У відповідь на моє захоплення співрозмовники в Україні скептично відповідають: «але ж їм багато коштів на розвиток інфраструктури дав Євросоюз». Власне, багато об’єктів супроводжуються встановленими табличками, де зазначені назви програм, за якими здійснювалося співфінансування. Цей текст - суб’єктивні враження, які не ставлять на меті проаналізувати показники чи тенденції. Це скоріше спроба знайти шляхи, які виведуть на дорогу, вже второвану до нас іншими.
Отже, як театр починається з гардеробу, так і враження про країну – з доріг. Одна справа – якісне покриття та ідеально чисті узбіччя, чому можна починати заздрити від початку. А інша – швидкісний режим. Аби подолати відстань, меншу за 100 кілометрів, йде майже дві години рейсовим автобусом. Чітке дотримання правил дорожнього руху, організовані групи мотоциклістів назустріч, багато автомобілів везуть велосипеди – люди повертаються додому після вдало проведеного вікенду. Подруга, яка власне і запросила приїхати, пояснює, що штрафи і покарання тут такі, що боляче б’ють по сімейному бюджету, або обмежують у майбутньому змогу керувати транспортним засобом. Важко сказати, що було першим, курка чи яйце, тобто штрафи чи чемне поводження на дорогах, але рух тут упорядкований: ми досить багато їздили поміж селами, жодного разу не бачили водійського хамства і спроб обігнати, відтиснувши «слабшого» учасника дорожнього руху. Натомість була ситуація, у якій наш екіпаж насварили за неуважність водія та ще й зробили зауваження пасажиру на передньому місці – мовляв, він теж має пильнувати.
Власне ось тут для мене криється перша загадка: чи наявність високих штрафів стимулює чемне поводження на дорозі, а чи покарання грішми є додатковим і серйозним важелем у першу чергу для тих, хто по-нормальному не розуміє? Рух за принципом «встигнути понад усе» тут як мінімум не котується. Знову ж таки, за словами місцевих, у випадку аварії, якщо йдеться про якісь природні фактори, як то наявність диких тварин, що можуть вийти на дорогу, водій має право апелювати до того, що його не попередили про такого роду небезпеку. Тому вздовж траси непомірно багато знаків як на око українця. Не варто говорити і про те, що доступ до проїжджого полотна швидкісних магістралей на шляху до міст повністю обмежено як для людей, так і для тварин.
Якщо будівництво доріг великої мірою справді відбувалося коштом Євросоюзу, то фінансові вливання у благоустрій власних помешкань та дворів – винятково приватна прерогатива. І знову ж таки, пасторальний пейзаж за вікном, здається, вирізаний зі сторінок журналів: газони, зелені насадження, облаштовані майданчики для відпочинку у подвір’ях і що найбільше вражає – жодних двометрових парканів, скоріше декоративні огорожі на означення меж подвір’я. Дивно, але рефлексувати спонукають дрібні деталі, приміром звідки у нас тяга заховати своє добро і двір від сторонніх очей, вибудувавши навколо цегляні стіни чи огородившись металопрофілем. Людям є що приховувати? Вони настільки невпевнені в собі, що вірять у заздрість та здатність когось наврочити? Чи це намагання порятуватися від крадіїв, але тоді навіщо окреслювати свої статки таким чином?
Сильне враження справляє те, як на Прикарпатті бережуть свої історію і залучають туристів. Тут напевно варто зробити ремарку: сучасні польські Бещади колись були територією, де проживали українці. Але улюблена сталінська жорстока гра в переселення народів відіграла тут свою трагічну роль: місцевих було видворено на на Південь та Схід України, хати поруйновано, а місцевість заселено поляками з усіх-усюд. Власне контингент, який сюди направляли, чимось нагадує тих, хто за радянських часів заселяв Донбас. У час мандрівки більшою частиною ми перебували на території Бещадського народового парку, та мали змогу поспілкуватися з його співробітниками. У тій місцевості з одного боку все спрямоване на те, щоб відвідувачам було комфортно орієнтуватися і рухатися, а з іншого – ретельно охороняється природній світ. Люди можуть ходити лише стежками спеціально прокладених маршрутів і не мають права від них відступати, не говорячи вже про те, щоб палити багаття чи викидати сміття на узбіччях. За цим стежать паркові стражі, які у разі необхідності складають акти і штрафують. Існує заборона підніматися на гору з собаками, також не можна збирати ягоди та гриби, яких на схилах гір в сезон чимало. Порушників ловлять і карають, однак зазвичай, цим грішать одні і ті самі люди, які живуть поряд і вважають природній парк тим місцем, до якого у них особливий доступ і права.
Дбають тут і про історію: у хорошому стані замки, старі будинки. Було б неправильно говорити про те, що в фокус уваги потрапляє абсолютно все: так само як і будь-де є частково закинуті багатоквартирні житлові будинки, в окремих спорудах в око впадає заміна вікон і дверей на металопластик. Але загалом тут більше тяжіють до збереження первісних форм і фактур, віддають їм перевагу перед сучасними матеріалами, принаймні «прислуховуються» до ритму історії і максимально зберігають первозданний стиль. Містечка і села мають цілісний і гармонійний вигляд, старі споруди, хоч і пошарпані часом, але акуратні. Тут немає гігантоманії і бажання окремих підприємців прокричати гучніше за всіх про своє існування: доволі скромні вивіски і вітрини, які скоріше нагадують ретро.
Цікаво, що у селах значно чистіше, аніж у містах. Можливо, причина цього в більшій кількості людей, їхньому рухові, тоді як в межах невеликих територій, особливо тих, що мають статус заповідних, і де всі знають один одного, стежити за порядком, а скоріше, просто не смітити, значно легше. У селах повністю налагоджена система збору і сортування сміття, кожен населений пункт облаштований просторою зупинкою, встановленням яких займаються гміни – аналоги пропонованих в Україні об’єднаних громад, які складаються зазвичай з кількох сіл чи поєднання сіл і містечка. Ці ж територіальні утворення опікуються ремонтом доріг місцевого значення. Розповідають, що тут діє наступний принцип: гміна визначає ділянку, яку слід відремонтувати чи перекласти на ній асфальт, подає документи на отримання європейських коштів, але разом з тим бере кредит під невеликий відсоток, залучивши частку власних коштів, проводить роботи. Комісія фактично тільки приймає результати і у випадку, якщо до якості не виникає зауважень, відшкодовує обсяг кредиту. Таким чином сам замовник робіт зацікавлений у їх належному виконанні, інакше існує ризик «попасти» на чималі гроші.
Повертаючись до культурно-історичного спадку слід відзначити високий рівень уваги до власної історії. На території Підкарпаття збереглась велика кількість дерев’яних церков, замки, облаштовані різні музеї. Наприклад у місті Санок, населення якого становить майже 40 тисяч осіб, що можна порівняти з середнім райцентром в Україні, зібрано велику колекцію унікальних ікон, починаючи від 16 століття. Також тут можна побачити картини місцевих художників та зберігаються окремі роботи митців світового рівня, наприклад, малюнок Пікассо. Велику увагу приділяють періоду окупації Польщі в роки Другої Світової війни, оскільки через Санок пролягала лінія німецьких укріплень і німці лишили по собі багато цікавих в історичному розрізі слідів. Окреме, і навіть чільне місце займає тут галерея художника Здислава Бексінського, який заповів усі свої роботи після смерті передати саме до музею в рідному Саноку, хоча останні роки працював і помер у Варшаві. Його політ фантазії і роль постаті у контексті світового мистецтва не поступається ролі того ж Сальвадора Далі, а роботи Бексінського високо цінують у мистецьких колах. Ще на в’їзді у місто вказівники означають, що тут розташовано його музей, а також як проїхати до іншого туристично привабливого місця – скансена з давньою архітектурою. На розвиток краєзнавчого музею місту було виділено європейські кошти, однак поваги заслуговує сам факт збереження цих пластів історії та грамотності підходу під час формування експозиції – якщо немає бачення, то жодне фінансування ситуацію не здатне виправити.
Але є і речі, що вдаються людям винятково на власному ентузіазмі. Як приміром «приватний будинок культури» у селі Затварніца, куди навіть якісну дорогу ще не встигли прокласти і кілька кілометрів покриття за ямковістю не дуже поступаються українським трасам. Але минаєш їх недарма: господарі закладу «Кіноконькрет» завжди раді гостям. Цей культурний осередок постав на місці закинутої стайні, де колись знімалося багато фільмів про Бещади. Але наприкінці 80-х років конярство, яке використовувалося для роботи в лісі, занепало. Коней змінила техніка, споруда стайні почала руйнуватися. У той самий час молоде подружжя, що облаштувало собі у селі будиночок, з ініціативи дружини, Йолі, взялося ще й за зведення місця, де би можна було разом з однодумцями подивитися фільми, зняті в цих краях та погомоніти про історію. Пізніше тут же було облаштовано міні-кав’ярню та майстерню, де Йоля шиє, займається декупажем та іншим рукоділлям. Цікаві деталі: особливої атмосфери приміщенню надає його історія та антураж. На стінах можна побачити таблички із іменами коней та старі підкови, які були викопані тут же, коли робили фундамент, а фрагментами оздоби стали кілька дерев’яних балок, погризених кіньми. За словами господарів місце має попит у людей, які приїздять з інших куточків гміни, навіть з самого її центру з Лютовиська, також тут бувають іноземці. Місцеві мешканці на жаль, особливого інтересу не виявляють. Натомість часті гості тут – нащадки виселених звідси родин, які таким чином підтримують зв’язок з краєм предків.
І найголовніше – варто відзначити людей, які гостинно приймали у себе і були тим самим товариством, через яке відбувалося знайомство з тим краєм. Йдеться про осередок гіпотерапії, фундацію «Гуцули – дітям», основна увага тут спрямована на допомогу малечі з особливими потребами – проблемами руху, генетичними хворобами. Цікаво, що великою мірою засновника цього осередку Губерта Похилу до його появи спонукало знайомство з полтавкою Оленою Гаран, яка переїхала до Польщі, а до того багато років вивчала різний досвід гіпотерапії. Під час зустрічі Губерт поділився з нею ідеєю допомагати дітям з певними вадами, поспілкувавшись, окреслили план і невдовзі фундація почала діяти. Вже нині клієнти громадської організації радять її послуги іншим, до роботи сюди залучають волонтерів з інших польських міст. Також місцеві діти, які живуть у Пшчелінах, де і розташована фундація, допомагають дбати про коней і разом з тим змістовно проводять час, навчаючись безкоштовно верховій їзді.
Наше буття в Україні змушує замикатися у собі, вчить боятися і постійно бути готовим дати здачу. Зазвичай, якщо до тебе на вулиці хтось звертається, ти спочатку оцінюєш ситуацію, а тоді реагуєш на сам запит: досвід каже, що чимало людей хоче нажитися на тобі чи надурити. Тому коли за десять хвилин безплідного намагання активувати сім-карту місцевого мобільного оператора, до тебе підходить чоловік, який пив каву за сусіднім столиком, і пропонує свою допомогу, ти автоматично чекаєш, що щось має піти не так. Але він напружено вслухається в те, що ти намагаєшся йому пояснити українською (в селах твої знання англійської просто не працюють), говорить, що цей пакет – поганий і зрештою, дарує свою власну сім-карту, вибачається: на ній певно вже немає коштів. А ти розгублено всміхаєшся навіть подякувати йому не вмієш.
У Польщі багато взаємодопомоги у дрібницях. Друзі, які мають досвід автостопу кажуть, що це одна з найбільш комфортних країн для таких мандрівок. І справді, тебе охоче підбирають на дорозі і вибачаються, коли можуть підвезти лише до половини шляху. Здавалося би дрібничка, але потік людей, які йдуть тобі на зустріч по гірському маршруту вітається до тебе, бажаючи доброго дня.
Нема ідеальних країн, завжди знайдеться те, що обурює чи не відповідає чиїмось конкретним світоглядним засадам. Але відкритість поляків один до одного – це точно те, чого нам бракує. Так само як і вміння цінувати той ресурс, який ми маємо і ставитися до нього належно. І скільки б не дерлися догори високі штрафи за порушення правил дорожнього руху, на трасах завжди знайдуться «господарі життя», для яких будь-яка сума – іграшка, а про те, що вони наражають на небезпеку інших їм вочевидь не йдеться, бо ці речі поза категоріям їхніх цінностей. Так само як повага до іншої людини, яка є частиною соціуму не залежно від свого походження, статусу, віку чи переконань.
У сухому залишку десь всередині везла в собі питання, на яке і досі не маю відповіді - «що з нами не так?», бо ж нема у тій сільській місцевості палаців, але є облюблені газони і чисті від сміття туристичні маршрути. На це не треба страшних коштів, а тим більше, вливань від Євросоюзу. Варто певно трішечки полюбити себе, заодно й інших, з ким ділиш спільний вигін, спільну вулицю і спільне село. І не слід думати, що на гостину до твого села ніхто не приїде, скоріше озирнутися навкруги і подумати, що ти зможеш запропонувати неочікуваному гостю, з чим зустрінеш його: теплим домашнім хлібом і сиром, долиною річки, де ти виріс, зарослими стежками, де минуло твоє дитинство. Повірте, гостям цікаво ходити по слідах історії. Вони так ніби пробують прожити трошки чийогось життя, тим самим розширивши простір свого власного.