Нещодавно на ФБ прочитав пост телеведучої ICTV Оксани Соколової:
"Друзі, потрібна допомога на інформаційному фронті! Зараз велика потреба у наших матеріалах – на англомовному ринку. Шукаю людей з природньою англійською, які можуть допомагати з начиткою! Можливо з тих, хто вчився у Штатах чи Британії. Чоловіків. Бо сюжети у нас, здебільшого хлопчачі".
Одразу спало на думку, що нині це справді нагальне й надважливе питання. І не лише для конкретного телеканалу. Це загальнодержавна справа, яка в мирний час, на жаль, чомусь пробуксовувала.
Український канал іномовлення UATV то ліквідовували, то безуспішно відновлювали. У 2021 році переформатували на російськомовний і зробили щось на кшталт міжнародної версієї каналу «Дом». Дубляж англійською був, але охоплював доволі невелику закордонну аудиторію. Про повноцінне онлайн-мовлення англійською було більш розмов, ніж конкретики. Це при тому, що російська пропаганда, тісно інтегрована з кремлівськими спецслужбами, поширювалася майже сорока мовами у ста шістдесяти країнах. Це була справжня потужна машина спецпропаганди, яку зараз призупинили, але не знищили. Система спецслужб у тоталітарній державі влаштована так, що як тільки якась ланка дає збій, одразу дається наказ запускати запасний варіант, шукати обхідні шляхи, наряжатися в овечу шкіру. Одне слово, тішитися, тим, що їм перекрили кисень і вони замовкнуть, не варто.
Добре, що нині міжнародні провайдери на своїх частотах запустили українських мовників, які транслюють марафон «Єдині новини». Але цього замало. Українська медіаспільнота має запустити телеканал, який би мовив англійською та іншими мовами. Необхідно, щоб у цій справі державі підставили плече приватні і суспільні мовники, іноземні партнери, волонтери.
Крім цього, у нас є величезні резерви доносити правду про події в Україні до жителів інших країн. Нині багато українських юнаків і дівчат навчаються за кордоном. Упевнений, що кожен з них уважно стежить за тим, що відбувається на Батьківщині. Історії, драми і трагедії, які пережили рідні і близькі, сусіди, односельчани, можуть лягти в основу яскравих розповідей для закордонної аудиторії. Про це треба писати й говорити. Про злочини російської армії, мародерство, про страждання людей, про героїзм наших воїнів. У соцмережах, ЗМІ, студентських аудиторіях тощо. Мовами тих країн, де тимчасово перебувають.
За кордоном працює багато українців у різних галузях. Нині вони долучаються до збирання коштів, гуманітарної допомоги, участі в мітингах солідарності тощо. Але дуже важливою є саме інформаційна складова. Хто має можливості і здібності, має доносити правду про російсько-українську війну. Про це треба писати! Створювати телеграм-канали, ютуб-канали, інтернет-платформи..
Це не ботоферми чи фабрики фейків, до чого останнім часом активно вдається російська пропаганда. Це має бути правдивий показ тих жахіть, які принесла росія на українську землю.
І це важливе доповнення до того, що роблять іноземні журналісти, багатьом з яких треба щиро подякувати за їхню сміливість, за репортажі з гарячих точок, за оперативне донесення до закордонної аудиторії об'єктивної інформації про цю війну.
Пригадую, буквально на другий день війни, 25 лютого, я написав одному зі знайомих журналістів із впливової британської газети. Закликав не мовчати і писати правду про підступне вторгнення росії. Наступного дня він відповів: "Я вже в Києві. Так і роблю".
Свій внесок у цю важливу справу роблять і мають ще активніше робити українці із минулих хвиль еміграції, їхні діти й онуки. Їх нині багато на різних континентах. Серед них – чимало успішних, розумних людей, які можуть отримувати інформацію з офіційних джерел про події в Україні, аналізувати й робити висновки. Важливо, щоб ті, хто має змогу, не мовчали. Про те, що відбувається в Україні, треба кричати!
Нарешті, серед майже чотирьох мільйонів із нинішньої хвилі еміграції є чимало журналістів і журналісток. Треба сідати за клавіатуру, ставати блогерами, давати інтерв'ю місцевим ЗМІ, стукати в усі двері.
Якщо хтось не вміє сам, можна постити повідомлення і статті з українських ЗМІ.
Хтось хоче бути корисним у цій сфері, але не знає, як це ліпше робити – підкажуть в українських посольствах.
Хтось, можливо, вважає, що достатньо тієї інформації, яка з'являється у закордонній пресі? Жодним чином. Багато правди не буває. Чим більше, переконливіше й емоційніше розповідати, тим швидше ми зможемо переможно закінчити цю нав'язану нам росією війну, і тим менше буде жертв, горя і страждань на Батьківщині. Тож усі разом відкриваймо багатомовний і багатоголосий інформаційний фронт. Ми неодмінно будемо на ньому переможцями.