Тектонічні зміни, які відбуваються з українським суспільством часом непомітні в щоденній рутині, але якщо за точку відліку взяти домайданні часи чи ще більш ранні, пригадується цитата Земфіри «я стала старше на жизнь». Здається, частина дітей, особливо тих, які відчули подих війни на собі, стали у світогляді значно старшими за свій фізичний вік. Разом з пережитим вони отримали якусь глибоку мудрість. Здається, Поля є саме такою, і її історія – цікавий матеріал для осмислення того часу, в якому ми живемо.
На рік війна відібрала в Аполлінарії дім – вона виїхала з родиною із прифронтового Сєвєродонецька у час, коли зовсім поряд точилися бойові дії. Жили в Димері, де батько дівчини Олег Іванов, за фахом психолог, разом з іншими небайдужими опікувався дітьми переселенців у таборі «Лісова Застава».
- Колись, вже пізніше після тих подій, я розказував вкотре комусь про наш табір у Димері і несподівано мене «накрило» через запізніле усвідомлення того, що батьки фактично віддавали мені під опіку дітей, не знаючи мене особисто, ввіряли найдорожче. З кимось, звісно, перетиналися раніше, але найчастіше просто вірили на слово.
Поля завжди любила спорт – було з кого брати приклад, батько має таке захоплення. І хтозна, як би склалося, але через війну швидко відходило дитинство. А два роки тому хобі оформилося в усвідомлене бажання – вчитися військовий справі. З сьомого класу дівчина зрозуміла, що хоче бути розвідницею, і таким чином перетворити своє захоплення спортом і вишкільними таборами у професію.
- Я бачу себе тільки в полі, офісна робота точно не для мене, - за 15 хвилин розмови на ходу дівчина встигає також переповісти про своїх однокласників, які спочатку не дуже розуміли, куди вона вступає, а тоді підтримали і захоплюються її вибором і досягненням. Про те, що спочатку вона мріяла бути психологом, як батько і сестра, але потім вирішила, що військова справа їй імпонує більше, і що вона хоче захищати країну, бути з нею і для неї. Як уперто готувалась до екзаменів, навіть коли здавалося, надії вже нема. І про те, що в ліцеї вчитися складніше, аніж у школі, але це не страшно.
А перед тим ми довго говорили з її батьком про реальну складність пройденого шляху. І шлях цей вони долали разом через спеціальну коучингову програму, яку тато придумав для доньки і яку проходив разом з нею. Шкала справдження мрії то наближалась, коли в ліцеї імені Богуна оголосили про набір дівчат, то тонула у мороці, коли несподівано процес призупинили. Але виявилося, що саме та підготовка, зібрані наперед документи та ретельний вишкіл дали змогу вскочити фактично в останній вагон поїзда, що ось-ось мав рушити. У прямому і переносному сенсі.
- Так склалося, що фактично дівчатам було виділено три дні на подачу документів. На сайті оновили дані про набір вже майже під його завершення – ми довго перебували в стані невизначеності, адже спочатку оголосили, потім скасували… Ще до війни я як психолог вивчав методику ненасильницького спілкування і одне з важливих понять цієї методики – ясність. Намагаючись з’ясувати, що нам робити далі, я писав навіть високопосадовцям, які заявляли публічно про необхідність такої групи дівчат і опікувалися зі свого боку цим питанням, - Олег Іванов розводить руками, мовляв, не може сказати напевно, чи це пов’язане між собою, але так сталося, що підтвердження про те, що набір таки буде, з’явилась якраз після розмов з чиновниками.
А далі події як слайди: гарячковий пошук квитків на Київ, довга і виснажлива дорога, кілька годин на все про все у Києві і тут же поїзд додому.
- Ми попали одразу на обідню перерву, мали чекати. Перед нами в черзі був чоловік, я зрозумів, що місцевий, пояснив йому ситуацію, що ми поспішаємо і він нас пропустив. Але потім ми знову поринули у невідомість і очікування результатів екзаменів і остаточного вердикту. Зрештою, за кілька днів до початку навчального року Поля отримала дзвінок і запрошення прибути до казарми.
Про що для мене ця історія? Чому я говорю про це?
Передусім вона про велику любов і про прийняття. Бо у горнилі неспокою, тривоги, ризику не повернутися в рідну домівку і низку інших випробувань родина Іванових зберегла серця одне одного. Це про взаємопідтримку і віру в сили одне одного, бо інколи бути поряд і пройти разом непростим шляхом підготовки – непросто і не всім під силу витримати цей челендж. Це ще про цікавість до життя власної дитини і її вибору. Це про пошук інших варіантів, крім грубої сили, бо Олег Іванов після усього знайшов себе як людина, що займається вирішенням конфліктів в громадах через налагодження діалогу і є Інженером Порозуміння, а фактично, одним з тих, чия діяльність спрямована на миротворчі процеси всередині соціуму. Це про велике терпіння і уміння бути гнучким у ситуації, коли саме життя кидає складний виклик. Це про готовність відмовитися від меншого, щоб отримати більше – Аполлінарія зізналась, що готова була іти в десятий клас і тоді пробувати наново свої сили і фактично втратити навчальний рік, аби досягти того, що для неї важливо. А ще це про відповідальність, бо дівчина усвідомлює – від їхньої групи залежить те, чи будуть наступні. Не кажучи вже про інше сприйняття жінки-військової, бо з інтерв’ю хлопчиків видно – вони вже віддалені від стереотипів і процес переосмислення не матиме зворотного ходу. І звісно ж це історія про красу людських взаємин, і краса ця схожа на квітку, що все ж таки продирається до сонця через потрісканий асфальт.