Розсекречені документи із архівів спецслужб, з якими довелося в різні роки працювати, свідчать про те, що примусові виселення осіб та народів від самого початку були невід’ємним елементом репресивно-каральної системи Кремля. Ще 10 серпня 1922 року, за кілька місяців до проголошення СРСР, Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив декрет «про адміністративне вислання», який давав право на вислання всіх запідозрених осіб у віддалені регіони росії. А 28 березня 1924 року було затверджено «Положення про права Об’єднаного державного політичного управління СРСР в частині адміністративних виселення, заслання і ув’язнення в концентраційні табори».
Відтоді репресивна машина запрацювала на повну потужність, особливо на українських землях, де національно-визвольний рух за незалежність набув значного розмаху. Влада вже не задовольнялася виселенням на Соловки чи до Сибіру окремих українських діячів, як свого часу вчинила з кошовим отаманом Запорозької Січі Петром Калнишевським, гетьманами Війська Запорозького Іваном Самойловичем і Дем’яном Многогрішним, близькими родичами й однодумцями Івана Мазепи та багатьма іншими. За сталінського режиму цей процес набув масовості.
Перші масові депортації українців за радянської влади відбулися під час так званого розкуркулення у 1929-1930-х роках. Згідно з розсекреченими архівами спецслужб, за межі республіки тоді виселили 31 593 сім'ї (146 229 осіб). У північні райони СРСР з УСРР виселили 19 658 сімей (93 461 особу), а до Сибіру – 11 935 сімей (52 425 осіб).
Початок Другої світової війни та окупація Західної України зробили заручниками радянської системи ще сотні тисяч українців. Розглядаючи західноукраїнські землі як майбутній тил у планованій експансії в країни Західної Європи, органи радянської влади взяли за мету очистити цю територію від неблагонадійних, з їхнього погляду, соціально-політичних елементів. Як свідчать відомості з Енциклопедії сучасної України, впродовж вересня 1939 – червня 1941 року із цих земель та Західної Білорусії, де також проживало багато українців, вивезли у віддалені регіони СРСР близько 1 250 000 осіб. Цей процес охопив усі соціальні верстви українського населення та представників національних меншин і був безперервним.
Водночас масову депортацію було застосовано насамперед до біженців. Згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 листопада 1939 року і радянсько-німецькою домовленістю близько 48 000 осіб, які, рятуючись від репресій, спішно емігрували, силою повернули до окупованої Німеччиною Польщі. Частину цих людей, серед яких більшість була саме українцями, передали в руки нацистських каральних органів, решту – розселили в 11 областях України й скерували на роботу переважно на вугільні шахти Донбасу.
У зв'язку із відведенням територій під військовий полігон, будівництво якого розпочали на Львівщині наприкінці 1939 року, з Яворівського району виселили у довоєнні і особливо повоєнні роки понад 150 000 мешканців. У межах операції очищення від «неблагонадійного елементу» 800-метрової прикордонної смуги у західних районах УРСР упродовж червня–липня 1940 року у Комі, Марійську, Якутську автономні республіки, Новосибірську, Вологодську, Свердловську та інші далекосхідні області рф вивезли 83 207 осіб, серед яких – біженці, члени родин військовополонених, запідозрені у співпраці з ОУН, колишні офіцери польської армії тощо.
На початку 1941 року депортації із західноукраїнських областей стали ще масовішими. До червня 1941 року звідси виселили 528 000 осіб.
Нова хвиля депортацій розпочалася відразу після того, як радянська армія у Другій світовій війні витіснила гітлерівські війська за межі України. 5 квітня 1944 року Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР затвердив інструкцію про депортацію сімей членів ОУН та УПА. Це була кара за спротив. Всього протягом 1944-1952 років з території Західної України у віддалені райони СРСР було депортовано 203 662 особи, серед них представників родин членів ОУН і вояків УПА та їх симпатиків – 182 543 особи, «куркулів» і членів їхніх родин – 12 135 осіб.
Окрему нішу займає примусове виселення українців з етнічних земель, нині сучасної Польщі, зокрема із Лемківщини, Холмщини, Надсяння в радянську Україну, організоване сталінським режимом, і польських громадян із території УРСР. Тоді депортація тривала з вересня 1944 до червня 1946 року. Внаслідок цієї акції виселили 480 000 українців.
Крім цього, у післявоєнний період відповідно до Указів Президії ВР СРСР від 21 лютого та 2 червня 1948 року з території УРСР масово виселяли осіб, звинувачених у так званому «злісному ухиленні від трудової діяльності в сільському господарстві та веденні антигромадського і паразитичного способу життя». Цей указ стосувався насамперед мешканців східних і центральних регіонів України. І це відбувалося після чергового голоду 1947 року, коли люди бідували, не всі мали роботу і не могли виконувати встановлену на рік норму трудоднів. Тож під дію указів формально підпадали майже всі.
Найжахливіше, що спеціально відбирали й окремо ешелонами відправляли на далекі простори росії українських жінок і молодих дівчат, нібито для роботи у так званих банно-пральних комбінатах чи на інших виробництвах. Натомість завозили до радянських військових гарнізонів, де серед мешканців було обмаль жінок. А один ешелон із жінками, за свідченнями дослідників, розвантажили в зоні для кримінальних злочинців. За радянських часів ці факти замовчувалися. І досі достеменно невідомо, скільки в ті роки у такий спосіб було депортовано, зґвалтовано, скалічено, доведено до самогубства українців. І не лише українців. Масової депортації в різні періоди зазнали поляки, німці, тотальної – кримські татари.
Свого часу в системі радянських каральних органів була створена розгалужена структура підрозділів, які відповідали за підготовку і здійснення депортацій, супровід і нагляд у місцях поселення. До неї входили десятки тисяч співробітників НКВС. У їхні функції входило ведення обліку, збирання інформації про всіх виселених, їхні настрої, погляди й наміри, здійснення заходів із перевиховання, схиляння до відмови від антирадянської діяльності, публічного зречення від своїх переконань, а нерідко й до співпраці як сексоти. На кожного заводили відповідну справу, стосовно окремих осіб вели оперативні розробки, уся кореспонденція проходила перлюстрацію, запроваджували певні обмеження прав і свобод, систему штрафів і покарань.
Відтоді минуло багато десятиліть. У демократичному світі радянську практику проведення депортацій як складову репресивної політики тоталітарного режиму піддали засудженню. Але не в росії, яка повернулася до старих ганебних методів здійснення геноциду стосовно іншого народу. Нині йдеться вже про майже 1 200 000 осіб, депортованих від початку нової фази російсько-української війни із тимчасово окупованих територій України, зокрема й 200 000 дітей. Частину українських громадян, як і за сталінського режиму, вже відправлено до економічно депресивних регіонів рф.
Українській стороні в нинішніх умовах відстежувати ці процеси практично неможливо. Із фрагментарних відомостей, які стають надбанням гласності з різних джерел, як ось із Національного центру управління обороною рф, відомо, що в межах лише однієї акції у квітні «11 398 українців розподілили до Сибіру, 7 218 відправили на Далекий Схід і 7 023 – на Північний Кавказ, зокрема в такі регіони як Чечня, Інгушетія і Дагестан». У документі, наданому для ознайомлення журналістам, йшлося про «схвалення, враховуючи ситуацію в Україні, розподілу 95 739 осіб за суб’єктами російської федерації». Тобто вони повідомляють про розподіл людей як якогось товару. На цьому тлі інформація, яка нещодавно стала темою для обговорення, про плани кремлівської верхівки з використання частини виселених українців для примусових робіт на будівництві нових міст росіянам на заході Сибіру не є вже такою нереальною.
Тим українцям, хто потрапив у жорнова нинішньої депортації.ru, доводиться проходити принизливі процедури у фільтраційних таборах, опитування співробітниками ФСБ та інших окупаційних структур, заповнювати різноманітні анкети і підписувати зобов’язання, приміром, про згоду на невиїзд із російських регіонів протягом двох років. Людей оглядають, обшукують, перевіряють їхні особисті речі, знімають відбитки пальців, забирають паспорти. Якщо встановлюють, що особа мала якийсь стосунок до органів влади, силових чи військових підрозділів, то катують та відправляють до СІЗО або тимчасово облаштованих таборів без належних умов утримування. Тим, хто пройшов фільтрацію, повідомляють, що вони не зможуть повернутися в Україну, бо нібито одразу зазнають переслідувань і опиняться в категорії неблагонадійних. Решта заходів, і в цьому можна не сумніватися, – за колишньою схемою НКВС. При цьому людям нерідко просто не залишають вибору.
Тож слід чітко розуміти, що всі депортовані одразу потрапляють під прискіпливе й недоброзичливе око ФСБ/МВС рф. І це надовго. На увесь період перебування. Невідомо, чи в оперативній термінології вже придумали назву цій категорії людей. Але за аналогією з минулими лініями роботи КДБ обов’язково вигадають щось на кшталт «робота по церковниках, сектантах, клерикалах, сіоністах, відмовниках, ініціативниках…». За будь-яких обставин для російських спецслужб це завжди буде оперативний контингент, за яким не лише наглядатимуть, а й використовуватимуть його у ворожих цілях проти України, як би це гірко для когось не сприймалося. Способів для цього чимало.
Відтак нинішня депортація українців із рідних місць, обжитих не одним поколінням і більш-менш комфортних, у далеку, темну, холодну, непроглядну російську глушину є найцинічнішою за всю історію. Тому що ґрунтується на брехні і доведеній до абсурду російській новітній тотальній пропаганді, спрямованій на зомбування усіх, хто потрапляє в зону її впливу. Вибратися із цих тенет – непросто, змиритися тим, кому є дорогою Україна, – не можна нізащо, а назавжди розчинитися в російській депресивній глибинці – то найгірший варіант.
Іншого ж варіанту, ніж вірити у нашу перемогу, звільнення і відновлення тимчасово окупованих територій та добиватися міжнародної підтримки щодо повернення на ці землі усіх незаконно депортованих громадян, немає. Хіба що ще більше вірити в якнайшвидше падіння імперії зла і всіляко наближати цю подію. Тим часом на державному рівні створювати реєстр вивезених осіб і всі юридичні механізми для проведення репатріації. Нині усе ж більше шансів повернути українців на Батьківщину, ніж у ті давні часи, часи бездержав’я і безправ’я. Але при цьому слід усвідомлювати, що ця боротьба за повернення додому буде дуже непростою. Свідчення цьому – історія минулих депортацій.