ГлавнаяБлогиБлог Олега Батурина

Інша Індія

Завдяки яскравим дебютам, своєрідній кіномові і несподіваній відвертості індійське кіно нині є бажаним гостем авторитетних міжнародних кінофестивалів.

Через економічну кризу у 2008 році багато жителів Індії, як і в багатьох інших країнах, втратили роботу. Аби нагодувати свої родини вони безперервно шукали будь-який заробіток. Подібні злидні є стандартною основою жалісних стрічок, які в шаленій кількості випускають як у Боллівуді, так і по всьому світові. Водночас цей період економічного занепаду став підгрунтям для однієї з найпоетичніших і найдивовижніших стрічок останніх років. Її назва - “Праця кохання” (Asha Jaoar Majhe) режисера Адітія Вікрама Сенгупта. У 2014 році на Венеційському міжнародному кінофестивалі саме він отримав приз FEDEORA як кращий режисер дебютного фільму.

Кадр з фільму "Праця кохання"
Кадр з фільму "Праця кохання"

Головних героїв стрічки лише двоє — Він і Вона. Подружня пара, чиї робочі графіки розрізняються, як день і ніч. Коли один приходить додому, інший вже пішов на роботу, на кожного очікує порожній будинок і самотня трапеза. Магія знятого без єдиного слова фільму зіткана з уваги до найдрібніших деталей, фантастичного темпоритму і перехоплючого подих монтажу. Часом навіть здається, що дивишся не ігровий, а документальний фільм про один день із життя молодої калькуттської пари, режисер якого явно добре знайомий з класичними стрічками Дзиги Вертова, Міхаіла Калатозова або Олександра Довженка. А делікатність і поетичність, якими пронизана “Праця кохання” одночасно з буденною і документальною точністю образів, мимоволі змушує згадати “Любовний настрій” Вонга Кар Вая.

“Фільм Адітія Вікрама Сенгупта — це справжній ковток свіжого повітря”, - пише критик видання The Times of India Упам Бузарбаруа. За його словами, картину не можна назвати абсолютно бездоганною, хоча критичні зауваження стосуються, фактично, лише окремих технічних (приміром, монтажних) моментів. “Натомість вони не здатні похитнути фантастичної краси фільму”, - констатує критик. І з ним важко не погодитися.

Якщо цей фільм у найдрібніших деталях переказати українському глядачеві, він, скоріш за все, не зрозуміє, яке це може мати відношення до індійського кіно. Адже у багатьох співвітчизників воно асоціюється, як правило, з безкінечними піснями й ефектними танцями.  Більш “просунуті” кіномани здатні згадати численні індійські рімейки-плагіати американських і європейських стрічок, а також всесвітньо відомі імена класиків Сатьяджита Рея або Міри Наїр. Насправді ж знаменитий Боллівуд є лише однією з гілок розвинутої кіноіндустрії Республіки Індія, де знімають стрічки не лише на гінді, а й на мовах бенгалі (як той же Сатьяджит Рей), телугу, маратхі, гуджараті, панджабі та інших.

На перше місце в світі за кількістю вироблених протягом року фільмів, випередивши Китай та США Індія вийшла у 2010 році.

Кадр з фільму "Мільйонер з нетрів"
Фото: playbuzz.com
Кадр з фільму "Мільйонер з нетрів"

Цьому, звісно, сприяв шалений успіх “Мільйонера з трущоб” Денні Бойла, знятого за участю індійських акторів. Але Індія до того переживала ще кілька бумів інтересу до свого кінематографа. Перший прийшовся на середину ХХ століття після успіху стрічки “Бродяга” (Awaara) Раджа Капура, 1951 року випуску. До речі, незадовго до цього Індія здобула незалежність, що теж сприяло небувалому підйому національного кіно. Другий бум стався у 1970-тих, коли в індійських фільмах з'явився новий тип героя — відважний месник. Першим образ “сердитого молодого чоловіка”, який самостійно протистоїть злу зіграв Амітабх Баччан у відомій стрічці “Тривала відплата” (Zanjeer) Пракаш Мехра. Популярність актора була настільки шаленою, що він навіть балотувався до уряду від рідного міста Аллахабад і виграв вибори з величезним відривом.

Сам кінематограф з'явився в Індії ще у 1896 р. Вже наступного року у цій країні був знятий перший вітчизняний документальний фільм режисера Гарішчандра Бгатавдекара. У 1902 р. у Калькутті заснували першу в Індії кінокомпанію

Madan Theatre Company. А перший повнометражний ігровий фільм, знятий за мотивами індійської міфології, вийшов у 1913 році. Перша ж кіностудія у Бомбеї (нині Мумбаї) відкрилася у 1916 році. Тож цього року відомій індійській “фабриці мрій” - Боллівуду — виповнюється рівно 100 років.

Музичність, незвична яскравість, підняття простих тем до рівня загальнолюдських, поетична алегоричність досі залишаються головними ознаками індійського кінематографа. Хоча в ньому є й незаперечні табу. Серед них - постільні сцени. Приміром, із відомого фільму “Джодга і Акбар” Ашутоша Говарікера 2008 року вирізали невинну сцену в спальні, де закохані обіймаються, а потім лежать на ліжку, тримаючись за руки.

“Недаремно індійське кіно назвуть Боллівудом. Пізніше, в злиденних кварталах Делі, Калькутти і тодішнього Бомбею я на власні очі зрозуміла, наскільки недоречними були б тут “викривальні” картини про цю бідність, не кажучи про “інтелектуальне” кіно. Мелодрама навпіл з музикою і танцями була частиною виживання, його мастилом, його еліксіром — недарма простолюддя Риму, цього прообразу урбанізму, залишило нам клич: “Хліба й видовищ!”. В Америці за часів Великої депресії однією з небагатьох затребуваних галузей залишалася індустрія кіно. Да що там Америка — в “лихі 90-ті” наше населення, яке вже присіло на голку ТБ, виживало за допомогою присадибних “фазенд” і латинських серіалів. У критичні часи відносити “зажжённые светы / в катакомбы, в подвалы, в пещеры» навіть не потрібно: вони просто відсуваються на узбіччя ЗМІ”, - пише в своїй  книзі “Зуби дракона. Мої 30-ті роки” відомий російський театровед, кинокритик, культуролог і сценарист Майя Туровская.

З відновленням незалежності в Україні спостерігалося різке падіння інтересу глядачів до індійського кіно. З одного боку, на це вплинув занепад вітчизняного кінопрокату у 1990-ті роки і відсутність інтересу прокатних компаній до індійської кінопродукції. Зрештою, це стосується не лише Індії: фільми з багатьох неангломовних країн, включаючи Іспанію, Францію, Мексику, Китай, є рідкими гостями українських кінотеатрів і переважно демонструються в категорії арт-хаусу.

Кадр з фільму "Ланчбокс"
Фото: ОМКФ
Кадр з фільму "Ланчбокс"

Нечасто їх можна побачити навіть на вітчизняних кінофестивалях. За все останне десятиліття в Україні показали лише два індійські фільми — у 2013 році на Одеському міжнародному кінофестивалі з успіхом пройшов “Ланчбокс” режисера Рітеша Батра, який був індійсько-французсько-німецькою копродукцією та в 2014-му в головному конкурсі київської “Молодості” був помічений “Суд” режисера Чайтанья Тамгані (до речі, того ж року його відзначили премією “Майбутнє” як кращий дебют Венеційського кінофестивалю). Ми ж зосередимося на двох інших стрічках, які торкаються екзотичної і навіть табуйованої теми для індійського кінематографа — одностатевого кохання.

Для початку варто нагадати про те, що гомосексуальні зв'язки в Індії вважаються важким злочином, що визнав нещодавно Верховний суд країни. За одностатевий секс в Індії передбачене покарання — 10 років тюрми. Тим самим була відновлена дія статті Кримінального кодексу, яку запровадили в часи британського колоніального правління ще в 1860 році.

Фільм “Маргариту, з соломинкою” (Margarita, with a Straw) режисерки Шоналі Бозе, який входив до головної конкурсної програми Талліннського кінофестивалю PÖFF-2014 (приз NETPAC кінофестивалю в Торонто) цікавий не лише історією потягу головної героїні у виконанні Калкі Коечлін до своєї студентської подружки. А й тим, що героїня стрічки — людина з обмеженими можливостями, і через параліч прикута до інвалідного візка. Фільм намагається заперечити усталену в суспільстві думку про те, що такі люди, як Маргарита — приречені на самотність. Батьки підтримують свою доньку, відправляють на навчання до Нью-Йоркського університету, проте й вони не готові давати їй можливість жити повним життям.

“Несподіваним діамантом з Індії” назвали цей фільм критики з американського видання The Huffington Post. “Він присвячений темі “табу в табу”, крихкості нашого колективній свідомості і радості життя. “Картина була дуже особлива для мене, скільки цю історію я написала під впливом від смерті мого сина. І ця робота допомогла мені смиритися з трагедією і рухатися далі”, - говорить режисерка Шоналі Бозе.

Незважаючи на те, що фільм є стовідсотково індійською продукцією, від нього, на жаль, залишається враження певної штучності і орієнтованості на іноземного глядача. На відміну від “Маргарити” набагато цікавішим здається дебютний фільм “Loev” режисера Судганшу Сарія, назву якого можна перекласти як “Коханнння”. Світова його премьєра відбулася також на Талліннському PÖFF у 2015 році.

“Коханнння” було зняте в умовах абсолютної секретності. “Взявши участь в зйомках цієї надзвичайно легкої, наповненої світлом і смутком стрічки, продюсери, знімальна група і актори зробили фактично акт громадянської мужності. Адже в Індії існує табу навіть на публічне обговорення теми гомосексуальності”, - говорить член Ради експертів премії Asia Pacific Screen Awards, радник “Двотижневика режисерів” Каннського міжнародного кінофестивалю Ігорь Гуськов. - Судганшу Сарія багато років працював за кордоном, добре знайомий з американським незалежним кінематографом. Однак успіх його першої стрічки пов'язаний головний чином з вражаючою грою виконавців двох головних ролей, яка повністю відрізняється від звичайного акторського стилю в Індії”.

Дія фільму розгортається протягом двох днів. Молодий бізнесмен Джей приїжджає в Мумбаї у відрядження, де його супроводжує давній друг, в якого Джей закоханий. У звичайному фільмі, героями якого є геї, подальші події передбачити зовсім не складно. Проте у випадку з “Коханннням” усе зовсім інакше. “Більшість людей навіть говорить, що це не гей-фільм, а кінороман, який міг би статися з будь-ким, незалежно від того, ким ти є: гомосексуалом чи гетеросексуалом”, - говорить режисер.

Під час кінофестивалю у Таллінні дівчата не спускали очей і буквально ходили по п'ятах за присутнім на форумі виконавцем однієї з головних ролей у фільмі — зіркою боллівудського кіно Шивом Пандітом. “Взагалі-то в Індії я знімаюся в комедіях, бойовиках, тож у індійських глядачів про мене абсолютно інше уявлення. Чим мене зацікавив Сарія? Він запросив мене на зустріч і заявив: “Ні, цей фільм не для тебе, вибач, чувак, якось іншим разом”. Я, звісно ж, одразу зацікавився”, - зізнався Шив Пандіт.

Шив Пандіт
Фото: Прес-служба PÖFF
Шив Пандіт

Виконавець другої головної ролі — Дгрув Ганеш до прем'єри стрічки не дожив, померши від туберкульозу у віці 29 років. “Він мав намір стати наступною зіркою Боллівуду, - говорить режисер “Коханнння”.

Під час фестивалю PÖFF я детальніше розпитав Судганшу Сарія про його дебютну стрічку і про ставлення в Індії до ЛГБТ-спільноти.

Судганшу, ваш фільм абсолютно не відповідає будь-яким кліше, притиманним як індійським, так і гей-фільмам. Ви навмисне зробили “Коханнння” саме таким?

Так, я робив це свідомо. Більше того: я не позиціоную себе індійським режисером або як режисером фільмів гей-спрямування. І в “Коханннні” я намагався не прив'язуватися до жодного з існуючих жанрів.

Я вважаю себе громадянином світу. Тож коли у мене з'явилася можливість зняти фільм, я скористався ним, щоб сказати світові про те, що є близьким для мене. І хотів, щоб ця картина одночасно і розважала глядачів, але й чомусь їх навчила.

Коли я був студентом, то, звісно, дивився багато боллівудських і гей-фільмів, щоб познайомитися з тим, що вже було знято на цей час. Тим більше я не хотів витрачати свій час, енергію і кошти на те, щоб повторювати те, що було зроблено до мене.

Дивлячись ті самі гей-фільми, я помітив, що всі вони закінчуються погано. Головний наратив “Горбатої гори” та інших подібних картин: “ти відкриваєшся світові, і отримуєш за це по голові”. Я не заперечую того, що здебільшого так воно в житті буває. Проте мене завжди цікавило, що відбувається з цими героями далі?  Крім того, я переконаний, що існують також абсолютно інші історії — більш спокійні, більш романтичні, які теж варто розповідати.

Судгашу Сария (слева)
Фото: Прес-служба PÖFF
Судгашу Сария (слева)

Є інший момент. Проживаючи в США я помітив, що на екрані ми бачимо переважно білих людей. Складається враження, що лише їх знімають у кіно. Натомість тих же індійців, які теж проживають в Америці, там практично не побачиш. До того ж, у кіно переважно нам показують стосунки між чоловіком і жінкою, але обмаль фільмів, які демонстрували б нам драму відносин між чоловіком і чоловіком. Може скластися враження, що почуття геїв не варті того, щоб їх показувати на екрані. Саме тому я захотів розказати історію стосунків двох індійців, а не про утиски геїв у суспільстві. Мені здалося важливим показати ситуацію, коли хтось когось любить, але без взаємності. До речі, якби подібний фільм я побачив, коли був підлітком, певен, що я б не відчував себе “дивним”, не таким, як усі.

Ваш фільм заснований на реальній історії?

Гарна історія завжди подібна до реальності. Мене часто питають, чому я вирішив зняти саме такий фільм. На це я відповідаю: якби у мене було більше грошей, то, напевно, пішов би до психіатра. Але вирішивши зняти фільм, я обрав такий творчий спосіб зцілити своє розбите серце.

В основу фільму лягла моя особиста історія, але коли я почав писати сценарій, мої герої в якийсь момент почали жити своїм життям. До речі, нині я вже не підтримую стосунків з тими людьми, які стали прообразами героїв стрічками.

Наскільки складно було відзняти такий фільм в Індії? Яке взагалі ставлення на вашій батьківщині до ЛГБТ-спільноти і до стрічок, герої яких є геями?

Так, знімати було важко. Адже індійський уряд може тиснути двома способами: або безпосередньо на тебе, або на того, хто тобі небайдужий. Індія, як мені здається, взагалі рухається назад у своїй нетерпимості до геїв.

Цього разу на мене ніхто не тиснув, але я чув багато історій про те, як це відбуається. Я навіть не знаю, чи буде “Коханнння” цензуровано в Індії, хоча мене багато питають про це. Приміром, недавно з подивом дізнався, що в Індії було цензуровано останній фільм про Джеймса Бонда “Спектр”, в якому вирізали всі сцени, де герой цілує жінок. Якщо вже цю стрічку піддали цензурі, то я взагалі не знаю, які шанси у “Коханнння” потрапити на індійські екрани.

Під час зйомок була й інша проблема. Для мене було принциповим знімати стрічку в реальному середовищі, бо я не хотів, щоб вона виглядала дешево. Щоб отримати всі потрібні локації для зйомок — приміром, аеропорт в Мумбаї, - я не брехав, але й не говорив всієї правди. Казав, що мій фільма розповідає про дружбу і мовчав, що він про геїв. Інакше мені б не дозволили знімати в аеропорту та інших публічних місцях.

В Таллінні мене питали: чи не страшно мені повертатися додому, коли фільм уже вийшов на екран? Я відповідаю на це: ні. Адже якщо у когось — у уряду, у  рідних, у знайомих — є проблеми від того, що я гей, то це виключно їх проблеми. Людина не повинна вибачатися за те, що вона когось любить.

Яким буде ваш наступний фільм? Яка це буде історія?

Я сподіваюся, що це буде зовсім інша історія, ніж у “Коханннні”. Бо історії в кіно не обмежуються сексуальною орієнтацією героїв. У моїй голові “живе” багато історій, тож я збираюся і далі знімати фільми.

Іноді мені кажуть, що я — хоробра людина. Насправді я не настільки хоробрий, наскільки егоїстичний. Бо в “Коханннні” я розповів власну історію. Через що тепер ризикують втратити роботу мої хоробрі актори, продюсери, технічний персонал.

“Коханнння” - лише початок мого шляху і я хотів би і далі не піддаватися під вплив якихось стереотипів і розповідати й далі справжні історії про реальних людей.

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter