Всі ці «кляті питання» виникають з двох причин. І через те, що місцевому чиновництву бракує відповідальності, і через те, що центр так і не налагодив комунікацію – в тому числі й з цього питання.
Бо не можна вважати адекватною комунікацією слова речника Повітряних сил ЗСУ Юрія Ігната про те, що місцеві громади мають закуповувати засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ) у цивільних виробників для протидії російським дронам. Ми вже збивали дрони банкою помидорів на початку 2022-го і, здавалось, з міфотворчістю покінчили. Але ні – фантазії просто вийшли на новий рівень. Тепер ми воюємо лопатами та клепаємо дрони на кухнях. А у вільний час – самотужки озброюємось РЕБ, наскільки дозволяє рівень розуміння того, як ці «штуки» працюють.
Думаю, військову справу слід все-таки залишити військовим. А цивільним – займатися цивільними проблемами. Без відповідних навичок (а їх дає армія) можна не допомогти, а нашкодити. Дивно, що цього не розуміє Ігнат.
Он у Чернігові військова адміністрація знайшла свій, «креативний», підхід до вирішення проблем забезпечення війська. Вона не покладала марних надій на те, що цивільне населення тямить у протидії дронам. А відразу вдалася до радикальних дій: зібрала «данину» не РЕБ’ами, а грошима. Навесні 2023-го військова адміністрація подала судовий позов про визнання протиправним та скасування рішення березневої сесії Чернігівської міської ради.
На сесії йшлося про зміни до бюджету на 2023 рік. На думку позивача, закон «Про правовий режим воєнного стану» містить перелік повноважень військових адміністрацій населених пунктів, серед яких є складання та затвердження місцевого бюджету. З цих підстав військова адміністрація наполягала на порушенні міською радою вимог чинного законодавства. Адже внесення змін та забезпечення виконання місцевого бюджету – це прерогатива військової адміністрації. Суд у Чернігові став на бік військовим, яким віддали кошти міського бюджету. На кону були три мільйони гривень, і найсмішніше у цій сумній історії те, що ці гроші і так мали піти військовій адміністрації. За таке рішення проголосувала міська рада, пояснив в.о. міського голови Олександр Ломако.
Але військова адміністрація вирішила через суд добитися того, шо їй віддавали і так. І це також дуже поганий приклад (не)порозуміння між різними щаблями влади. Адже виходить, що на час війни місцева влада не потрібна зовсім.
Між тим це не так. Місцева влада припускається багатьох помилок, але те, що вона діє у воюючій державі, само по собі є запорукою того, що держава вистояла і вистоїть.
Уряд вже забрав у місцевого самоврядування частину бюджету. Нагадаю, що ще у листопаді президент України Зеленський підписав закон про переспрямування так званого військового податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) з місцевих бюджетів до державного, щоб використати ці кошти переважно на закупівлю дронів та озброєння. І це буда вимушена міра, зумовлена війною. А далі, гадаю, кожен має займатися своїми безпосередніми функціями – не для того, щоб розділити фронт і тил, а для того – навпаки – щоб об’єднати їхні зусилля.
Яким чином? Наприклад, таким.
Комісовані з армії за станом здоров’я бійці – через важкі поранення абощо – повертаючись у рідні пенати, мають бути оточені максимальною турботою. Це – наш перед ними святий обов’язок. Та чи дбає про нього місцева влада? Я не хочу і не маю право робити якісь узагальнення, але насправді ситуація є різною. Десь дбає, а десь – ні.
У Львові влада вирішила виплачувати кожному мобілізованому одноразову допомогу у розмірі 50 тисяч гривень. Одеса не відстала і призначила по 20 тисяч на кожного новобранця. Не знаю, чи правильним є саме такий підхід, але допомагати тим, хто вже має статус учасниками бойових дій, влада зобов’язана. Під «допомогою» я розумію надавання житла, пільг, забезпечення якісним медичним обслуговуванням. Це те, що робиться на місцевому рівні, і це та точка прикладання зусиль, котра якраз і повинна вабити органи місцевого самоврядування.
Отже, перший пункт добрих справ – забезпечення всім необхідним бійців ЗСУ. Другий – аналогічна підтримка внутрішньо переміщених осіб. Тут майже та сама історія, але з нюансами. Також потрібне житло і – в першу чергу – робота. Аби мігранти ставали частиною місцевої громади, не сиділи без діла, маючи в кишені лише допомогу від держави, а почувалися потрібними та фінансово спроможними. Як із цим у місцевих чиновників?..
Власне, для цього місцевій владі і потрібен бюджет. Грамотне та справедливе його розподілення допоможе всім значно більше, аніж якщо цивільні візьмуться складати з конструктора LEGO ядерну зброю. Фронтовикам буде куди повертатися і де отримати нормальну реабілітацію. А «мирняк» буде зайнятим та забезпеченим, а будучи таким, зможе більше задонатити на ЗСУ.
Зрештою, «зайві» гроші місцеві бюджети завжди можуть зібрати та переказати волонтерам – на ті ж таки дрони абощо.
Але щоб в бюджеті «завелися» зайві гроші, треба більш раціонально витрачати ті, котрі зайвими не є. Менше жирувань, менше бенкетів під час війни. Ніяких барабанів та сковорідок за 725 тисяч гривень в укриття! А от самі укриття розбудовувати слід, бо із цим – сором сказати! – є значні проблеми і на третьому році війни. Щоб ці проблеми закрити, місцевій владі потрібні свої кошти, але за їхнім цільовим використанням слід встановити контроль. Бо інакше вони знову підуть на збільшення окладів чиновникам, величезні премії для них же або дорогезні та непотрібні інфраструктурні проєкти, затіяні винятково заради відкатів.
Теоретично місцева влада може брати участь і у побудові ліній оборони в своєму регіоні. Але і тут необхідно бути впевненим, що не йтиметься про ще одну «стіну Яценюка» з сітки-рабиці, а про укріплення, здатне затримати ворога.
Поза тим місцева влада має дбати про комфортний розвиток бізнесу на своїй території, про вчасний збір податків і про підтримку соціально незахищеного населення, переселенців та військових. Плюс – при бажанні та можливості – вона може займатися благодійництвом та перерахуванням коштів на потреби ЗСУ. Зрештою, коли війна звершиться, а ми переможемо, нам всім знадобиться Україна, у якій хотітиметься жити на працювати.