Отця Андрія Кураєва судили більше двох років тому: 29-го грудня 2020 року Московський єпархіальний суд — установа на 100% контрольована патріархом Кірілом — ухвалив рішення позбавити його дияконського сану. Формально його судили за висловлювання про померлого від COVID-19 о. Олександра Аґейкіна — настоятеля московського Богоявленського собору, якого опальний протодиякон назвав «тупим кар’єристом, що зробив кар’єру у сфері ВІП-сервісу».
Але насправді жорсткі судові рішення щодо Кураєва були зумовлені не так піклуванням про «добре ім’я» Аґейкіна, як жорсткою критикою з боку отця-диякона «блакитного лобі» у РПЦ. А особливо тим, що о. Андрій вголос звинувачував у приналежності до гей-лобі митрополита Никодима Ротова (1929–1978) — ієрарха, якого нинішній патріарх небезпідставно вважає своїм вчителем.
Рішення суду, однак, не вступило відразу в дію — його «поставили на паузу». Патріарх Кіріл — людина імпульсивна (читай: схильна до істерії), але з іншого боку, він прагматик. Кураєв — публічна особа, до того ж дуже добре поінформована. Небезпечне поєднання, чи не так? Враховуючи всі обставини, патріарх вирішив відтермінувати остаточне рішення про «виверження з сану», щоби дати опальному диякону час «покаятися» (читай: замовкнути).
Отець Андрій став обережнішим у висловлюваннях, але остаточно не замовк. І патріарх Кіріл дав хід рішенню суду, остаточно «позбавивши» о. Андрія сана диякона.
Отець Андрій кинув виклик гей-лобі в РПЦ і програв.
Кінець першого сезону…
Сюжет нового сезону ще невідомий. Але легко припустити, що у наступних серіях Кураєв або капітулює, або ж здобуде символічну перемогу над своїм сановитим антагоністом. «Патріарх Варфоломій рік тому сказав мені, що не може прийняти мою апеляцію доки немає остаточного вироку. Тепер він є. Але це не означає, що цією опцією я скористуюся» — загадково написав Кураєв 28-го квітня у дописі з промовистою назвою «У Стамбул, так у Стамбул».
За своїм психологічним типом о. Андрій — боєць. Він переконаний у своїй правоті і прагне отримати сатисфакцію — домогтися перегляду рішення, ухваленого патріархом Московським. Як це зробити, Кураєв сам же і пояснив: подавши апеляцію на ім’я Константинопольського патріарха Варфоломія. Право розгляду апеляційних прохань (ἔκκλητον) від кліриків інших Помісних Церков закріплено за Константинопольським патріархом 9-м і 17-м правилами IV Вселенського Собору. Це давній інститут, який нагадує нам, що Православна Церква — це не федерація національних Церков, а єдина Церква, єдина церковна структура, де існує єдність життя. А якщо так, то, зрозуміло, що у такій структурі має існувати також єдина канонічно-правова система, включно з вищою апеляційною інстанцією.
Є, щоправда, один нюанс — о. Андрій зараз мешкає у Москві. Так само як і всі інші громадяни РФ, він може зіткнутися зі спецслужбами, які висунуть вагомі «небогословські» аргументи проти апеляції отця диякона до Константинополя.
Отже, уважно стежимо за ситуацією. Якщо найближчим часом о. Андрій заявить, що не апелюватиме до Вселенського патріарха, то це означатиме, що він під тиском «особливих обставин» капітулював.
Якщо же о.Андрій таки зважиться на апеляцію, він майже гарантовано отримає від Константинопольського Патріархату уневажнення ухваленого у Москві рішення.
Московська Патріархія, звісно, ні за що не погодиться з діями Константинополя. Церковні чиновники старанно продублюють усі «аргументи», які ми вже чули 2018 року, коли Константинополь — через розгляд відповідної апеляції — «відновив у єпископському сані» Філарета Денисенка: «втручання у внутрішні справи РПЦ», «Константинополь провокує розкол», «право апеляції — вигадка грецьких богословів» тощо. В результаті, матимемо парадоксальну ситуацію: у храмах Константинопольського Патріархату та багатьох інших Помісних Церков о. Андрій Кураєв вважатиметься дияконом, а в храмах МП його вважатимуть мирянином.
* * *
Отець Андрій не матиме можливості служити в храмах РПЦ. Але він не програє. Навпаки, у «декласованого» Кірілом протодиякона відкриється дуже цікава можливість — стати голосом нової постпутінської Російської Церкви.
Російська нація і російська Церква сьогодні тотально хворі. Рашистами не народжуються, але ними, на жаль, стають. За два останніх десятиліття РПЦ перетворилася на «церкву путіна», тобто організацією, що має безпосереднє відношення до політики/ідеології й опосередковане відношення до релігії/християнства. Папа Франциск якось назвав Кіріла «вівтарником путіна». Але ж проблема у тому, що на побігеньках у божевільного кремлівського диктатора сьогодні не одна особа — патріарх, а фактично уся церковна структура.
Що станеться з РПЦ, коли режим Путіна впаде і почнеться важкий, тривалий процес суспільного одужання?
Деякі прогнози можна зробити, споглядаючи за нинішньою УПЦ МП, що проходить схожий шлях. Ще вчора УПЦ МП була «церквою більшості», а сьогодні це безструктурна спільнота — сукупність дезорієнтованих людей без спільних цілей і центрального керівництва. Ще вчора священник УПЦ був шанованою у суспільстві людиною, а сьогодні це — токсична особистість, об’єкт глузувань та підозр. Не зважаючи на те, що в Україні існує потужна альтернатива УПЦ МП — Православна Церква України — одним з помітних наслідків «десакралізації» УПЦ стало посилення секулярних настроїв у суспільстві.
Є підстави вважати, що і в РФ першим, що відбудеться у релігійній сфері «після Путіна», стане тотальна хвиля секуляризації. Звільнені від державної цензури медіа свідомо та системно десакралізуватимуть РПЦ. Церква втратить довіру мільйонів росіян, можливість (опосередкованого) фінансування з держбюджету та політичний вплив. А отже, і формальну єдність. «Працівники культу» вдадуться до масової втечі. Хтось на заслужену/незаслужену пенсію. Хтось у нові/старі «альтернативні» юрисдикції. А хтось у публічне життя — в якості полум’яного критика і викривача структури, апологетом якої ще вчора був…
Втім, для Церкви це не стане катастрофою — радше шансом на нове життя. Адже РПЦ — це не лише адміністративний апарат, але також десятки тисяч храмів, де звершується Євхаристія. Сьогодні Церква у росії існує в імітаційному форматі — в око впадає передусім паразитарна адміністративна структура Церкви, тобто бюрократія на чолі з патріархом. В той час як базова церковна структура — євхаристійні громади — безправна і безголоса. Справжня Церква у сучасній росії існує ніби потай, демонструючи мінімальні ознаки життя — здійснення таїнств та богослужіння. Натомість у суспільному просторі її місце захопив безблагодатний «двійник» — адміністративні структури Московської Патріархії.
З падінням Путіна Церква та її безблагодатний «двійник» можуть помінятися місцями. Путінська фальшивка піде на дно, а справжня Церква навпаки стане очевидною, видимою. Це буде зовсім інший образ Церкви. Вона перестане бути цікавою для більшості своїх нинішніх контрагентів — бізнесу, політиків, західних християнських столиць та екуменічних інституцій тощо. Масове російське православ’я зникне. Російська Церква раптом стане бідною та нечисельною. І на цю невеличку, позбавлену коштів та політичного впливу, церковну структуру ляже тягар ганьби, що лишиться їй у спадок від «двійника».
«Це катастрофа!» — голоситимуть речники «двійника» Церкви. Але насправді це буде звільнення — звільнення Церкви від влади зла. Пройшовши через покаяння/метанойю ця стара/нова структура зможе стати справжньою християнською громадою.
***
Коли закінчаться Путін та Кирил і настане нова суспільно-політична доба, у церковному середовищі змагатимуться між собою дві ідеї, два формати — справжнє церковне відродження та його імітація. Зрозуміло, що «удаване» не віддаватиме «справжньому» владу без бою. На якому боці у цій новій ситуації опиниться о. Андрій Кураєв? На боці Церкви (тобто слабких, але справжніх) або ж на боці реноваторів церковної Системи?
Отець Андрій Кураєв — суперечлива постать, але він може відіграти у церковному відродженні несподівано — навіть для самого себе — роль. З одного боку, він жертва Системи (з якої о. Андрія викинули ще 2013 року, коли він був звільнений з Московської Духовної Академії). А з іншого боку, Кураєв — один з творців цієї Системи. Адже деякі його меседжі — наприклад, пропагована ним певний час антисемітська ідеологія — увійшли до загального наративу сучасної РПЦ.
Проте не поспішаймо ховати живих. Люди змінюються. Часто-густо на гірше, але часом і на краще.
«Справа Кураєва», ймовірно, зацікавить партію «реноваторів». Це був би цінний «трофей» для тих, хто змагатиметься за модернізацію (а не демонтаж) Системи. Але чи погодиться бути «трофеєм» сам о. Андрій?
У Кураєва безумовно є смак до церковної історії. І він прекрасно розуміє, що у справжній, несфальшованій історії Церкви XXI століття нинішній патріарх та його висуванці (включно з «найпрогресивнішими») будуть викарбувані не «золотими», а «чорними» літерами. Цькування, позбавлення сану — все це вкорочує вік, бо вбиває нервові клітини. Пройти через це, аби потім спокуситися фальшивкою? Це було би нелогічним, ба більше, морально невиправданим.
А Кураєв, нагадаємо нашим читачам, проголосив, що його конфлікт з патріархом полягає саме у площині моралі. «Наша суперечка — про етику. Про те, чи має право патріарх усунути Нагірну Проповідь. Чи є благом для Церкви перетворитися на силове відомство. Де межі насильства, дозволеного для християнина» — написав о. Андрій одразу ж після публікації патріархійного Указу про «позбавлення» сану.
Канонічна реабілітація Кураєва від Константинополя вже зараз може стати точкою відліку для майбутнього переформатування церковного життя у межах нинішньої РПЦ. Наслідуючи о. Андрія Кураєва, до вищого апеляційного суду Православної Церкви можуть звернутися й інші російські православні клірики, на яких були незаконно накладені заборони. Всередині РПЦ формуватиметься коло кліриків «подвійної» юрисдикції. З одного боку, вони не оголошуватимуть про вихід зі складу помісної Російської Церкви. А з іншого — фактично будуть підпорядковані Константинопольському Патріарху, який їх реабілітував. Це буде довгий і непростий шлях. Але в результаті за сприяння Константинополя в межах РПЦ може сформуватися не лише «юрисдикція в юрисдикції», але й певна опозиційна платформа, речником якої має всі шанси стати о. Андрій.