Після Брекзиту Франція стала гордо нести звання єдиної ядерної держави ЄС, а до того вже могла похвалитися найбільшою в ЄС армією — понад 200 тисяч особового складу. Однак, на практиці лише 30 тисяч з них мають реальний досвід боїв. Основним полем діяльності французьких солдатів з 2014 року була операція “Бархан” у країнах Африки, де французи проводили боротьбу з терористичними угрупованнями. Масштаби бойових дій складно назвати такими, що підготували французьку армію до потенційної глобальної війни. Для розуміння: в антитерористичній операції були задіяні 470 бронемашин, 19 вертольотів, 8 винищувачів, 4 безпілотники і 10 транспортних літаків.
Як через критику всередині держави, так і через дедалі напруженіші відносини з Малі, де базувалося найбільше французів, Еммануель Макрон ще в лютому, за кілька днів до початку війни в Україні, заявив про заверешння “Бархану“. Зміна пріоритетів виявилася на часі. Хоча ядерна зброя і залишається для Франції найважливішим елементом стримування і гаранією власної безпеки, Макрон готується до всіх можливих варіантів.
Підприємства на службі у військових
Поміж довгого списку законів, які вже з вересня має розглянути нове скликання французького парламенту — проєкт про спрощення перепрофілювання цивільних підприємств і їхньої продукції для задоволення військових потреб. Такий закон існує у Сполучених Штатах з 1950 року і передбачає автоматичний перехід низки секторів під військове регулювання за потреби. Над текстом працює служба економічної безпеки Франції, яка має тривалий досвід співробітництва з компаніями “подвійного профілю“, які вже обслуговують як громадський, так і військовий сектор – поміж них такі велетні як Thales, Dassault AViation та Aubert&Duval. На практиці це означатиме зміни і для зовсім малих підприємств-підрядників, які працевлаштовують вузькоспеціалізованих інженерів.
Увага французів прикута і до закупівлі сировини, що потрібна для виготовлення озброєння, зокрема титану, заліза та рідкісних металів, потреба в яких може суттєво зрости. Інша проблема — комплексі процеси збору військового оснащення. В інтерв’ю газеті Le Monde інженер і спеціаліст з питань оборони Марк Шасілан пояснює, що для того, щоб зібрати один французький багатоцільовий винищувач “Рафаль”, компанія Dassault має залучити 5 тисяч підрядників, кожен з яких відповідає за окрему деталь. Достатньо проблеми з одним з них і перерветься весь ланцюжок.
Одним із рішень для зменшення ризиків інженер називає “довгострокову збірку” і наводить приклад снарядів: варто заздалегідь подбати про те, щоб зібрати корпус снаряду, і тоді у момент потреби залишиться лише додати головку і вибухову речовину. За такою ж схемою можна збирати і вже відомі Україні самохідні артилерійські установки Ceasar — компанія Nexter до війни в Україні виробляла менше 10 штук на рік, кожну з яких збирала як “пазл” з 500 деталей загальною вартістю 5 мільйонів євро за один “Цезар”. У випадку бойових дій на території Франції ці ритми виробництва, звісно, потрібно буде кардинально прискорювати. Це французи усвідомили, коли порахували, що тривалість “життя” одного танку в боях на Донбасі — два тижні.
Неготовність Франції можна пояснити тим, що спеціалізовані компанії не мають жодної вигоди у тому, щоб виробляти військове оснащення заздалегідь або тримати оснащення “про запас”. Через високу собівартість і залежність від міжнародних посередників (вибуховий порошок, наприклад, закуповується у Польщі), вони змушені чекати державного замовлення, у якому до 24-го лютого у Франції не бачили сенсу, недооцінюючи ризики.
Європа досі поспішає зі “спільною армією”
Збільшення видатків на військові потреби стало мало не першим рішенням, яке Еммануель Макрон ухвалив після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Таким чином воєнний бюджет Франції зросте з 40 до 50 мільярдів євро за наступні 3 роки. Інший, дорогий серцю французького президента проєкт, — створення спільної європейської воєнної сили. Ідея далеко не нова. Скоріше навпаки. Ще у далекому 1999 році ЄС планував створити до 2003 року “інтервенційну силу” у 60 тисяч солдатів. Амбіція спільної системи оборони навіть прописана у статті 42 європейської угоди, оновленої у 2009 році. Втім, досі усе це далі паперу не зайшло.
Перед Макроном питання щодо формування армії ЄС порушив у 2015 році тодішній президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Запропонований ним компроміс полягав у тому, щоб створити спільну замість “єдиної” армії. Проєкт загальмував одразу з декількох причин: складність гармонізації через різні бюджети, амбіції і банальну недалекоглядність країн ЄС. “Європейські держави почувалися достатньо захищеними завдяки існуванню НАТО. Цього їм здавалося достатньо”, пояснює спеціаліст з європейських питань Філіп Моро.
Війна в Україні добряче струсонула європейців і заклики Макрона вже не ігнорують так, як це було у випадку Юнкера. Один з доказів цього — кардинальна зміна курсу основного союзника Франції — Німеччини, яка ухвалила історичне рішення суттєво збільшити видатки на оборону. Проте до втілення ідеї спільної армії ще дуже далеко. НАТО залишається для європейців основною гарантією безпеки. Доказ цього — Фінляндія і Швеція, члени ЄС, які у контексті нових ризиків подали заявку на вступ до альянсу, а не побігли до європейських партнерів з розмовами про створення нового об’єднання. Чи вбереже їх НАТО від Росії — покаже час, але на останньому саміті члени альянсу чітко заявили — “Росія це основна і найбільш пряма загроза НАТО на сьогодні”.