Соціалісти

У соціалістичному таборі протягом тривалого часу теж був свій, здавалось би, беззаперечний лідер – Соціалістична партія України.

Фото: most-dnepr.info

СПУ без перебільшення можна вважати одним з піонерів партійного руху незалежної України. Робота зі створення Соцпартії розпочалася буквально в день заборони на території відновленої держави Комуністичної партії України, як невід'ємної складової КПРС. Ще 24 серпня 1991 року на сесії Верховної Ради УРСР лідер радянсько-номенклатурної «групи 239» Олександр Мороз заявив, що якщо КПУ (КПРС) не заявить про автономізацію комуністів України, то він "візьме на себе відповідальність організації Української комуністичної партії".

Поки "класичні" комуністи перебували у глибокому нокауті від несподіваного припинення своєї діяльності та не зреагували на цей сигнал свого однопартійця, Мороз усього за два місяці встиг підготувати і провести 26 жовтня 1991 року з’їзд нової політичної сили, покликаної об’єднати заборонених комуністів і спрямувати їх зусилля на будівництво «соціалізму шляхом створення суспільства народної демократії».

Майже півтора роки після цього соціалісти фактично єдині уособлювали весь лівий рух.

Однак перебувати у такому статусі соціалістам довелося недовго. Відновлення КПУ у 1993 році спричинило те, що значна частина членів Соцпартії, інколи цілими парторганізаціями, повернулася до лона більш рідної та близької їм політичної сили, та й симпатії громадян до звичних за радянські часи комуністів були куди більшими, ніж до нових і ще до кінця не зрозумілих соціалістів.

Проте Соціалістична партія з першої ж спроби отримала депутатські мандати: за результатами виборів 1994 року 15 її представників утворили власну фракцію, а лідер соціалістів Олександр Мороз став Головою Верховної Ради України (не без участі та активної допомоги комуністів, яка мала значно більш потужну фракцію у 84 штики).

Окрилений таким злетом, лідер соціалістів спробував підкорити найвищу посаду в державі на хвилі "пост-радянської ностальжі" та відвертого розчарування першими плодами ринкової економіки – з тисячами відсотків інфляції, небаченим досі безробіттям, розривом господарських зв’язків, тотальними бартерами, сотнями зупинених промислових підприємств, зарплатами, які в еквіваленті становили 5-10 доларів.

Однак, це намагання успіху не принесло – з тринадцятьма відсотками Мороз зайняв третє місце у першому турі, майже втричі поступившись і Леоніду Кучмі, і Леоніду Кравчуку.

Проте він, на відміну від багатьох учасників і співучасників тих перегонів, не тільки зберіг своє крісло, але й утвердив себе у ролі фактично другого після Глави держави гравця на політичній шахівниці України.

Спікерство О.Мороза у Верховній Раді України ІІ скликання запам’яталось багатьом не тільки віртуозними маневрами у пошуку компромісів між, здавалося б, стратегічно антагоністичними представниками "залишків радянської номенклатури" і "борцями за незалежність держави" (багато з яких тривалий час провели у радянських таборах), але й двома знаковими подіями: ухваленням Конституційного договору 1995 року, який відкрив шлях до розроблення нової, по суті першої редакції незалежної Конституції України, та знаменитої конституційної ночі 27-28 червня 1996 року, яка й народила Основний Закон держави.

Перебування на високій державній посаді (як зазначив свого часу один з наступників Мороза О.Ткаченко, «не першій, але й не другій») змушувало лідера соціалістів постійно обирати між лояльністю до президента і сформованого ним уряду та власною опозиційністю. Амплітуда цих коливань нерідко досягала апогею, коли голова СПУ з тактичних міркувань змушений був нерідко діяти проти волі своєї фракції та партії.

Але маневри давалися дедалі важче і амбіційний Мороз зупинився на пріоритетності для себе спікерського крісла та посиленні дисципліни всередині партії. З цього моменту почалось «брунькування» соціалістичних партій в Україні.

Наприкінці 1995 році з СПУ вилучають ортодоксально налаштованих Наталію Вітренко та Володимира Марченка, і вже у квітні 1996 році з’являється Прогресивна соціалістична партія України, куди, крім згаданих осіб, пішли найбільш радикальні члени СПУ.

Однак, ця втрата цілком компенсувалась на той момент дивідендами, які давала посада Голови Верховної Ради з її адміністративно-агітаційними можливостями.

Об'єднавши зусилля з Селянською партією, яка була на той момент наповнена багатьма впливовими у сільській місцевості керівниками великих колгоспів і радгоспів, соціалісти на парламентських виборах 1998 року набрали майже 8,6% голосів (удвічі збільшивши своє представництво у головному законодавчому органі держави) й утворили фракцію «Лівий центр» з 35 депутатів.

Той партійний список був чи не найяскравішим з точки зору наповнення неординарними особистостями – у ньому повернувся до парламентської діяльності після чотирирічної паузи майбутній шестиразовий народний депутат Володимир Макеєнко; продовжили свій шлях у великій політиці Сергій Сас (один з найавторитетніших у майбутньому членів ВО "Батьківщина", а нині Суддя Конституційного Суду), Василь Цушко (майбутній Міністр внутрішніх справ, Міністр економіки, Голова Антимонопольного комітету), Валентина Семенюк-Самсоненко (майбутня Голова Фонду держмайна), Станіслав Ніколаєнко (майбутній Міністр освіти і науки); вперше опинився під куполом Ради майбутній голова Антимонопольного комітету та мер Одеси Олексій Костусєв.

Однак продовжити своє перебування у кріслі спікера лідеру Соціалістичної партії України не вдалося. Певною втіхою для "Лівого центру" стала згода Верховної Ради України віддати це крісло іншому представникові об'єднання – Олександру Ткаченку (однак союз соціалістів і селян тривав недовго, і подальша кар’єра спікера ІІІ скликання проходила вже під акомпанемент рідної для нього Комуністичної партії України).

У 1999 році Олександр Мороз, продовжуючи реалізовувати проголошену за два роки до того доктрину «загальнодемократичного фронту», удруге пішов на вибори президента України. У День Незалежності було проголошено про створення т.з. "канівської четвірки". Й хоча мова йшла про тривіальний персональний союз претендентів проти діючого президента Леоніда Кучми – це стало першим прецедентом офіційного об'єднання зусиль соціаліста з представниками не лише лівих, але й правих партій.

Проте такий протиприродний союз проіснував недовго – кожний з членів четвірки пішов своїм шляхом (напередодні виборів Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко знявся зі змагать на користь Петра Симоненка, а 27 жовтня Володимир Олійник зняв свою кандидатуру на користь Євгена Марчука), а ініціатор об’єднання О.Мороз у результаті отримав лише 11,3%, більш ніж утричі поступившись лідеру комуністів.

Незадовільний результат на президентських виборах спричинив черговий розбрат в рядах соціалістів. У результаті з партії за дії, що «ведуть до розколу партії, ослаблення її авторитету», виключили ще одну групу ветеранів-засновників СПУ, які утворили нову соціалістичну політичну силу – Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість» Івана Чижа та Валерія Арестова.

2000 рік ознаменувався для соціалістів двома знаковими подіями, які багатьма людьми на той час небезпідставно розцінювались як персональна помста переобраному Президентові. У першій половині року фракція соціалістів доклала чимало зусиль, щоб зірвати імплементацію єдиного й на сьогоднішній момент всеукраїнського референдуму, а 28 листопада Олександр Мороз оприлюднив у парламенті "плівки Мельниченка" й звинуватив Леоніда Кучму і його найближче оточення у причетності до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе.

Починаючи з грудня 2000 року саме соціалісти очолили наймасштабніші за перше десятиріччя незалежної історії України масові протести у рамках руху "Україна без Кучми", у ході яких рядові соціалісти масово об’єднували свої зусилля з представниками правих, а нерідко й ультраправих партій.

Однак така ініціатива дорого коштувала Соціалістичній партії…

Далі буде…

Володимир Гошовський Володимир Гошовський , Доктор юридичних наук, народний депутат України 4 скликання
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram