Сфера місцевого самоврядування є по-своєму «повільною» цариною. В ній не відбуваються такі стрімкі зміни, як, наприклад, в економіці чи у міжнародній політиці. Власне, за умови продуманої та ефективної концепції місцевого самоврядування його органи можуть функціонувати без суттєвих змін десятиліттями. В Україні реформа місцевого самоврядування була розпочата, але не завершена. І якщо так сталося за мирного часу, то продовжувати реформу під час війни, вочевидь, недоречно. Як то кажуть – не на часі. Напевно, цього ніхто б і не робив, якби не декомунізація і не дерадянізація.
Потреба якнайшвидше очистити країну від ознак та прикмет тоталітарного минулого зіграла із законодавцями злий жарт. Вони раптово згадали, що Конституція України не передбачає селищ міського типу – лише тріаду населених пунктів: місто, селище і село. І що сам термін «селище міського типу» з'явився в СРСР у 1922 році, а в УРСР його почали використовувати через три роки – замість поняття «містечко». І все це цілком справедливо та вірно, але…
Замість повернути до нашого лексикону та наших реалій це саме «містечко», законодавці проголосили, що усі населені пункти з компактною забудовою та чисельністю населення понад 10 тисяч мешканців матимуть статус міста. А ті, що понад 5 тисяч – селища. Решта ж залишаться селами. І ще одна новація. В рамках все того ж таки закону «Про дерадянізацію порядку вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України» з’явилася іще одна територіальна одиниця – поселення.
Але що таке поселення? За законом – місце компактного проживання людей за межами населеного пункту. Це також, між іншим, неконституційне поняття, бо жодні поселення в Основному законі не згадані. Тож оскільки у поселення – досить непевний статус, законодавець прописав, що воно може бути приєднане або до села чи селища (за рішенням місцевої ради), або до міста (рішення Верховної Ради за поданням Кабміну). Однак проблема не у цьому.
Раніше поселення називалися простим та близьким для українців словом – хутір. Так само, як селища колись були містечками… Радянська влада вирішила позбутися цих одиниць як явищ, а заодно й збіднити мову на звичні нам слова. «Містечко» було виведене з активного вжитку, поступившись місцем недолугому казенному «селищу міського типу», від якого так і відгонило канцеляризмами. Не краща доля спіткала і хутір.
Власне, хуторам пощастило ще менше, ніж містечкам. Останні бодай збереглися фізично, змінивши лише вивіску. Хутори ж у радянській Україні були винищені. До 1917 року у 8 українських губерніях на хутори припадало 2,7 млн десятин, якими володіли 400 тисяч (14 %) селянських дворів. Радянська влада за НЕПу толерувала хутірні господарства, але за колективізації почала їх ліквідувати, тавруючи хліборобів на хуторах як куркулів. І це був лише початок її наступу.
Бо вже у 1939 – 1940 рр. відбувалася примусова ліквідація всієї хутірської системи розселення в Україні. Через те, мовляв, що хутори буцімто сприяють збереженню «приватновласницької психології» та заважають залученню хуторян до соціалістичного господарювання.
Перервавшись на час Другої світової війни, практика знищення хуторів поновилася вже у 1946-му. На заході України до знищення хуторів додався ще один мотив – боротьба з ОУНівським підпіллям, з боївками та криївками. Це не афішували, але, здійснюючи таку боротьбу, влада оголосила війну як хуторам, так і «безперспективним селам». Та попри це, на початку 1960-х в Україні іще існувало близько 7 тисяч хуторів. Але тоді було взято курс на укрупнення сільських поселень, і хуторам настав остаточний кінець.
Втім, «добила» їх не радянська влада, а своя – рідна, котра підтримала у 2023-му закон про дерадянізацію.
І тут я хотів би, аби мене зрозуміли правильно: оскільки хутори не згадані у Конституції, я не пропоную вводити це поняття. Я – проти підміни його на лексичному рівні іншим, доволі неоковирним терміном «поселення». Саме це слово прочитується радше не як об’єкт, а як процес – поселення, заселення, розселення, розміщення тих чи інших громадян, наприклад, внутрішньо переміщених… Не варто, гадаю, винаходити мовний велосипед там, де на ньому наші предки давно крутять педалі. Тим більше, що питомо українське «містечко» у нас вже відібрали. А у нього – на відміну від хутора – якраз могло бути майбутнє…
Коли у 1925 році більшовики скасували термін «містечко», Україна була позбавлена частина своєї урбанізації, частини своєї історії. І це ми говоримо про Україну, де сотні міст (на відміну від Московщини!) мали Магдебурзьке право, починаючи ще з XIII століття. Зокрема, наприклад, і місто Козелець, яке отримало це право у XVII столітті, входячи тоді до складу Речі Посполитої. Натомість за радянщини воно мало статус «селища міського типу» і зберігає його до сьогодні, лише без останніх двох слів.
Але справа не тільки у тому, як понизили і принизили Україну, відібравши у неї частину невеликих міст. Окрім зумисного нівелювання значення українських міст та містечок, поширення в Україні «селищ міського типу» мало ще одну очевидну мету. І це – сеґреґація окупованого населення України за принципом «село-місто», де «селу» і «селищу міського типу» присвоювалися сільські обмеження – насамперед невидача паспортів.
Адже ми знаємо, що лише 28 серпня 1974 року в СРСР була запроваджена паспортизація всіх без винятку громадян. Уперше паспорти громадянина отримали колгоспники, які відтепер отримали свободу пересування та проживання. Доти вони були в’язнями – в буквальному розумінні, без жодних метафор – своїх колгоспів, у яких їх примусово загнали ще на зорі радянської влади.
Всім відомо і про те, що спланований Москвою Голодомор в Україні зачепив передусім сільські місцевості. Окупант знищував наші міста, переводячи їх у розряд селищ. Окупант стирав з лиця землі наші села, прирікаючи їхніх мешканців на тортури голодом і смерть від нього. Про все це ми мали нагоду згадати нещодавно, коли відзначали 90-ті роковини Голодомору, але не згадали, бо й досі, мабуть, страждаємо на кліпове мислення, яке не дозволяє пов’язати зміни у законодавстві про місцеве самоврядування із частиною вкраденої у нас історії.
Читачі, щоправда, можуть закинути мені диспозицію ст. 133 та 140 Конституції України – з розділу про місцеве самоврядування, до написання якого доклав рук і я. У них описаний адміністративний устрій України, а також засади, на яких працює місцеве самоврядування, дано поняття територіальної громади. У ст. 133-тій згадані міста, селища та села – без «міського типу», але й без «містечок». Чому ж тодішній склад парламенту не увів до тіла Конституції оце поняття – «містечко»? Тому що – каюсь – тоді ми не так добре знали українську історію і не так гостро сприймали потребу у відновленні деяких зумисно створених у цій історії лакун. Але це було у 1996-му, тобто 27 років тому. Нині ж – інші реалії та інше сприйняття нашої ідентичності, і саме тому так боляче від занедбання і містечок, і хуторів.
Дрібниця? Аж ніяк. Ми заборгували нашим предкам, яких пограбовано більшовиками і фізично, і словесно. Ми заборгували самим собі, бо не квапимося наводити лад навіть у означенні тих чи інших об’єктів. Ми боргуємо і перед нашими нащадками, бо ніж провадити такі зміни, то краще не провадити ніяких чи бодай відкласти ненадовго до часу, коли ми станемо більш зрілими.
А зрілість приходить із чітким усвідомленням «свого» та «чужого». І – з потребою боронити своє на усіх рівнях. Певні зрушення у свідомості як влади, так і соціуму вже спричинені війною, але вони, вочевидь, не є достатніми. Шкода, щоправда, що на період «доростання» ми лишаємося без хуторів, але з безликими «поселеннями», без містечок, але із селищами. Але – далі буде. І, можливо, до наступного Дня місцевого самоврядування нагодиться привід написати більш оптимістичну колонку.