У невеликому валенсійському містечку Альберік, сформованому міграцією та спогадами, повсякденні місця — зокрема обідні бари — стали несподіваними пунктами прибуття для людей, змушених залишити свої домівки через війну та економічні потрясіння. Саме тут, серед сендвічів, щоденних рутин і неформальних мереж підтримки, нове життя тихо пускає коріння.
Альберік (Валенсія, Іспанія) нині налічує близько 11 000 жителів. Коли 65-річна Тамара Шпатар уперше приїхала сюди, вона мала з собою лише рюкзак, трохи грошей і папірець із номером телефону єдиної українки в селі. Та жінка прихистила її й дала роботу прибиральницею. Понад 25 років потому Тамара сама приймає і працевлаштовує у своєму кафе кількох жінок, які втекли від війни в Україні.
Одна з них — Руслана. Вона приїхала до Іспанії у 2021 році, за кілька місяців до початку повномасштабної війни, коли вже ширилися чутки про можливе втогнення. Тоді їй було 19 років. Починаючи працювати в кафе Тамари, вона могла сказати іспанською лише кілька фраз: «привіт», «як справи», «який ви бажаєте сендвіч» і «який ви бажаєте напій». Мову Руслана вивчала просто на роботі — за книжками та відео на YouTube, а згодом записалася до школи для дорослих.
«Потім я зустріла Енріке — мого партнера — і навчилася ще багато чого», — жартує вона. Нині пара живе разом у невеликому будинку з двориком, який нагадує Руслані дім в Україні.
Сама Тамара також була змушена покинути країну через обставини. У 1998 році фінансова криза боляче вдарила по Україні, а її діти саме починали навчання в університеті. Тамара працювала бухгалтером, але їй терміново були потрібні гроші, щоб оплатити освіту дітей. Вона приїхала до Іспанії з наміром попрацювати кілька років і повернутися, однак нова країна їй настільки сподобалася, що вона залишилася.
За ці роки Тамара ніколи не мала проблем із роботою: збирала полуницю й апельсини, прибирала будинки, працювала в барах. Близько десяти років тому з’явилася можливість орендувати власний заклад. Так вона стала власницею Bar Pastor — одного з найвідоміших барів у цьому районі, де роблять те, що є головним у валенсійському селі: готують сендвічі на обід.
З часом бар перетворився не лише на джерело доходу, а й на своєрідний перший притулок для українців, які приїжджали, не знаючи мови та все ще перебуваючи в стані страху. Одна з жінок, які працюють у закладі, досі не розмовляє іспанською і допомагає Тамарі на кухні, тоді як Руслана відповідає за обслуговування столиків. Ще дві жінки пробували себе в різних сферах, перш ніж знайти роботу за фахом. Тамара не лише дала їм роботу, а й допомагала з перекладом, супроводжувала до лікарів, на батьківські збори — всюди, де це було потрібно.
Одна з цих жінок приїхала з Херсона — одного з найбільш постраждалих від війни регіонів. Її будинок було зруйновано після підриву дамби Каховської ГЕС. Тамара порівнює цю катастрофу з повінню в Тусі — містечку поблизу Альберіка, де у 1980-х роках прорив дамби після сильних дощів повністю затопив десятки населених пунктів.
«Але там це сталося не через дощ, — каже вона, — а через війну». У регіоні Ла-Рібера, де пам’ять про ту трагедію досі жива, історія Херсона не здається далекою, і Альберік не залишився осторонь від страждань України.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році в місті виникли неформальні мережі підтримки: для надсилання допомоги, прийому новоприбулих і пошуку житла, орендна плата за яке за останні роки подвоїлася.
«Вони не приїхали всі одразу — і досі приїжджають», — згадує Тамара. «Але одного року, на початку навчального року, з’явилося дуже багато нових дітей».
На початку 2025 року в Альберіку було зареєстровано близько 230 осіб з українським громадянством — значна цифра для міста такого розміру. Тамара і Руслана кажуть, що майже всі вони родом із Буковини, і що вони знають приблизно 12–13 сімей.
«Половина міста! І майже ніхто не хоче повертатися в Україну», — кажуть вони. Багато хто вже відкрив власний бізнес — перукарні, манікюрні салони, автомайстерні, бари — і став невід’ємною частиною повсякденного життя міста.
Основам роботи з клієнтами в обідній час — найважливіший період дня — Тамару навчила місцева мешканка, власниця іншого бару в Альберіку. Згодом Тамара вдосконалила ці навички сама.
«Ті, хто приходить щодня, нічого не кажуть. А ті, хто приїжджає здалеку, кажуть: “Який смачний сендвіч!”» — розповідає вона. Секрет — у свіжому хлібі з місцевої пекарні, якісних інгредієнтах, дрібно нарізаній конині з м’ясної лавки та оливковій олії — «ніколи соняшниковій», наголошує Тамара.
Вона не приховує своїх знань і охоче навчає тих, хто працює на її кухні, так само як колись навчали її саму.
Як і багато бабусь зі смартфонами, Тамара зберігає сотні відео від онуків. На одному з них маленька дівчинка допомагає батькові сортувати дрібні деталі для дронів, надрукованих на 3D-принтері в його стоматологічній клініці. Дівчинка пояснює, що робить це, бо не хоче бути росіянкою. Вона мріє, що війна закінчиться, вона ходитиме до школи без страху сирен і їй більше не доведеться спускатися в підвал.
«Вона дуже боїться підвалу», — каже Тамара.
У Тамари є й онуки, які народилися вже в Іспанії. Щосуботи їх возять до української школи у Валенсії, щоб вони навчилися читати й писати українською. Іноді вона варить для родини борщ, але в барі його не подає.
«Хто хоче українську їжу? Ніхто. Мені вона вже й самій не дуже подобається», — каже вона зі сміхом. «Поганої їжі не існує — є лише різні харчові звички».
Щонеділі Тамара з чоловіком ходить їсти паелью в різні заклади. Іноді вона готує вдома, а найкраще їй вдається запечений рис. У 65 років їй залишилося кілька місяців до пенсії, але вона не поспішає завершувати роботу. Тамарі подобається щоранку відкривати бар, бачити повну посадку й обідню метушню. У цій рутині та в приготуванні улюблених сендвічів для десятків людей вона знайшла своє щастя.