«Партитура революції» Володимира Філенка. Уривок із книги

Володимир Філенко був заступником голови Народної Ради, народним депутатом першого, третього, четвертого і шостого скликань, головою однієї з перших партій в посткомуністичній Україні — Партії демократичного відродження України, «польовим командиром» Помаранчевого Майдану. Володимир Філенко — один з тих, хто писав і творив історію власноруч, коли провидіння покликало його до цього. Він був безпосереднім учасником і співтворцем подій, звершень і перемог нашої непередбачуваної сучасності.

Як вдалося зберегти українські гени та український характер і так яскраво проявити їх у переломну добу української історії? Відповідь на ці питання читач знайде на сторінках книги, написаної живою, динамічною і захопливою авторською мовою.

Розділ 1

Як я проголошував Незалежність

Три сценарії. — Нещасна Одетта та «смертельна небезпека над Батьківщиною». — Зірки на погонах. — Неправильний переворот. — Кравчук велить спати. — Броунівський рух перед надзвичайною сесією. — Розкол в Народній Раді. — Ідея пакетного голосування. — Загроза дефенестрації. — Зорі стали. — Неочікувані експромти.

24 серпня 1991 року парламент міг не проголосити незалежність України.

Ранок почався сумбурно. Народна Рада — парламентська опозиція до комуністичної більшості — опинилася в стані турбулентності. Розкол демократичної опозиції спричинило питання: чи спочатку незалежність, а потім декомунізація, чи навпаки?

І це створювало три можливих сценарії.

Перший: проголосити незалежність негайно, але з рук комуністів.

Другий сценарій: спочатку заборонити компартію, а потім голосувати незалежність. Але цей сценарій містив загрозу, що комуністи не проголосують тоді ані за заборону своєї партії, ані за незалежність. І саме це створило розкол серед демократично налаштованої меншості.

Мені видавалося, що був можливий і третій сценарій: бо перед будинком Верховної Ради хвилювалося море людей. У будь-який момент ці хвилі могли перетворитися на цунамі народного гніву, якщо в стінах парламенту «щось піде не так». Тобто засідання могло затягнутися далеко за північ, мати не один «підхід» до голосування, але під таким тиском комуністична більшість могла б проголосувати пакетом: і за заборону власної партії, і за Незалежність. І саме тому ввечері того дня я проголосував саме так, як проголосував.

Але усе за порядком.

За кілька днів до проголошення незалежності мене розбудив дзвінок. Телефонує Валерій Хмелько, соціолог, колега, соратник, вчитель, співголова нашої Партії демократичного відродження України. І коротко переповідає ранкові новини: про Горбачова, про «ГКЧП» та введення надзвичайного стану. Це був ранок 19 серпня 1991 року.

Вмикаю телевізор: там нескінченно страждає нещасна Одетта і загальний настрій такий, ніби дійсно щось велике померло. Такий настрій у телевізорі зазвичай транслювали, коли помирав хтось із видатних діячів Комуністичної партії та Радянського уряду. Музика Чайковського стала класикою похоронного жанру та постійним музичним супроводом до «перегонів на лафетах». Саме так тоді в народі назвали ситуацію, коли протягом досить короткого часу до Кремлівської стіни привезли підряд трьох генсеків: Брежнєва, Андропова, Черненка.

І ось знову в ефірі звучить Чайковський і диктори заупокійним голосом читають звернення Державного комітету з надзвичайного стану: «Співвітчизники! Громадяни Радянського Союзу!

У тяжку, критичну для долі Вітчизни й наших народів годину звертаємося до вас! Над нашою великою Батьківщиною нависла смертельна небезпека!..»

А ще — указ Янаєва: «У зв’язку із неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов’язків Президента СРСР вступив у виконання обов’язків Президента СРСР з 19 серпня 1991 року». На тлі драматизму музики з «Лебединого озера» решта оголошених «ГКЧП» тез звучали як погрози.

Не можу сказати, що я геть не злякався. Але це був не переляк, не страх: з’явилися інші почуття. Можливо, нескромно це казати, але це було почуття, яке виникає у чоловіка в моменти небезпеки: ти йдеш назустріч цій небезпеці, і ти готовий зустріти її, якою б вона не була. Була тривога за найближчих, за родину, тривога за друзів, тривога за державу врешті-решт. Було зрозуміло, що це — серйозно. Ми ж вже пройшли значний шлях у Верховній Раді. Ми прийняли Декларацію про державний суверенітет. Ми вже були досить войовничо налаштовані проти підписання нового Союзного договору. Ми були налаштовані на перспективу проголошення незалежності. І перша реакція: ці події є загрозою саме цьому, загрозою нашій суверенності й демократичним перспективам.

Потім були страшніші моменти. Але спочатку страху не було. Була тривога.

Що робити? Треба радитися. Я швидко обдзвонив, кого міг. Зателефонував Гриньову. Володимир Борисович як заступник голови Верховної Ради України був тоді напряму в контакті із Хасбулатовим, головою російського парламенту. Дзвонив Володимиру Лисенку, лідеру російської Республіканської партії. Намагався додзвонитися до голови Народної ради Ігоря Юхновського. Почав продзвонювати членів Народної ради...

А мобільних телефонів тоді не було. Усі телефони — стаціонарні. Хтось вдома, а хтось на дачі, хтось ще спить, хтось вийшов у парк на зарядку. Не можу сказати, що цей «обдзвін» вдалим був: літо, серпень, пора відпусток.

Виникла ідея, що треба збиратися. Де збиратися? У Верховній Раді? Але перепустку для «не депутатів» туди було складніше зробити. І тоді домовилися, що збираємося в Будинку письменників, на Банковій, 2.

Дійшли не всі запрошені. Хтось не встигав доїхати. Хтось перелякався дужче, ніж насправді міг налякати перебіг подій того серпневого ранку.

Як перший заступник голови Народної ради, я — «старший на господарстві», якщо суто номенклатурно на це подивитися. І ця позиція давала якийсь там лідерський обов’язок брати ініціативу на себе. Може, чоловік тридцять-сорок зібралося того ранку в Спілці письменників. Юхновського нема, він у Львові. З «Червоної Рути», з Запоріжжя встигли долетіти Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл. У повітрі — питання як у Герцена з Чернишевським: «Хто винуватий?» та «Що робити?»

Ми не дуже багато часу мали з самого ранку. Зробили перерву й пішли до Кравчука до Верховної Ради. Є таке слово «товклися». І ось ми цілий день «товклися» туди-сюди між кабінетом Кравчука, Будинком письменників та до людей на Майдан.

Леонід Макарович був дуже знервований. Це було помітно. Я припускаю, що він знав трохи більше, ніж ми. І тому мав більше підстав бути знервованим. На нього впала величезна відповідальність: він — перша особа в державі. Що в цій ситуації робити — це і питання історичного вибору, й історичної місії. Добре, коли людина перебуває у відповідний час на відповідному місці. Кравчук був у відповідний час у відповідному місці. Щобільше: без особистої позиції Кравчука ситуація і в Україні, і в цілому Союзі могла піти іншою траєкторією.

Нумо спробуймо уявити, що Кравчук приймає позицію «ГКЧП» — і нам би далі не було про що говорити: жодної незалежності не було б, була б радикальна зміна історичної перспективи. Найоптимістичнішим сценарієм в цьому випадку могло бути те, що проголошення незалежності було б відкладено. Не забуваймо, що в парламенті — комуністична більшість. І вони могли б у ці перші дні проголосувати за все що завгодно на підтримку «ГКЧП». І якби Кравчук зайняв таку угодовську до Москви, до «ГКЧП», антиукраїнську позицію — комуністам було б значно легше мобілізуватися і залишити Україну в складі Радянської імперії. Бо в «ГКЧП» побачили б, що мають «підтримку на місцях», у центрі другої за значенням республіки СРСР, додали б впевненості своїм діям, знахабніли... І історія на якийсь час пішла б в інший бік. На якийсь час.

Ясна річ, що історія все одно повернула б так, як вона повернула — у бік української незалежності та розпаду СРСР. Але Кравчук був каталізатором, який прискорив «хімічні процеси» в українському парламенті. Та позиція, яку він зайняв, прискорила розпад СРСР і проголошення незалежності.

Але в той момент ми цього ще не знали.

Отже, ми приходимо до Кравчука в приймальню, а нам кажуть, що в нього — гості: емісар «ГКЧП», зальотний генерал Валентин Варенников, командувач Київського округу генерал Віктор Чечеватов та його заступник Борис Шариков. І ось двері в кабінет Кравчука відкриваються — і звідти виходять генерали. І зорі на погонах блищать як на Кремлівських вежах. А біля Кравчука в кабінеті стоять перший секретар КПУ Станіслав Гуренко та заступник голови уряду Костянтин Масик... Усе що завгодно в таку мить можна собі уявити!

Ми заходимо в кабінет до Кравчука: «Що це було? Як було?» І Леонід Макарович стисло переповів те, про що він сказав у своєму виступі на надзвичайній сесії парламенту через кілька днів: про геть ранковий дзвінок Гуренка, про дзвінок Чечеватова, ультиматум з боку Варенникова, телефонну розмову з Єльциним, про спроби додзвонитися до Горбачова у Форос...

Ми майже з порогу озвучили свої вимоги-пропозиції: терміново скликати Верховну Раду для обговорення ситуації, вироблення спільної позиції, заяви. Ми вважали, що необхідна заява про невизнання «ГКЧП» з оцінкою цих подій як державного перевороту.

І тут стався перший клінч. Бо наші більш емоційні колеги вважали, що така заява має прозвучати негайно. Але від імені Президії Верховної Ради така заява не могла бути озвучена. Бо більшість членів Президії слухала не Кравчука, а Гуренка. Я б тут хотів «відмазати» Леоніда Макаровича від тих звинувачень, які потім прозвучали під час надзвичайної сесії. На той момент Кравчук не мав більшості сил у Верховній Раді. Суверен-комуністів і Народної Ради не вистачало, щоб в цей момент із відкритим заборолом рушити на Москву. Без ортодоксальних комуністів не було б більшості у Верховній Раді під жодне рішення чи заяву. Подібні розклади працювали й стосовно Президії. Ще рано було «поміж крапельками ходити». Не міг Леонід Макарович у той день скликати президію: надто багато членів президії вичікували, як повернеться ситуація в країні.

Чи міг би Кравчук персонально підтримати ту заяву, яку сформулювали представники опозиції? Може, і міг би. Але він дивився трохи далі. Можливо, він розумів, що йому потрібна буде більшість у Верховній Раді. І тому не загострював стосунки. Він міг би вийти із персональною заявою, в якій би затаврував «ГКЧП». Але з перспективи реальних розкладів у Верховній Раді — у той момент це міг бути передчасний крок. Ситуація не визріла. Вона визріла тільки після провалу путчу.

А в той день над парламентом літав штурмовий вертоліт. Багато хто сприймав це як акцію залякування з боку військових: ми тут, ми є, ми нікуди не поділися.

Ми повернулися до Будинку письменників.

Я модерував це засідання. Тоді йшлося, щоб опозиція прийняла заяву, яка б засудити путч.

У той день інколи траплялися дива. Перед тим я понад рік без успіху просував ідею створення позапарламентського міжпартійного громадського об’єднання «Незалежна демократична Україна». Ми хотіли організаційно об’єднати можливості Руху, Демплатформи, «Меморіалу», «Просвіти» та багатьох партій: Української республіканської партії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України (ПДВУ). Мені видавалося, що таке об’єднання, побудоване на цінностях Народної ради, було необхідним для координації зусиль парламенту і поза парламентом. Але домовитися про створення такого об’єднання місяцями не вдавалося: то заява не так написана, то мало радикалізму, то забагато радикалізму, то мало національного, то багато національного, то відсутня передбаза демократії... Нічого не виходило з тієї ідеї. І тут підтвердилася істина, що демократи об’єднуються за п’ять хвилин до розстрілу.

Та заява про об’єднання «Незалежна демократична Україна» була написана вже якийсь час тому в середовищі ПДВУ, здається, Валерієм Євге­новичем Хмельком. І от коли ми обговорювали ситуацію в Будинку письменників, я звернувся: «Створімо блок ‘‘Незалежна демократична Україна’’, який фактично стане базою цього опору. Бачу тут багато керівників партій і громадських організацій. Я запускаю аркуш і прошу поставити підпис тих, хто приєднується до цього блоку». Хвилин за п’ятнадцять-двадцять аркуш до мене повернувся: його прикрашали двадцять сім підписів представників різних партій і громадських об’єднань. За двадцять хвилин сталося те, чого я майже рік не міг зробити.

Іще один епізод про настрої того дня. На цьому зібранні в Спілці письменників були В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Саша Ємець, Тарас Стецьків — від різних сил представники. При цьому Республіканська партія, яку очолював Левко Лук’яненко, прийняла рішення переходити на нелегальне становище. Тому, наприклад, на цьому зібранні не було Михайла Гориня: він як керівник апарату партії займався організацією підпілля.

Республіканська партія будувалася на традиціях ОУН та УПА. Вони знали, що таке схрони, криївки, конспірація, ховали якесь там партійне майно, множильну техніку. Тобто в Республіканської партії було передчуття можливої комуністичної реакції, згортання демократичних процесів і був план на цей випадок — план переходу на нелегальне становище і боротьбу в підпіллі.

Це було мудре рішення. Хоча демократичній опозиції протягом наступних кількох днів відчутно не вистачало організаційних ресурсів УРП. Авжеж, з чиєїсь перспективи це рішення могло виглядати трохи цинічно стосовно Левка Григоровича Лук’яненка. Соратники делегували його на ці збори як голову партії, можливо не без такої думки в підсвідомості, що як він просидів понад 25 років в ув’язненнях та засланнях — то нема чого втрачати, у разі чого іще відсидить. Але з іншого боку — і публічна позиція забезпечена, і тили організовані.

Хоча декого з відомих демократів ми недорахувалися, не побачили ані в перший день, ані протя­гом двох наступних. Вони теж «перейшли у підпілля».

У мене ж під кінець того дня з’явилося було відчуття, що це якийсь не дуже правильний переворот, якась імітація перевороту: «ГКЧП» не вимкнуло міжміський телефонний зв’язок. У нас був постійний зв’язок з Москвою. Ми говорили з Білим домом — з Русланом Хасбулатовим. У мене була розмова з Геннадієм Бурбулісом. Тобто ми координували якісь спільні дії, передавали інформацію про те, що відбувається в Києві, отримували інформацію про те, що відбувалося в Москві. Врешті-решт у Києві нікого не заарештували за цілий день... КДБ впав на дно.

Ввечері показують прес-конференцію «ГКЧП». Я запам’ятав сірий стіл, за яким сиділо п’ятеро з них. Щоб мене щось здивувало, чи вразило з почутого — того я не можу сказати. Мені було очевидно, що це — хунта, відсторонення Горбачова та надзвичайний стан — антиконституційні речі. От, власне кажучи, і все: я дивився пресконференцію на чорно-білому телевізорі, і воно все для мене так і закарбувалося в пам’яті — сіре, ніяке й невиразне.

Чи тряслися тоді руки в Янаєва, я теж не запам’ятав. Руки, які тремтіли, нам вже потім показали крупним планом. Але під час самої пресконференції я на тремтіння рук Янаєва не звернув увагу, не побачив. Натомість було відчуття, що люди за тим сірим столом самі не дуже вірять в те, що говорять, що вони не до кінця впевненні в тому, що роблять. Янаєв мимрив. Ми почули такі собі виправдовування, чому вони наважилися на антиконституційний крок. Тобто вже в той момент відчувалося, що їх внутрішній стан — це якийсь переляк, вони самі чогось боялися.

Адреналінове бурління в крові давало свій ефект для всіх нас. За сімдесят дві години путчу я спав, можливо, 2-3 години. Практично три безсонні доби, коли змішалися день і ніч, вечори й ранки: зібрати збори, усіх обдзвонити, піти до Спілки письменників, звідти — до Кравчука в парламент, потім — назад на Банкову, знову дзвонити колегам «а що там «голоси» передали?», дзвонити в Москву «а що у вас там?», організація якихось акцій, спроб помітингувати, засідання президії парламенту, Народної Ради, якісь спроби проаналізувати ситуацію і напрямок, куди все це рухається. Ми тоді працювали без комп’ютерів, без техніки, без мобільних телефонів. Просто щоб накрутити на диску одного абонента — це фізично забирало купу часу. Дзвониш — зайнято. І не можна було кнопку повтору натиснути, мусиш знову й знову крутити той диск.

Адреналінові сплески чергувалися з відчуттям в’язкої втоми, коли здавалося що нічого не просувається, що ситуація «вмерзла» в час. Засідання Президії відбувалося протягом майже цілого дня 20 серпня. Була серйозна розгубленість. Не можу сказати, що Президія тоді була монолітною: там були різні сили, різні підходи.

Заява, якою Президія розродилася лише ввечері того дня, народжувалася у величезних муках. Дискусії вибухали навколо кожної тези: чи на території України діють розпорядження «ГКЧП», чи на території України діють тільки й виключно закони й постанови Верховної Ради України? Тоді в Президії не тільки від «ортодоксів» можна було почути досить відверті думки, що от нарешті наведуть порядок, бо ж — бач — розбовталися, роблять «що попало»...

Були перерви. В перервах відбувалися і чергове засідання Народної Ради, і пресконференція, і мітинг на Майдані. Лейтмотив усіх цих обговорень і виступів: комуністична більшість нездатна засудити антиконституційні дії «ГКЧП».

Проте в Президії було і шість представників від демократичного табору. Був тиск опозиції на представників комуністичної більшості. І тому під тим тиском заява Президії хоч і вийшла дещо нечіткою та розпливчатою, але її можна було розцінювати як таку, що не визнавала законності «ГКЧП». Про це було сказано прямо: на території України надзвичайний стан не запроваджується, підстав для нього нема жодних, а постанови «ГКЧП» на території України не мають юридичної сили.

Але ця заява розпочиналася дуже дивним твердженням щодо того, що Президія Верховної Ради УРСР зможе сформулювати остаточну думку щодо подій тільки після того, як збереться позачергова сесія Верховної Ради СРСР.

Пізніше під час надзвичайної сесії Верховної Ради України академік Ігор Рафаїлович Юхновський назве це засідання Президії «бурхливим і без­результатним», а саму ту заяву — «половинчастою».

У ніч на 21 серпня був момент, коли стало по-справжньому страшно. Чутки про штурм московського Білого дому кружляли вже добу. Сьогодні ми вже знаємо про план «Грім», який дійсно мав бути задіяний під ранок тієї ночі. Було відчуття наелектризованості ситуації. По першій ночі стає відомо, що в Москві — перші жертви, загинуло четверо хлопців. Ми були переконані, що на Білий дім рушили танки. Я почав телефонувати усім з проханням на другу ночі з’явитися на термінову нараду до теперішнього Будинку комітетів Верховної Ради на Садовій, 3: і Драчу, і Павличку, і Гриньову, і до Чорновола підіймався на 16-й поверх...

У мене в номері того вечора утворився невеличкий «штаб» з харківських та київських друзів, який пробував комунікувати зі світом: Олександр Булатов, Володимир Рижов і ціла купа інших людей.

Часом до тих двох кімнат набивалося до 20 осіб.

Я тоді зібрався, одягнув чисту білизну (ми всі знаємо, що значать ці забобони) і пішов у ніч. Якщо чесно, я не знав, куди йду. Тобто адреса була відома, просто я не був впевнений, чим це закінчиться. Я не знав, як скоро я повернуся до готелю. І чи повернуся. Такі були настрої тієї ночі.

У результаті на другу годину ночі на місці з’явилися академік Ігор Юхновський, Саша Ємець, Тарас Стецьків і я. Ось і весь «актив». Телефонуємо Гриньову. Гриньов заспокоює: шкода, що там жертви, але це не штурм, «нічого серйозного». Вочевидь, він мав якусь інформацію від Хасбулатова. Попри ці заспокійливі слова Володимира Борисовича ми спробували додзвонитися до Москви й передати Єльцину телефонограму, що Народна Рада підтримує його боротьбу за демократію.

Потім наша четвірка порадилася і вирішила, що треба терміново зв’язатися з Кравчуком. Десь о третій ночі ми ввалилися до першої приймальні, і з якоїсь там спроби нас з’єднали із Кравчуком. Я навіть візуально запам’ятав: приймальня, Ігор Рафаїлович з притаманною йому легкою манерою м’яким голосом говорить до Леоніда Макаровича, інформує, що почався наступ на парламент Росії, та переконує, що треба втручатися, терміново скликати сесію і заборонити використовувати територію України для ув’язнення Президента СРСР.

Леонід Макарович уважно вислухав. Сказав, що не володіє ситуацію. Запропонував заспокоїтися: усе одно ми з Києва на ситуацію з танками в Москві не вплинемо. Отже, резолюція Кравчука була: чекати ранку!

Вранці ми дізналися, що путч в Москві провалився.

Маршал Язов дає команду «стоп», з Москви починають відводити танки. Бурбуліс телефонує шефу КДБ Крючкову, той запевняє, що штурму не буде. Крючков телефонує Єльцину й пропонує разом летіти до Горбачова у Форос. Єльцин нікуди не полетів. Натомість у Форос летять навіть не один, а два літаки: перший — з путчистами, другий навздогін першому — з віцепрезидентом РФ Олександром Руцьким і полковниками, арештовувати путчистів. Пізно ввечері майже весь склад «ГКЧП» був заарештований. Горбачов — у Москві, але Єльцин — вже сильніший за Горбачова.

Поки на землі й в небі відбувається весь цей броунівський рух, ми збираємо необхідні 150 підписів для скликання надзвичайної сесії парламенту. Кравчук потім написав, що саме в цей день він повірив, що є шанс проголосити незалежність.

Ближче до вечора на Майдані зібрався стихійний мітинг, який мені довелося вести. Причому на мітинг з’явилося багато тих, кого в попередні дні ми не бачили. Вони «вийшли з підпілля» та просили слова, щоб розказати про свою героїчну боротьбу з путчистами. При цьому мені здавалося, що чим менше вони зробили — тим більше розповідали про свій внесок. Піджак, в якому я вів той мітинг, мабуть, треба було віддати в музей Майдану: бо всі ці підпільні герої боротьби з путчем усі рукави пообривали — «Дай слово! Дай слово!»

На тому мітингу я сказав: «У цій скрутній ситуації під загрозою антиконституційної хунти тільки Народна Рада фактично залишилася чинним парламентом, в той час, як комуністична більшість сиділа по кущах і чекала, чим воно все закінчиться!»

Наступного дня Президія призначає скликання надзвичайної сесії на суботу, 24 серпня. На Президії бурхливо обговорювали кілька варіантів, коли проводити надзвичайну сесію: чи в п’ятницю, чи в суботу, чи в неділю, чи в понеділок. Це був той випадок, коли вчора було рано, а сьогодні — пізно. На мою думку, субота 24 серпня був політично ідеально вибраним моментом: ми встигли краще підготуватися організаційно і нарешті зорі стали!

Перший заступник голови Верховної Ради Іван Плющ очолив робочу групу, яка мала підготувати усі необхідні документи до сесії. І за п’ятницю 23 серпня був напрацьований досить значний пакет проєктів постанов, які парламент мав би розглянути на надзвичайній сесії в суботу. Левко Григорович Лук’яненко та Леонтій Сандуляк написали проєкт Акту проголошення Незалежності України.

Було важко. Бо розігралася революційна фантазія. Багато депутатів вважали, що в цей важливий момент кожний має щось внести від свого імені. Таких ідей набралося на пару десятків проєктів постанов: про арешт майна компартії, про розподіл Союзного майна, про власні збройні сили, власні гроші. Врешті-решт вдалося зупинити політ революційної фантазії та сконцентруватися на кількох ключових постановах. І тут з’ясувалося, що апарат Верховної Ради без жодного ентузіазму поставився до необхідності видрукувати результати бурхливої активності депутатів. Чесно кажучи, вже не пам’ятаю в деталях, як і чому так сталося, але частину проєктів постанов ми з Олександром Ємцем були вимушені копіювати на наявній в партійному офісі техніці. І я знову не спав.

На відео надзвичайної сесії цей мій дещо сомнамбулічний стан доволі помітний: у День Незалежності я дуже хотів спати.

А вранці треба було проконтролювати, чи видруковані нами проєкти донесли на столи реєстрації, чи їх розповсюджують. Моя роль тут була більш організаційна: те все, що напрацювали світлі уми Народної Ради, щоб воно було приготоване, оформлене в план заходів, регламент, проєкт постанови та красиво розкладене рядочком. Як потім з’ясувалося, з тими «роздруківками» не все пішло так красиво, як би мені хотілося.

Ранок 24 серпня. Люди біля Верховної Ради почали збиратися вже по восьмій годині. Іду. Це інколи не дуже просто вдавалося. Бо жіночки хочуть поцілувати. Чоловіки — потиснути руку, обійняти. При чому так міцніше стиснути. Не знаю, навіщо їм це було потрібно. «Слава Філенку!», аплодисменти — у ті моменти почуваєшся трохи космонавтом Гагаріним.

З самого ранку в людей настрій був пречудовий: піднесений, ніби щойно зійшла благодать божа. Було відчуття, що ми стоїмо на порозі історичного моменту, причому виплаканому, вистражданому, бажаному. Мені здається, що вже навіть де-не-де і пісень співали.

Люди були переконані, що Рада проголосує цього дня за Незалежність. А якщо не проголосує — то вона тут уся і поляже. Перед Радою зібралося багато міцних дядьків, які чітко розуміли, що мало який комуніст добіжить до середини Дніпра, якщо проголосує не так, як треба.

Народна Рада зібралася в кулуарах на третьому поверсі о дев’ятій ранку, за годину до початку надзвичайної сесії. Там стояв великий круглий стіл, за яким і навколо якого збиралася Народна Рада. Комуністична більшість на свої наради збиралися у кінозалі, звідки їх вигнати було неможливо.

Почалося усе у звичний спосіб: голова Народної Ради академік Юхновський поінформував, що документи й проєкти, які ми напрацювали в попередні дні, розмножені, занесені, роздані. Ігор Рафаїлович тим своїм фірмовим академічним голосом пояснював, що ми маємо бути дружні, ідейні та виступати єдиним фронтом. І усе йшло доволі спокійно до моменту, коли за столом з’явився Гриньов.

Володимир Борисович каже: «Тільки в пакеті голосувати: незалежність разом із забороною комуністичної партії!»

Стратегічно Гриньов мав слушність. Я сам стояв на подібній позиції: тільки повне перезавантаження Верховної Ради, усієї влади, заборона компартії й прихід до влади нових демократичних сил відкривало для України європейську демократичну перспективу. А тут — керують ті, що й вчора! Так то революція була, чи ні?

Ми розуміли, що проголошення незалежності, де при владі лишається компартія, ставить під загрозу саму незалежність, дискредитує її. Тобто був ризик, що незалежність з комуністами ми здобудемо, а демократію — ні.

І нам потім знадобилося довгих двадцять три роки: пройти через поразку акцій «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!», через Помаранчевий майдан — і тільки у 2014 році ми отримали шанс на незалежну демократичну Україну. Але це було потім. А в той день точилися гарячі дискусії.

Гриньов мав рацію. Але якби більшість Народної Ради опинилася на цій позиції — то голосів за Акт Незалежності може б і вистачило, але виходило, що незалежність Україна отримала майже виключно з рук комуністів. Тобто незалежність є, але комуністична. І в доволі короткій перспективі — без демократії.

З іншого боку, цілком можливим виглядав сценарій, коли голосів за незалежність могло не вистачити. 24 серпня парламент міг не проголосити незалежність України.

Усі ці варіанти розвитку ситуації створювали дуже складний вибір для всіх у Народній Раді. Якби ми не проголосували в той день за незалежність — хтозна, коли б ми за неї проголосували. У будь-якому разі це означало розкол в Народній Раді.

Отже, частина нас вважала, що треба заборонити компартію, а потім проголошувати незалежність. Але тоді голосів проголосити незалежність могло не вистачити вже через позицію комуністів.

Бо наші комуністи злякалися демократичної Росії Єльцина. На той момент демократичні процеси в Росії випереджали демократичні процеси в Україні. І мені здається, що наші комуністи зрозуміли, що їм краще без Єльцина. А тоді для них єдиний мотив голосувати за незалежність — створити комуністичний заповідник, зберегти Україну як осколок комуністичної імперії. І, на мою думку, це було ключовим мотивом. Комуністи були готові викинути на смітник серп і молот і замість них підняти над головою тризуб, замість червоного прапора — синьо-жовтий. Хочете українську мову — та будь ласка! Вони були готові поступитися усім. Окрім влади. Вони хотіли зберегти себе при владі.

Забороняючи компартію, ми забирали в комуністів ключовий мотив голосувати за незалежність.

Тому більшість Народної Ради вважала, що спочатку треба проголосити незалежність. А потім — заборонити компартію.

Мені здавалося, що треба було стояти на більш жорсткій позиції. Приймати в пакеті заборону компартії та Акт про Незалежність — це було б більш послідовним кроком.

А мотив для голосування комуністам створювало море людей, яке оточило парламент у той день. Ніщо не робить роботу парламенту ефективнішою за загрозу дефенестрації — це коли революційний народ входить до народного зібрання і дослідним шляхом з’ясовує, хто з реакційних членів парламенту має кращі навички левітації.

Під кінець дня юрма під вікнами Верховної Ради ставала усе менш святковою. Скандування «Не-за-леж-ність!» звучало усе більш загрозливо.

Ми чули, як представники комуністичної більшості між собою перешіптувалися: треба цей Акт Незалежності приймати, бо якщо ми його не приймемо — нас звідси винесуть!

У нас були ті, хто міг би відкрити двері в парламент: той же Василь Червоній, той же ж Тарас Стецьків міг. Оскільки в листопаді 2004 року відкрили двері в парламент, коли депутати тодішньої більшості під час Помаранчевої революції почали було заграватися у своїх інтригах.

Тобто сценарій, як мотивувати комуністів, щоб вони пакетом проголосували й за заборону компартії, і за Незалежність був. Можливо, такий пакет проголосували б не з першої спроби. Можливо, це розтягнуло б в часі парламентську дискусію, але люди на вулиці нікого б з Верховної Ради не випустили, допоки в сесійній залі не проголосували б за незалежність. Комуністи проголосували б не о 18:00, а о 21:00, чи по опівночі. Але проголосували б обов’язково.

Ми відчували, що значна група комуністів — Плющ, Чепурний, Кучма, Яцуба, багато інших — були готові голосувати й за заборону компартії, і за незалежність пакетом.

У одну з перерв до мене підійшла журналістка Марта Дичок з британської «The Guardian». За вікном — хвилюються і скандують сотні тисяч людей. Парламент повністю оточений з усіх боків. Перед головним входом розправляють величезний синьо-жовтий прапор. Вона питає: «Що це готується? Що відбувається?» Я тоді махнув рукою в бік людей: «Ці люди допомагають нам прийняти правильне рішення. Комуністи відчувають тиск людей. І вони розуміють, якщо проголосують проти — парламент штурмуватимуть ці люди. Ці люди допомагають проголосити Незалежність».

Звичайно, протягом засідання не обійшлося

і без казусів. Лариса Павлівна Скорик у пасіонарному пориві вигукнула «Прошу і мені дати слово!» та заштовхала Леоніда Макаровича в кут трибуни. Кравчук виглядав дещо розгублено від несподіваної близькості із пані Скорик. Вочевидь, він ніколи ні з ким трибуну ще не ділив, а тим більше — на такій інтимній дистанції. «Мені приємно з вами спілкуватися!» — трохи двозначно вирвалося в Леоніда Макаровича.

У одному з раундів парламентських дебатів вичікувальна позиція Президії під час путчу спричинила у мене певні асоціації зі світом тварин. Майже дослівно: «Називаймо речі своїми іменами: наша ‘’мудра’’ Президія три дні зважувала, збирала інформацію, ганьбила народ, а насправді чекала, чим воно закінчиться. Як ото у зграї шакалів, які сидять і ждуть, хто кого загризе, щоб потім загризти переможця». Тут Леонід Макарович вже не розгубився і вимагав вибачень за шакалів. «Шакали» тоді вважалося недостатньо парламентським висловом.

Напруження у залі незримо зростало.

Окрім того, відчувалося, що хтось потроху шкодить, саботує процес. Ті документи, які ми видруковували й точно занесли на столи реєстрації, чомусь були не відразу роздані. І коли ми вже наближалися до голосувань, з’ясувалося, що депутат Микола Хоменко блокував роздачу документів. Кравчук удавав, що він нічого не знає і не розуміє. І вже під нашим тиском, мені здається, дав команду роздати їх прямо по ходу засідання.

Це спричинило чергову кризу в засіданні. Більшість почала вимагати перерву для узгодження позицій. Олександр Мороз встиг викрикнути до мікрофона, щоб більшість збиралася в кінозалі. Кравчук оголосив перерву на годину. Але через годину багатьох представників більшості в залі й далі не було. Кворуму нема. Неможливо голосувати.

«Этот день мы приближали, как могли», а вони — відтягували, як могли. Вони вже розуміли, що незалежність відбудеться. І відбудеться сьогодні. Правильно це, чи не правильно, але люди навколо парламенту їх загнали в глухий кут. З іншого боку, голосуючи за незалежність і намагаючись зберегти компартію, вони грали свою партитуру.

Перерва закінчилася із п’ятнадцятихвилинним запізненням. Представники комуністичної більшості підходили: «ми готові проголосувати за незалежність, знімайте питання про заборону компартії — і все буде в шоколаді!»

Раптом Гриньов підіймає руку. Кравчук надає заступнику слово. Володимир Борисович важко підіймається і повільно йде до трибуни.

«Я бачу небезпеку, щоб ми приймали цей акт ізольовано. Без гасіння проблем декомунізації України цей акт буде порожнім місцем. Ми створимо тоталітарне комуністичне суспільство на Україні. Я пропоную цей акт приймати тільки в пакеті з питаннями, які руйнуватимуть тоталітарне суспільство на Україні. Інакше історія нам цього не пробачить», — Гриньов додав ще кілька речень і ще раз наголосив: «Я пропоную приймати тільки в пакеті. Інакше ми створимо тоталітарну Україну!»

Леонід Табурянський, а за ним — голова Народної Ради Ігор Рафаїлович Юхновський підтримали Гриньова. Але тут фірмовий голос Ігоря Рафаїловича підвів — звичної переконливості та спокою не було чути, коли прозвучало, що необхідно Акт Незалежності приймати в пакеті із департизацією: «Якщо ми не приймемо цього пункту, то зразу ж Росія оголосить нас як державу, в якій перемогла комуністична тиранія».

«Шановні депутати! Росія нам не указ!» — вступає представник комуністичної більшості. Це мій земляк харків’янин Олександр Бандурка раптом заговорив як справжній бандерівець: «Ми з вами тільки що погоджували усі позиції. Я прошу сьогодні розв’язати кардинальні питання: прийняти Акт проголошення незалежності України й постанову Верховної Ради про політичну ситуацію. А все інше — це те, що виходить з цього.

І про департизацію органів. І ці всі питання будуть внесені потім у робочому порядку денному».

Я був серед тих, хто проголосував за постанову, яка мала два пункти: проголосити Акт про Незалежність та провести 1 грудня референдум на його підтвердження. Але через три хвилини почалося головне голосування цього вечора.

Було ясно, що без заборони компартії ми досягаємо тільки частину успіху. Це не був повний успіх: велике щастя і трохи дьогтю — продовження існування компартії псувало почуття найглибшого задоволення. Тим більше, що на мені лежала персональна відповідальність за те, що я своїх земляків — колишніх компартійних лібералів — втягнув у Народні Раду, переконуючи, що ми спільно будемо і за незалежність, і за демократію. І тут виходило, ніби «незалежники» зрадили «демократів». Виходило, що вони свій приз отримали, а ми — ліберальні демократи, соціальні демократи — свій приз у вигляді заборони компартії — ні. І мене це добило.

Ми хотіли взяти по максимуму. Та коли дійсно дійшло до остаточного голосування — більшість з нас відступила. З точки зору історії, можливо, це була помилка. Але і не проголосувати — теж було помилкою.

Однак цей Акт був прийнятий. Ясна річ, що душею і серцем ми його підтримували. Рівно о 18:00 табло показало 346 голосів «за».

Колись мені трапилося пояснення, що на прапорі Бразилії зображено зоряне небо над Ріо-де-Жанейро в момент проголошення незалежності: 27 зірок Південного Хреста, Скорпіона, Гідри та інших сузір’їв. Кожна зірка на прапорі також символізує певну територію чи місто. Оглядаючись у минуле, мені видається, що в той день над Україною зорі стали в якусь дуже правильну позицію.

Після проголошення Незалежності Верховна Рада працювала ще три години, приймаючи постанови й заяви, проєкти яких ми з Ємцем копіювали півночі.

Майже о дев’ятій вечора хтось пропонує внести саме той жовто-блакитний прапор, який нібито майорів на барикадах Білого дому в Москві. Раптом відчиняються центральні двері сесійної зали й до неї входять В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць — попереду, а за ними інші депутати — та вносять величезне синьо-жовте полотнище. І вже за ним на простому дерев’яному держаку з пластиковим тризубом хтось вніс «московський» жовто-блакитний прапор.

Кравчук виглядав роздратованим: його про цей перформанс не попередили. Він звик до номенклатурної ієрархії, коли з ним погоджується кожен крок, а тут — якась самодіяльність!

І він також розумів, що цей символічний акт вчинив його політичний суперник і опонент — В’ячеслав Чорновіл. І виходило, що всі тактичні маневри, які призвели до голосування конституційною більшістю за незалежність — це його, Кравчука, заслуга, а ця символічна дія підіймає значення Чорновола. Це виглядало, що Кравчук так діяв, бо його до незалежності штовхав Чорновіл. І символічне значення внесення В’ячеславом Максимовичем того прапора, мабуть, Леонідові Макаровичу стало очевидне, щойно він все це побачив.

Кравчук народився не в СРСР. Волиняка в ньому переміг комуняку. Тобто національне виявилося більш ґрунтовним, базовим, компартійне — пізнішим, наносним. Так, ми його гнали в правильний бік, і він «гнався». Він розумів, куди рухається історія. І в нас було відчуття попри всі нерви, безсоння, фізичні навантаження, що історична справедливість та історична перспектива — на нашому боці. І тому він рухався в наш бік. Того дня ми відвоювали те, що можна було відвоювати. Взяли одну висоту, а вже в рамках незалежної України крок за кроком будемо протискати багатопартійність, заборону компартії, дострокові вибори, будемо спиратися на людей, що нас надихали, що мріяли про краще життя. Виграти ж міг лише той, хто виглядав найбільш переконливо, хто відповідав уявленням більшості як спроможний привести до спільної мрії. І це проявилося в момент, коли Чорновіл вносить до сесійної зали той багатометровий прапор. Стало ясно, що в майбутніх президентських перегонах найбільше шансів у цих двох.

Величезне полотнище вкрило увесь подіум президії. Кравчук взяв прапор за держак. Він не знав, що з ним робити. Замість того, що гордо підняти його над головою, він змучено скривився і поставив прапор в куточок під ногами статуї Леніна:

«Оголошую позачергову сесію закритою. Бажаю вам усім творчих успіхів!»

Вже наступного дня, у неділю, я абсолютно випадково з’ясував, що спосіб і підстави заборонити компартію були. І в понеділок діяльність Комуністичної партії України була призупинена.

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram