Безкарність. Безкарність найвищого ступеня відкриває в людях найстрашніші риси.
Забігаючи наперед, наведу слова молодого лейтенанта Врадіївсього райвідділу, який брав у мене свідчення у справі про втручання у приватне життя (будинок Синицького). Так от з цим міліціонером у нас не вийшло відвертої розмови. Та й не могло вийти – в стінах райвідділу.
- Ви упереджено ставитеся до нас, міліціонерів. Ну з ким не буває, такі випадки (зґвалтування) стаються багато де. Я за мир. Щоб не закидували отак камінням райвідділ.
Атмосферу цього містечка передати словами важко. В перший день, прогулюючись повз красиве озеро, з дитячим майданчиком між дерев, в голові були думки тільки про красиве світло перед заходом сонця. На третій день, проїжджаючи повз дитячий майданчик і озеро, думки вже були зовсім інші. Уява змальовує картину – дівчина крокує по алеї додому, різко гальмує машина, з неї вискакують двоє міцних чоловіків, зі словами «девушка, вас подвезти?» заштовхують дівчину на заднє сидіння, закриваючи рот рукою. Наступна картинка – біля озера купчиться народ, слідчо-оперативна група оглядає тіло. Серед міліціонерів на місці злочину - ті самі, що вчора затягували її в машину.
Я продовжу розповідати про події другого дня у Врадіївці, оскільки не встиг їх описати в минулому тексті. Сподіваюсь вони додадуть трохи розуміння, в якій психологічній атмосфері живуть місцеві.
Після відвідин батьків Аліни, вбитої 2 роки назад, разом зі знімальними групами Tvi, 1+1 вирішуємо поїхати подивитися в очі колишньому начальнику райвідділу, задати декілька питань. З нами є провідник, місцевий активіст, який показує дорогу до будинку.
Знаходимо не одразу. Спочатку місцевий помиляється – заходить у двір скромної дерев’яної хати. Питає у сусідів – будинок начальника трохи далі по вулиці. Його важко не помітити – великий, з білої цегли, ковані ворота. Контрастує з убогими хатами, яких багато по цій же вулиці. Гукаємо – тиша. На воротах дзвонику немає, фіртка не зачинена. Заходимо в подвір’я, двері у будинок відчинені. Гукаємо начальника ще раз. Зі словами «коментарів не даю», крізь зуби, молода жінка закриває двері. В голосі зверхність – ну звісно, статус зобов’язує. Дружина начальника міліції, фактично першої людини в місті. Питаємо чи пан Синицький вдома і просимо вийти до нас, дати коментар щодо ситуації. У відповідь знервовано «покиньте частную территорию, выйдите со двора!».
Цікаво, чи підлеглі її чоловіка так само поважали приватну територію односельчан. Ідемо до сусіда – він ставиться насторожено, просить показати посвідчення, але розмовляти не відмовляється. Після короткої розмови, хвилин 10, виходимо на вулицю – до будинку саме підходять троє міліціонерів – двоє з них в бронежилетах.
Питаю, «часом не пана Синицького затримувати?».
Замість відповіді – «Ви чого в будинок без дозволу заходите, ви зайшли на приватну територію». За словами міліціонерів, їх викликав сусід. Побачив, як хтось перелазить через паркан. Міліціонери проходять на подвір’я того самого сусіда, з яким ми розмовляли.
По обличчям видно – розмова напружена. За півгодини приїжджає ще четверо міліціянтів – слідчо-оперативна група. Ці заходять до будинку Синицького.
Ми, п’ятеро журналістів, близько півтори години стоїмо на вулиці – чекаємо автобусів з «Беркутом», який буде затримувати особливо небезпечних журналістів.
Впродовж цього часу до будинку під’їжджає спочатку брат дружини головного міліціонера міста. Довго спілкується з міліціонером-водієм, що лишився на вулиці. Коли бачить направлені на себе камери, підривається з місця з пробуксовками. Ще за деякий час по вулиці несеться Таврія. Різко гальмує в 30-ти сантиметрах від ніг журналіста Tvi – з машини вискакує худенький низенький дядечко і зі словами «хто мене дозволяв знімати, понаїхало тут, п..раси» забігає у двір.
Під’їжджає ще кілька колег-журналістів, з ними дівчина-провідник, місцева. Не на камеру розповідає, що одного з міліціонерів знала особисто, навіть зустрічалася з ним чотири місяці назад. Познайомилися стандартно – дівчата сиділи на місцевому базарчику. Під’їхали міліціонери, знайомитися. У Поліщука кепка на плечі, в зубах цигарка. Поїхали у Криве Озеро розважатися.
«Ми там покаталися, погуляли. Потім хлопці почали натякати на секс. Я відмовила. Поліщук почав жартувати «зараз в ліс Вас вивеземо…». Я злякалася тоді дуже».
Оператори знемагають від спеки. Один з журналістів заходить до сусідської хати трохи поодаль – попроситися в туалет. Бабуся йому по-секрету розказує, що в будинку Синицького відбувається всі «сдєлки», сюди ж і гроші привозять.
Зрештою з хати Синицького виходить слідчо-оперативна група на чолі з міліціонером на прізвище Філенко.
– Хазяйка будинку написала заяву про проникнення на приватну територію, втручання у приватне життя, прошу вас проїхати до райвідділу.
– Нас затримано?
– Ні, не затримано. Просто напишете пояснення щодо цієї ситуації.
Їдемо до райвідділу, в сподіванні нарешті побачити «обитель зла» зсередини. Але натомість нас допитують у холі міграційної служби, що знаходиться в одній будівлі з райвідділом. Працівниці «паспортного столу» невдоволено виглядають з кабінетів, бурчать щоб ми виходили і не створювали галасу. Але сказати це міліціонерам не насмілюються.
На годиннику 18.30, допит закінчується, працівниці міграційної нарешті закривають за нами двері. І писати зустрічну заяву про перешкоджання професійній діяльності мене ведуть-таки до райвідділу. Ворота відкриває «беркутівець» в шоломі, його підстраховує ще один. У дворі райвідділу ще декілька автобусів спецназівців. Вони ліниво граються телефонами, жонглюють кийками – відверто нудьгують.
За написанням заяви намагаюся розговорити молодого лейтенанта на розмови «про життя». Я розумію, що в цих стінах, за цих обставин він не скаже мені нічого цікавого. Але я дійсно не можу зрозуміти, як молоді хлопці могли перетворитися на звірів, які ґвалтують і вбивають своїх колишніх однокласників. Логічно припустити, що діти, виховані в одному суспільному утворенні (узагальнено звісно), мають приблизно однакові моральні цінності.
Відповідь лейтенанта я вже наводив на початку тексту. На мої доводи, про те, що так не могло тривати вічно і все одно рано чи пізно – за скоєне доведеться відповідати, молодий «охоронець закону» здивовано кліпнув – «а за що відповідати?». Він до останнього моменту буде вірити в силу системи. Що своїх не здають. Стає зрозуміло, звідки ця спритність міліціонерів щодо журналістів, які знахабніли і наблизилися до будинку самого начальника. Бо начальник він для них не тільки по рангу. Тут зв’язок набагато міцніший. Ймовірно замішаний на крові і грошах.
На цьому можна ставити крапку. Наступного дня був мітинг, багато гучних слів, обіцянки депутатів захищати селян. Всю дорогу до Києва ми схвильовано обговорювали події, що збентежили всю країну. Але завтра з’являться нові справи і нові інформаційні приводи. А родичі загиблих будуть ходити по одних вулицях з убивцями. І побороти цього звіра, який насправді, живе всередині кожного, можуть тільки вони самі. Вірою, законом чи силою громадянського суспільства – не важливо. Головне – результат.
