Прокотилася перша хвиля коментарів щодо «Плану перемоги» Володимира Зеленського – очікувано критичних, схвальних чи виважених. Ми хотіли б привернути увагу до однієї важливої думки, яка штрих-пунктиром таки проявилась у згаданій дискусії і тепер здобуває консенсус в українському експертному середовищі.
Аргументація «Плану перемоги» Володимира Зеленського спрямована передусім до наших західних партнерів. Вона роз’яснює вже утверджене українське розуміння того, що мають зробити вони для гарантування перемоги України в цій щораз напруженішій війні. Нема жодного сумніву, що приборкання непокірного агресора суттєво залежить від західних партнерів України і має бути осмислена ними не стільки як допомога Україні, скільки як допомога самим собі. І в цьому сенсі ми бажаємо «Планові перемоги» якнайбільшого успіху.
Проте чи не найбільша загроза цьому Планові підстерігає його не стільки в західних столицях, скільки в самій Україні. Щоб вистояти й найефективніше освоїти західну допомогу, Україна має діяти як бездоганний механізм з ефективною синхронізацією усіх різнорідних його функцій. Тому «План перемоги» Володимира Зеленського має бути доповнений базовим «Планом перемоги України в Україні», що має передбачити радикальну трансформацію такого механізму, який сьогодні в багатьох ланках відчутно пробуксовує та засвідчує інституційну неспроможність держави. Такий План мав би відповісти на питання, що для Перемоги маємо зробити ми самі.
Першою з цілої низки проблем є проблема масової неповаги до верховенства права та Закону. Похідними від зазначеної неповаги є і корупція, і олігархат. Наші надії на те, що патріотичне піднесення 2022 року й неймовірне розгортання волонтерського руху зададуть нові правила гри в суспільстві, виявилися передчасними. Корупційний консенсус не лише вижив, а й утвердився як modus vivendi (спосіб виживання) навіть в умовах воєнного часу. Нинішнє керівництво держави не береться жорстко навести лад – можливо, через побоювання, що це призведе до падіння рейтингів чинної влади, саботажу, а то й відкритого бунту з боку корумпованих еліт і загрожуватиме національній безпеці
Проте неповага до верховенства права та, зокрема, корупція в Україні не є невидимою для наших західних партнерів: наш суспільний гріх для них – як на долоні. Героїзм оборонців Києва 2022 року вразив західні суспільства і схилив їх до активної допомоги Україні. Проте цинічне розкрадання й «корупція на крові» так само приголомшують західних партнерів і позбавляють їх певності, що Україна здатна ефективно захистити себе. А якщо вірити «Планові перемоги» Володимира Зеленського, саме непевність і затримки воєнної допомоги з боку Заходу є одним із найголовніших чинників, які підривають наші шанси на перемогу.
Отож настав час зважити, яка загроза національній безпеці є більшою.
Давно назрілою, проте досі невирішеною є реформа системи державного управління. Жодне дотеперішнє керівництво України не мало чіткого уявлення про те, як можна ефективно керувати країною, спираючись на інституції, а не на особисті зв’язки та лояльності. Воєнний стан погіршив ситуацію, оскільки зробив начебто виправданим управління країною невеликою й замкнутою групою осіб, що теоретично мало б дати можливість приймати термінові рішення. Проте в результаті цього інституції в державі разюче занепали, а систему управління на її середніх і нижчих ланках почало лихоманити. Безконтрольність чиновництва і відсутність покарання за свавільні рішення щораз більше паралізують роботу ЗСУ й тилу, ТЦК, медичних комісій тощо. Ситуація давно вже стала скандальною, і це прямим чином підважує готовність України до опору й перемоги.
Натомість у часи загрози втрати державності рятівною повинна стати опора на широкі кола професоналів, незалежно від іхньої належності до коаліцїї чи опозиції. На тлі потреби створення уряду національної єдності міжпартійні упередження щораз більше виглядають небезпечним анахронізмом. Загальної мобілізації потребує й інтелектуальний (науковий та експертний) потенціал України, завданням якого мало б стати вироблення стратегічних напрямних для життєдіяльності країни в умовах війни. Тут у центрі уваги мали б бути ті питання, які не потрапляють у поле зору щоденного мікроменеджменту, а саме: формування національних пріоритетів в умовах війни, розвиток воєнної промисловості, правильне співвідношення сировинного й високотехнологічного потенціалів України, підтримання єдності суспільства та його готовності до самопожертви тощо.
Українська демократія ніколи не була досконалою, але це все-таки була демократія, яка творила виразну альтернативу автократії, зокрема путінській. В основі демократії лежить пошана до гідності людини та її законних прав. Проте останнім часом в суспільстві почастішали випадки кричущого знущання над гідністю людини – чи то в окремих одиницях ЗСУ, чи в тих же ТЦК, чи щодо величезної маси громадян, які дуже страждають від війни, а їхні права системно порушуються чиновниками. Особливо нестерпно спостерігати за зневажанням та порушенням законних прав ветеранів або ж родин загиблих героїв, яким належиться наша безумовна вдячність. Причина цього проста: параліч інституцій призводить до безконтрольності чиновників та їхньої непокараності за приниження людської гідності. Відтак проігнороване зло породжує ще більше зло, і зневага щодо людини може стати правилом. Так Україна зі «східного бастіону демократії» може непомітно для себе стати клоном того людинозневажного режиму, з яким сьогодні бореться.
Приклади внутрішнього безладу можна продовжувати, проте вже зараз стає очевидним, що далі ігнорувати негативні процеси в суспільстві стає загрозливим для національної безпеки. Ось чому, на нашу думку, треба негайно виробити «План перемоги України в Україні». Проте реалізація цього завдання в нинішніх умовах може натрапити на одну перешкоду.
У християнстві нормативними є слова святого Августина: «Той хто сотворив тебе без тебе, не може спасти тебе без тебе». Іншими словами, вилікувати українське суспільство без активних зусиль цього суспільства не вдасться. Тому той інший «План перемоги» команда Президента має виробляти не у своєму замкнутому колі, а в тісній співпраці зі структурами громадянського суспільства в Україні. Команда Президента має дати імпульс такій самомобілізації суспільства, творити суспільний простір для низових ініціатив. Але для цього не годиться ні дотеперішня квазірадянська система державного управління, ні нинішній «Клуб лояльностей до Офісу Президента». Для цього потрібні не заспокійливі сеанси психотерапії з оглядкою на електоральні шанси нинішнього Президента, а відверта розмова з суспільством, бо лише вона спроможна отверезити його й мобілізувати на рятівні реформи.
Члени Ініціативної Групи «Першого грудня»: Ольга Айвазовська, Олександра Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович, Олександра Матвійчук, Ярослав Яцків