 жінок без професії і 11 школярів. Інформатори говорили про професійні справи – 94 розповіді, родину і друзів – 69, подорожі – 41, про здоров’я і хвороби – 43, про транспорт – 17, щоденне життя – 21, їжу – 9, житло – 21, спорт – 21, життя студентів – 12. Записані тексти розмов зайняли 1090 сторінок, де було 312 135 слів. З цього матеріалу дослідники вибрали 7995 словникових лексичних одиниць. В опублікованому списку було 1063 слова, які вживались частіше, ніж 20 разів, бо саме таку частоту вважали правильною при опрацюванні vocabulaire de base.
Порівняння списків слів розмовної мови зі списками літературних текстів принесли декілька важливих спостережень:
1. Розмовна мова має виключно актуальні синонімічні та похідні вирази, чого немає у літературних текстах, адже письменники вживають всі доступні синоніми.
2. Дослідження певних слів показують тенденції у розвитку мови. Займенник «він» у розмовній формі «nous» зустрічається 136,67 разів на 10 000 слів, тоді як у літературній мові тільки 38,5.
3. Розмовна мова не має старих та архаїчних слів, але в ній присутні слова модні на той період (gens, histoire, moment), є слова взагалі відсутні у літературній мові (bouquin, copain) та вульгаризми.
4. Частотність вживання розмовної мови має велику погрішність. Особливо це було видно у назвах професій, де був відсутній муляр і т.п.
Беручи до уваги можливі статистичні помилки автори français fondamental вирішили застосувати новаторський підхід, котрий опирався на наступні критерії:
1. Частотність вживання слів у розмовній мові,
2. Пошук слів, котрі можуть бути тематичними словами – mots disponibles.
3. Раціональний емпіризм.
Протиставлення часто вживаних слів тематичним словам можна назвати логічним мисленням. Важливим є дослідження R. Michea, пов’язане із забуванням частин мови у випадку афазії. Спочатку забуваються власні назви, потім назви речей, абстрактні поняття, прикметники, дієслова, а потім слова з категорій mots grammaticaux (займенники, прийменники і сполучники). Пізніше, на підставі цих досліджень з’являється поділ на тематичні та атематичні слова. Атематичними вважаються слова, котрі часто вживаються у кожному тексті і служать не для називання речей, але для їх опису незалежно від теми і ситуації (займенники, прийменники і сполучники, більшість прикметників та дієслів і частина загальних іменників). Тематичні слова пов’язані з окресленою темою, а їх частотність залежить від вибору тексту. Автори створили 16 лексичних тем, тобто centres d’intérêt «центрів зацікавлень» (такий переклад пропонує відомий польський лінгвіст професор Владислав Мьодунка).
Запропонований авторами словник-мінімум французької мови складався з:
1. Слів частих у використанні, частота яких перевищує або дорівнює 29, з-поміж яких було виключено ті, які були вжито менше ніж у 5 розповідях. Спочатку це було 805 слів, потім викреслили ще 104 слова: загальні слова, модні у розмові, менш часті синоніми, слова, пов’язані з християнством (залишили лише Dieu i religion) та слова, які вважали складними для початкового рівня навчання.
2. Слова отримані методом дослідження 16 «центрів зацікавлення».
3. Універсальних слів, потрібних на першому етапі навчання, котрий є головним етапом в опануванні мови.
Лексичний мінімум, який знаходиться у français fondamental, складає 1475 слів. З них 46,9% іменників, 22,9% дієслів (що сильно відрізняється від Basic English, де кількість дієслів зведена до мінімуму), 17,1% слів mots grammaticaux, 6,6% прикметників, 5,6% прислівників. Опанування цих слів дозволяє зрозуміти 80,8% розмови, 65,75% оповідань, 16,38% наукового тексту, 46,35% спортивного тексту і так далі. Запропонований мінімум пізніше отримав декілька незначних модифікацій і донині є діючим взірцем для створення сертифікаційних іспитів та підручників з французької як іноземної.
Подібні дослідження були проведені і для іспанської мови, де зібрали 800 000 виразів від 1600 інформаторів та створили корпус з 400 000 слів, котрі потім зіставили з 25 темами, а також для португальської мови, де було зібрано 435 456 виразів, зіставлених з 27 темами.
Другим, більш сучасним прикладом, є польська пропозиція, котру теж варто розглянути через флексійність і більшу схожість з українською.
Розвиток полоністичної глоттодидактики відбувався на декілька десятиліть пізніше, тому методика та опис досліджень помітно відрізнялись. У 1979 з’явилось аж два словники різних авторів, однак комісію глоттодидактиків цікавив саме сучасний стан мови, тому дослідження проводив Інститут польської мови Яґеллонського університету, а саме доктор Зофія Цигал-Крупа. Авторка досліджувала тематичний словниковий мінімум польської мови, котрий з’явився у 1986 році та став підставою її ґабілітації у 1990 р. Ця праця була практичним використанням теорії семантичних полів авторства тоді вже професора Владислава Мьодунки. Другим джерелом було дослідження мови телебачення, цим дослідженням керувала проф. Зофія Курцова з того самого інституту. Мовознавці під керівництвом Курцової записали близько 900 годин ефірного телебачення, починаючи з 1 квітня 1977 р. і закінчуючи 31 березня 1978 року. Кожна година дала біля 200 словоформ до корпусу. У підсумку було зібрано 189 000 словоформ. Оскільки зібраний матеріал був неоднорідним, його поділили на три типи: прочитаний текст, монолог та діалог. Використовуючи дослідження мови телебачення у створенні лексичного мінімуму, автори зробили два важливих спостереження:
1) це жива мова sensu largo («у широкому значенні»);
2) це мова, котра раніше була опрацьована мовцем.
Ці два спостереження дозволяють розмістити мову телебачення між мовою щоденного спілкування та літературною мовою. Істотною рисою мови телебачення є її наближення до літературної мови, адже тексти, котрі були прочитані чи сказані під час телеефіру, раніше піддавалися редагуванню, так як і літературні твори. У порівнянні зі словниками 1979 року, корпус словоформ Курцової був більший на 89 000 одиниць, тому саме це дослідження лягло в основу створення лексичного мінімуму для іноземців.
Одночасно варто нагадати, що польська мова є флексійною мовою, тому комп’ютерні підрахунки словоформ дозволили встановити частоту вживання відмінків у польській мові. Іменники та прикметники мають наступну частоту: родовий → називний → знахідний → місцевий → орудний → давальний → кличний. Числівники та займенники мають дещо іншу структуру відмінків. Варто зробити висновок, що не всі відмінки мають таку саму функційну необхідність у різних частинах мови.
Дослідження групи Курцової мали величезний вплив і на самі програми викладання польської мови як іноземної – як у 1991 році, так і у 2011 р. Для прикладу, давальний відмінок з’являється тільки на рівні А2, адже вживати його А1 просто немає потреби. Останнім на рівні А1 є орудний відмінок, він покриває тільки біля 6% форм. Після закінчення досліджень у Міністерстві Освіти створили комісію з 10 осіб, котрі представляли всі осередки, які на той час викладали польську як іноземну, та представника Інституту польської мови Академії Наук. Комісію очолив 46-річний професор Мьодунка з Інституту полонійних досліджень Яґеллонського університету. Комісія працювала протягом двох років на регулярних засіданнях в Яґеллонському університеті, куди запрошували і членів групи Курцової, які представляли свої дослідження і мали виключно дорадчий голос при прийнятті рішень. Окремі члени комісії працювали у підкомісіях, де розробляли окремі частини майбутнього мінімуму та стандарту з польської мови як іноземної. Після закінчення робіт комісія публікує «Język polski jako obcy. Programy nauczania na tle badań współczesnej polszczyzny» . У даній публікації знаходимо лексичний каталог, котрий має 1579 слів для каталогу А.
Якщо поділити ці слова на частини мови, то ситуація виглядає так: іменники 46,2%, прикметники 11,8%, числівники 3,6%, займенники 3,5%, дієслова 19,8%, прийменники 2,3%, вигуки 1,5%, прислівники 4,9%, сполучники 2,9% та партикули 3,4%. У словнику-мінімум Курцової знаходилось 1520 слів, однак авторка у вступі пояснює, що різниця виникає зі специфіки лексичного мінімуму для польських дітей та для іноземців. У польських програмах викладання на рівні А1 закладено мінімум 1000 слів. Відповідно з колишнього рівня А після впровадження Європейських стандартів довелося поділити зміст словника-мінімум Курцової на дві частини та дописати типові для іноземців слова. Доповненням для лексичного мінімуму стали назви інших країн та їх мешканців, жіночі форми слів, відмінні від чоловічих, частина числівників, назви місяців та кольори і т.д.
Після довгого наукового викладу матеріалу варто сказати, а що ж з українською мовою?
В практиці системи сертифікації немає. Відсутні і відповідні дослідження структури української мови. Невідомо ні про дослідження української мови за французьким або польським прикладом, ні про дослідження частотності вживання відмінків. І жодне удержавлення мови тут не допоможе. Такі дослідження відсутні.
Однак пропозиції сертифікації були. Мені вдалося у 2017 році бачити два документи, а саме Стандарт з української мови як іноземної, створений київськими науковцями, котрий просто переписаний з російських стандартів та альтернативний – львівський, котрий назвали Державний стандарт України «Українська мова як іноземна: Рівні загального володіння та діагностика». Обидва документи недосконалі. У другому взагалі просто вимоги до рівнів, котрі за змістом нагадують вимоги до сертифікаційних іспитів, котрі опубліковані в законі про сертифікаційні іспити польської мови. Однак вимоги до рівнів, це не стандарт. Тим паче, що автори пропонують не тестувати граматичну компетенцію, хоча флексійні польська, чеська, російська, литовська та інші такий компонент мають. Та й пропонують колеги робити це все діло без Європи, от таке виключно українське, ізольоване від усього світу.
Задам ще раз ключове питання, чому? Quo vadis, українська мово? За Європою - та ні, за росією – теж ні. Тоді куди, європейських стандартів немають країни Африки, невже українське мовознавство саме там бачить українську мову? Бо я там їй місця не бачу.
В мене є тільки одне припущення – журнал Українська мова не пустили у Скопус з якихось там причин, і американський професор Андрій Даниленко змушений був відмовитись від посади головного редактора. Така сама причина і тут. Можливо мовознавці бояться міжнародного аудиту? Можливо хтось боїться пояснювати європейським мовознавцям, чому не належним чином захищають власну мову? Україна це Європа, а Європа – це загальноприйнята система стандартів.
Запитаєте, а може нам це не потрібно? Дам відповідь у двох історіях.
У Польщі українська мова вже могла б бути сучасною іноземною мовою, але відсутність цих стандартів блокує цю процедуру. В окремих містах, як Краків, Вроцлав, Люблін є або від вересня буде можливість вивчати українську мову в польській системі освіти. Подібна практика буде і в одному з німецьких міст, але це ініціативи влади на місцях, а не системне вирішення проблеми. Чому? Українська мова має бути на підсумковому екзамені у Польщі, але від 2025-2026 навчального року. Посол України в Польщі, Василь Зварич, був обурений, що так пізно, але вина лежить по українській стороні. Якщо польська мова має систему сертифікації для дітей, то українська мова немає жодної. Цю систему, ще треба створити. А мала би вже бути давно…
Другий приклад з Бразилії. В Куритибі є єдина на всю країну полоністика. Її завідувачка одночасно відповідає і за українську мову. Я запитав її, чому немає великого зацікавлення українською, а відповідь була проста – польська мова має сертифікат, котрий у нас визнається, а українська – ні. Хоча українська діяспора значно більша, ніж польська. Висновки робіть самі.
На сам кінець варто запитати українців, а що Ви думаєте про це. У моїх дослідженнях з 13 травня по 28 червня 2023 року взяло участь 1288 респондентів, котрі проживають в Україні. Точне формулювання питання звучало наступним чином: Чи Україна повинна мати систему сертифікації української мови для іноземців згідно зі стандартів Європейського Союзу (так як інші європейські мови, напр. французька, польська, болгарська)? Відповіді виглядають наступним чином:
Понад 87% опитаних вважають, що так. Проти лише 1,48% опитаних. Ще 11% не знають, що таке європейські стандарти. Тепер слово за Міністром Освіти і Науки та Президентом.
А поки що - Quo vadis, українська мово? Quo vadis?