Усі чогось вимагали від влади, влада часами щось робила, усі з усіма співпрацювали, незалежні знущались із "залежних", бюджетники дивились квадратовими очима на грантоїдів (- А що, так можна?), а ті, своєю чергою, витріщались на бюджетників.
Обирали на перших ще "дозаконних" конкурсах директорів театрів, потім актори били тих директорів))) Робили децентралізацію культподій, судилися, мирилися, паралельно влаштовували "похорони культури".
За останні роки поремонтували практично все, що валилося - бібліотеки, клуби, театри - постворювали додаткові простори. Кому з інституцій пощастило з прогресивними амбітними керівниками, ті фактично пішли у стрімкий ріст. Коротше - двіж.
У Києві все було трохи по-іншому - усе трималось на солідних інституціях, які мали довгу історію, були малофлексибильними чи навіть інерційними, але у цьому була і їх сила, і стійкість, і крихкість одночасно.
Через масштаби міста й зовсім інший кількісно та якісно людський потенціал, який орав культурну нивку, чи, пак, копав культурний окоп, оцей громадський двіж, мережування, взаємопоборювання чи колаборації були не надто результативними і аж так на культурній мапі Києва чи й України не відбились. Натомість, відбилось нове законодавство.
Новонароджений УКФ та нововідроджений Довженко-Центр змінили атмосферу у країні (говорю лиш про них).
Там можна було працювати за зрозумілими правилами, чесно, інтелектуально, не улягаючи і не принижуючись перед «начальством» різних рівнів. Почала народжуватись нова етика взаємодії між суспільством та державними інституціями, почало важити поняття «репутація».
УКФ, який фактично у перспективі мав взяти на себе 50% всього, що робить роками Мінкульт, здох, через дискредитованих «управлінців другого пришестя».
Довженко-Центр буде добитий неліквідним керівництвом так само дискредитованого Держкіна.
Потужного культурного лобі, яке б мало поняття, що і як робити, серед політиків взагалі нема, бо тема культури давно не сексуальна. Пустопорожню нішу культурних політик вправно займають «арестовичі».
Все, що діється – прогнозовано, бо правлять безпринципні невігласи-маніпулянти. Ми можемо з цими двома інституціями попрощатись, «відспівати», «похоронити» і зрозуміти, що так чи інакше, все доведеться створювати наново після війни. Але вже з іншими управлінцями, міністрами і політиками. Сподіваюсь, не всі виздихають чи повиїжджають до того часу.
Слід також бути готовими до того, що певна кількість культурних інституцій у регіонах буде ліквідована, закрита, заморожена, поставлена на “простій”, чи щось подібне…. Особливо це стосується тих, хто фінансується з обласних бюджетів, бо просто немає грошей. Давно слід було керівникам театрів, музеїв, бібліотек домовлятися з муніципалітетами і переводити заклади під міське фінансування, бо там - гроші, хоч невеликі. Зараз, думаю, пізно, особливо на сході і півдні.
Тому багато старого поляже, щоб могло народитись нове, а створення нового – це завжди оптимістично)