Радянську владу він ненавидів, хоча в акціях протесту участі не брав. Спаський був артистичною натурою. Зокрема, любив пародіювати «дорогого Леоніда Ілліча», тобто генсека Брежнєва, що в ті роки було трохи ризиковано. Іннокентій Михайлович Смоктуновський, якому я свого часу давав уроки шахів, був знайомий з Борисом Васильовичем і назвав його дуже затишною людиною.
Обдарованість юного Бориса не викликала жодних сумнівів. У дев’ять років він уже виконав перший розряд. Час був тяжким — йшов 1946 рік. І шахи для хлопця означали усе. Тим більше, що батько пішов із родини. А їх у матері було троє, одна з них сестра Iраїда (майбутня чемпіонка країни з шашок). Вони тільки що не голодували. А що треба, щоб грати в стародавню мудру гру? Нехитра шахівниця, дерев’яні фігурки — от і все.
Спаський ходив у гурток до пітерського Палацу піонерів до тренера Віктора Зака, який, до речі, був родом із Бердичева. Це був хороший педагог. Але рівень його гри дуже швидко став абсолютно недостатнім для учня, який ріс не щоднини, а щогодини. І у віці 15 років тренером Бориса став гросмейстер Олександр Толуш, не тільки сильний, але й вельми самобутній шахіст, з яскраво вираженою схильністю до атаки.
Утім, уперше вони побачилися ще за 6 років до того, під час радіоматчу Ленінград - Владивосток. Тоді 9-річний Боря щойно виконав перший розряд, а Олександр Казимирович грав на першій шахівниці за Ленінград. Хлопцю доручили демонструвати ходи. «Я ревно виконував доручену справу, пулею літав із кімнати, де був розташований телефонний вузол до турнірного залу та назад, - згадував потім з притаманним йому гумором Борис Васильович.
«Толуш був невисокий на зріст, але мав дуже імпозантний вигляд, привертав увагу своїм різко окресленим профілем згадував потім Спаський. У всьому його вигляді, в манері триматися було прямо щось величне. Якогось моменту Толуш мене помітив і барським жестом поманив. «Ну-мо, шкет,— сказав він мені заступницьким тоном,— зроби мені послугу, збігай-но до буфету, купи пачку «Казбека».
Толуш був для Спаського не просто тренером. Борис став у родині Толушей, котрі не мали дітей, сином.
Успіхи прийшли до Спаського доволі швидко. Уже в 18 років він потрапив до турніру претендентів на звання чемпіона мира. І виступив там дуже достойно — розділив місця з третього по сьоме. Здавалося, що шлях Спаського до шахового Олімпу буде усіяний трояндами. Чемпіонат СРСР 1958 року був відбірним до міжзонального турніру. Четвірка найсильніших здобувала право грати в ньому. Майже до самого кінця турніру шанси Спаського на вихід до міжзонального розцінювалися як стовідсоткові. Та й звання чемпіона країни було вельми реальним — Борис упевнено лідирував.
Але на фініші його залихоманило. Із шести останніх партій він жодного разу не виграв, тричі здався і три рази зіграв унічию.
Особливо драматичним була його поразка в останньому турі від Михайла Таля. Річ у тім, що частину партії до відкладання Спаський провів дуже добре й здобув велику, може бути, навіть вирішальну перевагу. Інші учасники на той час закінчили свої партії, и стало зрозуміло, що в разі перемоги Борис з Давидом Бронштейном розділить третє-четверте місця й виходить до міжзонального. За ничийного підсумку Борис наздоганяє Юрія Авербаха, і тоді вони в матчі визначають, хто ж стане четвертим. Третій варіант, за якого Спаський напряму не потрапляв до міжзонального, практично, ніким не розглядався. Але почалося догравання, й стала помітна нервозність і невпевненість Бориса. Коли ж Таль загострив ситуацію, його суперник, несподівано дригнувшим голосом, запропонував нічию. Цього моменту Михайло подивився супернику в очі — це були очі загнаної лані. І Таль вирішив продовжити боротьбу.
Спаський не витримав такого повороту подій і швидко програв. Через три роки на гросмейстера чекав іще один серйозний іспит. Знову в відбірному чемпіонаті країни він повторив свій шлях трирічної давнини. Знову успішний старт, лідерство, знову вкрай невдала гра на фініші.
І перед останнім туром виникає абсолютно аналогічна ситуація. Виграш дає вихід до міжзонального, нічия — додатковий матч, а програш відкладає мрії про шахову корону ще на три роки.
Партнером Бориса в заключному турі став тоді ще майстер зі Львова Леонід Штейн. Увесь турнір Леонід провів з великим підйомом, та й відкладена партія обіцяла йому кращі перспективи.
Але, як грім серед ясного неба, пролунало рішення Спаського здати партію без догравання. Ох, і дісталося Борису за це від критиків. А сам Спаский через багато років так сказав про це рішення: «Моя відмова від догравання партії зі Штейном здається мені актом мужності. Щобільше, думаю, це був перший крок до звання чемпіона світу». Спробуємо розібратися, чому він сказав саме так.
Виступ Спаського в цьому чемпіонаті показав йому, що до справжньої боротьби за звання чемпіона світу він ще не готовий. І молодий шахіст вирішив, що все треба починати спочатку. Він змінює тренера. Замість Толуша приходить не менш сильний і цілеспрямований шахіст Ігор Бондаревський.
Він ставить перед Спаським завдання бути вольовим бійцем, котрий неухильно прагне до перемоги, коли це необхідно. Для перевірки характеру Бондаревський поставив і локальну мету, всього – навсього стати чемпіоном країни. І це при участі в чемпіонаті Михайла Таля, Пауля Кереса, Василя Смыслова, Давида Бронштейна, Льва Полугаєвського та інших видатних шахістів.
Утім, Спаского це не сильно злякало. Він з блиском посів перше місце!
Але головним іспитом був зональний турнір, який цього разу був відбірним до міжзонального. Цього разу почав дуже невдало — усього лише одне очко з чотирьох можливих. А попереду лишалося грати тільки вісім партій партій. Тому багато хто, пам’ятаючи попередні зриви гросмейстера, вирішили, що він уже не підніметься. Але це був уже не той Спаський.
Перше його побачення з чемпіоном світу Тиграном Петросяном в матчі з 24 партій за корону (на яке він потрапив, обігравши в претендентських матчах Пауля Кереса, Юхима Геллера та Михайла Таля) закінчилося невдало. Але це був уже зовсім інший шахіст, а головне людина, з тим самим потрібним характером.
І він робить ще одну спробу. Для того, щоб знову зустрітися з Петросяном, йому знову доведеться виграти три коротких матчі!
Важко навіть уявити, яке це надскладне психологічне навантаження. І Спаський долає три бар’єри, прибираючи зі свого шляху Геллера, Бента Ларсена та Віктора Корчного. Причому, кожному супернику він нав’язує найнеприємнішу саме йому позицію. Сам же Борис однаково добре виступає як в гострій, так і в спокійній грі. Він став універсалом найвищого класу.
Перемігші в шести коротких матчах (за два цикли), Спаський виграв і один довгий (з 24 партій) і у 32 роки став чемпіоном світу. Мета була досягнута.
Так або інакше, але Борис Васильович дещо знизив обсяг роботи над шахами. А тут ще відстоювати свій титул йому довелося у матчі з американцем Робертом Фішером, який буквально змітав усіх на своєму шляху. І Спаський не встояв. Однак, програвши матч, він отримав величезні, як на той час гроші — щось в районі ста тисяч доларів — і не хотів їх віддавати державі, як було прийнято у ті часи. Чиновники від спорту були розлючені: як же так, мало того, що він зганьбив країну, так ще й такі гроші отримав.
Але Спаський виявився ще й дипломатом. Якимось чином йому вдалося не довести справу до конфлікту з владою. Як вдалося уникнути його, коли він одружився з француженкою й уїхав на постійне місце проживання до Франції? При цьому він, маючи подвійне громадянство, час від часу приїжджав до Союзу, зіграти за свої рідну команду «Локомотив».
І хоча він був дуже підозрілою людиною для радянських можновладців, відкрито переслідувати його вони все ж таки не наважувалися. І оскільки Борис Васильович однією ногою був у Франції, а іншою — вдома, то й прозвали його шахові гострослови одноногим дисидентом.