Безумовно, до сучасних підручників історії та підручників майбутніх поколінь увійде систематичне попередження про початок війни Росії проти України, яке звучало з вуст президента США Джо Байдена. Очевидно, що його постійні заяви про вторгнення, яке насувається, мали на меті вберегти Росію від необдуманого вчинку. Багато хто ж в Україні вважав, що Байден адресував свої заяви саме нам. Але ні – адресатом була Росія насамперед. Україна, як другий адресат, за задумом американського президента, мала підготуватися – не лише її військово-політичне керівництво, а й увесь український народ.
Зрозуміло, попередження Байдена у майбутньому отримали б більш високу оцінку, якби війна не почалася: у цьому випадку можна було б говорити про те, що американський президент зумів зробити так, щоб війна не почалася. Саме тому попередження Байдена були найправильнішою комунікаційною стратегією. Але той факт, що вторгнення зупинити не вдалося, жодною мірою не применшує зусиль американського президента та його методу комунікацій.
Але що було далі?
А далі за комунікації взялася сама Україна. І зробила вона це блискуче (і продовжує робити).
По-перше, ми побачили зовсім іншу якість комунікацій з боку президента Володимира Зеленського, його Офісу та підпорядкованих йому обласних військових адміністрацій.
Сам президент одного дня перетворився на голос українського опору. Підвищенню якості його комунікацій сприяв той факт, що ще з часів анексії Криму та окупації частини Донбасу українці усвідомили просту істину – не можна критикувати керівництво країни під час війни. А якщо президент заявив, що він просить у світу зброю, а не притулок для себе та своєї сім'ї, то громадяни країни миттєво згуртувалися навколо нього.
Дуже швидко багато голів військових адміністрацій, яких ще недавно багато хто не сприймав серйозно або зовсім не знав, стали окремими медіа-каналами з багатомільйонною аудиторією. Досить сказати, що лише один голова Миколаївської ОВ Віталій Кім у своєму Телеграм-каналі має близько 1 мільйона підписників. При цьому таку аудиторію він зібрав не лише завдяки своїм харизмі та оптимізму, а й тому, що він наочно показує, що робить місцева влада для відсічі окупанту.
А представники Офісу президента, схоже, отримали свободу (відносну, зрозуміло) висловлювати свою думку щодо ходу війни: Олексій Арестович став символом спокою та надії, Михайло Подоляк – упевненості та непохитності перед ворогом під час переговорного процесу з агресором.
По-друге, ефективну комунікаційну стратегію побудувало військове керівництво, а також СБУ, МВС, Нацгвардія та інші.
Буквально з перших днів війни Генштаб ЗСУ почав інформувати українців про бойові втрати ворога. Навіть за повної відсутності коментарів до цих втрат будь-хто міг зрозуміти, що ворог помирає – близько 14 тисяч убитими та 30-35 тисяч пораненими, зниклими безвісти або взятими в полон станом на 16 березня. Ці цифри говорили самі за себе, вони доводили, що Українська армія існує не лише на папері – вона сильна та підступна для ворога.
Зрозуміло, Генштаб не повідомляє про наші втрати – і це дуже розумне рішення. Його не можна назвати новим в історії воєн, але ми на власні очі можемо спостерігати цю стратегію на практиці, в реальному часі.
ЗСУ та СБУ регулярно публікують фотографії та відео з російськими полоненими, а також перехоплення їхніх телефонних переговорів. І навіть якщо взяти до уваги той факт, що всього цього не бачать і не чують окупанти та їхні родичі в російському тилу (або навіть їхнє командування), така інформаційна кампанія все одно надихаюче діє на нас і мотає нерви ворогові. Ця інформація якщо ще не просочилася “за порєбрік” сьогодні, обов'язково просочиться завтра. Російські військові, які знищують українські телевежі, марно витрачають свій арсенал, вважаючи, що всі дивляться лише телевізор. І це грає з ворогом злий жарт, тому що Україна – країна 21 століття, а Росія, зважаючи на все, – країна 20-року, а якщо бути ще точнішим – країна зразка 1945 року.
І, крім усього іншого, Кабмін, Верховна Рада та всі інші державні органи та органи самоврядування також включилися до цієї інформаційної війни – навіть якщо ніхто з них не розробляв жодної комунікаційної стратегії та не отримував жодних інструкцій, вони всі інтуїтивно зрозуміли, що потрібно робити і як, а чого робити не потрібно.
Зрештою, по-третє, самі українці в реальному часі навчають одне одного, як вести інформаційні кампанії.
Здавалося б, тим, хто давно користується соціальними мережами, все зрозуміло ще з 2014 року: не писати «зраду», не інформувати ворога, не довіряти неперевіреним даним та сумнівним джерелам інформації.
Але в мене немає впевненості в тому, що, якщо трапиться війна, скажімо, у Німеччині чи країнах Балтійського регіону, їхні жителі та керівники діятимуть так само, як українці. А тому Україна вже надала цінний урок усьому світу, а наші політики, військові та експерти з комунікацій будуть дуже затребувані за кордоном, адже під час війни для згуртування нації саме правильні комунікації відіграють одну з вирішальних ролей. Українці це знали навіть без попереджень Байдена.