Що маємо?
На сайті Верховної Ради України з'явився проект Постанови про утворення та ліквідацію районів. Здавалося б, логічне продовження справи формування громад, і напередодні місцевих виборів – вкрай потрібний крок. Проте, вузьке коло, посвячених у реалії місцевого самоврядування, з якими нам, головам обласних рад, доводиться перебувати у контакті, вважає інакше. Бо вкрай важливій справі – нарізці майбутніх районів має передувати куди потрібніша справа – зміна повноважень на рівні законів, визначення ролі та місця самоврядних та виконавчих інституцій до обласного рівня включно та реформа бюджетного блоку «громада – район – область».
Чи є на ці блоки питань відповіді у драфті урядового законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування окремих питань діяльності та організації органів державної влади, органів місцевого самоврядування у зв’язку із утворенням (ліквідацією) районів»? Навіть дуже щирі прихильники реформи її там не знайдуть.
Чи маємо кінцеву версію-орієнтир зміни/розмежування повноважень виконавчої влади на рівні районів, котрі вже взялися нарізати по-новому? Теж ні.
А, може, візія щодо взаємодії самоврядування і виконавчої влади вже викладена у змінах до Основного Закону?
Тому – загострюємо!
Якби у 2015 році формували мапу, а пізніше наповнювали змістом і повноваженнями майбутні громади, то навряд чи сьогодні хтось дозволяв собі говорити про успішність реформи. Радше навпаки – ідею вважали б безнадійною і шкідливою, а країну продовжували б розвивати за лекалами радянського зразка.
То звідки така впевненість, що на субрегіональному рівні все працюватиме, головне новітня мапа і новостворені райони?
Як потрібно?
Навіть за 4 місяці до місцевих виборів ще є час. Не 129, 150 чи інша кількість районів буде визначати успішність роботи на громаду на субрегіональному рівні. Відповідь криється лише у секторальних законах, які треба прийняти, щоб було вирішено:
- які інституції та їх повноваження на субрегіональному рівні, причому не лише в частині представницької, але й виконавчої влади, домірність впливу останньої на місцеве самоврядування;
- перерозподіл та чіткі орієнтири на фінанси, закріплені за повноваженнями на рівні майбутніх районів/повітів;
- права та обов’язки майбутніх районних рад та їх виконкомів або припинення функціонування такого рівня місцевого самоврядування через зміни до Основного Закону;
- остаточний спосіб формування усіх самоврядних органів через усталений Виборчий Кодекс.
От лише після цих відповідей варто займатися територіальною основою, тим паче, що напрацювання оприлюднені.
Що буде, якщо зігноруєте і таки ухвалите?
А нічого доброго. Верховна Рада України піде в очікувану літню відпустку. Питання інституцій будуть відкладені «на потім». Окремі ідеї, що суперечать праву «а давайте не обирати районний рівень» – просто будуть відкинуті. Бо ніхто ж не захоче зажити славу узурпаторів. Будуть проведені міcцеві вибори з розрахунком, що позитивний ефект від майбутніх громад переважить всі проблеми «перехідного періоду».
Конфлікти самоврядування, в першу чергу, представництва великих міських громад із виконавчою владою укрупнених мегарайдержадміністрацій стануть звичним явищем.
Новообрані (невідомо за яким принципом) районні ради, особливо такі як майбутня Львівська районна рада, в перші місяці/роки (потрібне підкреслити) будуть у пошуку власних повноважень та можливостей. Теорія «сильної руки префекта» у вигляді посилення виконавчої вертикалі отримає додаткове підживлення.
Вважаєте, що надміру згущуємо фарби? Аж ніяк.
Безліч питань, особливо у сільській місцевості,опиняться у «нічийному» фокусі. Влада на рівні нових громад буде займатися власними повноваженнями, а решта, котрі потребують, як нам кажуть «батьки реформи», співробітництва – відкладатимуть.
Такі, наприклад, як утримання дитячих сиротинців, дофінансування частини другого рівня охорони здоров’я, соціальний супровід дітей та людей похилого віку, районного позашкілля, відшкодування вартості перевезень, спільна робота з утилізації ТПВ та в надзвичайних ситуаціях. Просто не буде суб’єкта, котрий здійснюватиме ці функції. І список цей – невичерпний і хто-хто, а ми точно знаємо, що з доброї волі співробітництво на настільки глобальні питання ані «організувати», ані добровільно народити не вийде.
Зайве констатувати, що з цього отримає звичайний український громадянин.
Висновки.
Розраховуємо, що всі народні депутати і решта вельмиповажних рушіїв децентралізації, прислухаються до вищеперелічених аргументів. Принаймні, більшість з них. Воза нарешті перестануть пхати перед кіньми і дорогоцінні кілька місяців витратять на секторальні закони, покликані дати відповіді на запитання хто, як і на якому рівні буде здійснювати повноваження самоврядної і виконавчої гілок влади. Реформованої не на словах, а на ділі.
А тут і готовий варіант з «нарізкою районів» тоді знадобиться.
Десь при цьому, якщо, звісно, вийде дійти і до вирішення завдання: «обласні ради – обласні адміністрації» на «обласні ради – обласні виконкоми – префектури/префекти», можемо Вас лише похвалити.
Децентралізації – бути!
#стоп_3650
Співавтори: голова Тернопільської обласної ради Віктор Овчарук, голова Миколаївської обласної ради Вікторія Москаленко, голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький, голова Хмельницької обласної ради Михайло Загородний, голова Волинської обласної ради Ірина Вахович.