Ні шматка хліба з рук окупантів
Михайло та Інна виїхали з Олешків із донькою і старенькою мамою Інни. “Бачте, все життя у тих трьох невеличких сумках вмістилося”, – показують. Навіть теплого одягу та взуття не мають. Під час евакуації потрапили під дощ, у Інни розлізлася остання пара – перемотали скотчем і поїхали далі. “А ми ж були небідною родиною, усім забезпеченою, – розповідає Михайло. – І думали, що вже повністю облаштувалися на старість і тепер будемо тільки відпочивати біля моря і рибалити”.
Родина мала невеличкий бізнес – крамницю сумок та шкіргалантереї, два авто, будинок, дачу у Залізному Порту на першій береговій лінії. Майже все втратила через окупантів, а останнє – свій дім, що став буквально фортецею – покинула. “Щоб жити в Україні, на Батьківщині”, – пояснює Михайло. “А там я хоч і у своїй хаті, а як в тюрмі почувалася”, – додає його дружина.
Михайло – військовий, майор у відставці. Росіяни пропонували пенсію, грошову допомогу (до 100 тис. рублів) , пайки – не брав. “Я від тієї гидоти й шматка хліба не взяв. Жили на українську пенсію, яку мені перераховували на картку”, – розповідає. Дивом вдалося пройти відеоідентифікацію в банку (інтернет з Херсону ловили біля одного вікна у будинку і часом його було досить для відеозв’язку), підтвердити дані. А потім під страхом попастися налагодили спосіб добувати готівку: переказували на рахунок в Україні гривні, а в Олешках отримували за те рублі. Так і виживали. Ще не знаючи, чи вдасться евакуюватися, витратили останні 170 000 рублів на запаси до зими. Михайло перерахував усі свої гривні, бо випала можливість купити аж 100 кг борошна, макарони, крупи. “Все це ж дістати дуже складно і дорого: кіло борошна чи крупи – 1000 рублів (близько 550 гривень – Ред.). Картопля розміром, як вишні, – теж 1000. Але ми всі гроші в ці продукти вклали”, – розповідає чоловік. Можна тільки уявити, як тяжко було ці запаси роздобути і як нелегко те, що мало забезпечити виживання родини, потім просто залишити.
В окупації рятували кабачки і сусідчин городик
Перед самим російським вторгненням пара підприємців готувалася до свята 8 березня. Інна з’їздила в Одесу і усі вільні кошти вклала у товар – чекали ж на ажіотаж. Розклали все гарненько на полицях. А наступного ранку – дзвінки друзів і дим над Чорнобаївкою. Потім гул винищувачів. І танки. “Тиждень так гуділо – в житті подібного не чув. Страшніший гул стояв, тільки коли дамбу в Новій Каховці розбомбили і вода пішла”, – пригадує Михайло. Люди, тварини, крики, зойки.. Сусіди на дахах. Михайло з родиною тоді теж на даху відсиджувалися, а човен припнув напоготові так, щоб вода, як прибуде, підняла його і можна було пересісти. Пощастило – повінь пройшла метрів за триста…
Крамницю покинули з усім товаром, обладнанням. “Аби тільки не бачити отих, – каже Інна. – Треба ж було документі російські робити, а ми – ні. Завтра-післязавтра, зима-весна-літо так і минули. Херсон звільнили. А нас коли?”
Чекали звільнення. Намагались протриматися, хоч щось з обладнання продати, виїжджали на ринок у вихідні. А далі – тільки крихкий канал обміну гривень на рублі. “Розуміли, що так буде не завжди, закриють і цю можливість”, – каже Інна.
“Багато хто побрали російську пенсію і отримували дві одночасно. Росіяни кому 25 тис. пенсії давали, кому й 100 – купити намагалися, – розповідає Михайло. – А я офіцер, присягу давав. Так і виживали. Кого купили – ті не бідували, навіть долари міняли, а решта – як ми”.
Городик – шість соток. Ще й заставлений вуликами, причепом (Михайло – пасічник). На крихітному вільному клаптику вирощували все, що вдавалося на ньому втулити. “До війни овочі в нас копійки коштували, ми на них і уваги не звертали. А потім молилися на кожен кущик, щоб вродив і було хоч щось їсти”, – каже олешківець.
А їсти хотілося постійно. Вранці чайку попили, в обід – суп без м’яса і хліба, все ділили рівно на чотирьох. Влітку простіше – можна ще якогось огірка чи помідор смикнути, перекусити. “Персики цього року отакенні вродили, кавуни – по 17 кг! Навіть законсервувати дещо вдалося – збиралися ж знову зимувати”, – каже Інна.
Найгірше, що не було картоплі і борошна. До зими 2025-го ще якось вдавалося хоч зерна купити, перебрати по зернятку і перемолоти, а далі й зерна не стало. Перші роки ще так-сяк працювали два магазинчики, власники якось домовлялися і завозили продукти. Але машини раз, другий підірвалися… Коли це сталося втретє і загинув водій, поставки припинились. Та й доти до магазинів не отоварюватися ходили, а штурмувати їх. Натовп збирався – не пробитися. “Ми якось сходили з дружиною, чергу зайняли, але там за неї битися треба, мабуть. Бо ми простояли, поки дружину, як м’ячик, не витиснули з того натовпу (в ній і було 58 кг, а ще схудла на 20), – пригадує Михайло. – Вона заплакала та й каже – ходімо додому”.
Наостанок один магазинчик залишився животіти. З раннього ранку до нього черги збиралися. Часом люди залишалися ночувати у сусідніх розбитих будинках, щоб раненько чергу зайняти. Бо й такий шопінг можливий тільки до обіду – а потім обстріли зазвичай починались.
Згодом виїхала з Олешок сусідка і вдалося засадити ще й її город – кабачками і кукурудзою. З зерна потім борошно так-сяк мололи. А кабачки родину буквально рятували. З них і піци, і пироги робили. А з сушених – теж борошно. До всього, щоправда, яєць треба – а це гострий дефіцит. Вдавалося часом знайти – і 2500, і 5000 рублів за десяток платили.
Читайте також«Ми, звісно, виживемо… або ні». Що відбувається в окупованих Олешках
Над головою – дрони, під ногами – тіла
“П’ять разів по нашому подвір’ю і будинку прилітало. Весь двір заплутаний оптоволокном, вікна вибиті, дах зносило”, – описує своє буття подружжя. Зайвий раз у двір вийти боялись. “Раз вийдеш – вдало, а буває – летить, і раптом скидає на тебе – розповідає Михайло. – Наді мною раз висів – я вже й перехрестився наостанок. Але пощастило, відлетів і метрів за 20 вибухнув у парку”.
До війни Півненки поставили на будинок сонячні панелі і вони так-сяк, але забезпечували дім електрикою. Але вночі й ліхтарик засвітили в домі не ризикували – поцілятимуть. “Хіба не бувало, що людям через вікна в хати залітало і вибухало? Якось сидимо за столом – а дрон до вікна спускається і зазирає”, – розповідає Інна. І хтозна – лякає, розвідує чи вже атакуватиме зараз.
На початку війни в Олешках ще працював ринок. Потім його обстріляли, багато людей загинуло. Але часом люди скупчувалися в чергах за гуманітарною допомогою. І мало не щоразу – жертви. “Прилетів дрон, ударив, хтось упав – а люди звикли так, що переступили тіло і далі в черзі чекають ту гуманітарку”, – описує Михайло.
Швидкі – не їздять, ніхто постраждалого не забере. Якщо й приїдуть забирати в морг, то це ж потім 50 тис. рублів за експертизу обов’язкову вимагатимуть. То вбитих просто у дворах і хоронили. “А тіла в морзі хлоркою пересипали – так і лежали”, – каже Інна.
Враження таке, що росіяни просто не давали людям навіть по допомогу чи продукти виходити. Ось привезли товар до останнього, добряче посіченого вже, магазинчика, люди о п’ятій ранку до нього вирушають. О шостій-сьомій власники відчиняють двері, починають продавати – піднялися дрони, скидають на людей вибухівку. Кількох вбили, поранили, решта – розбігаються. “І скільки разів такі випадки були…Розганяли, не давали навіть їсти купити, розумієте?” – пояснює Михайло.
Та й вдома – не гарантія безпеки: “Ховатися ніде, летить – притиснулися один до одного і сидимо”. Як гахнуло – дах знесло, скло вилетіло, а якось шрапнеллю посікло все. Кулька маленька, а кондиціонер наскрізь прошила, дивується Михайло.
Російська школа виживання
“Нам можна йти у школу виживання інструкторами”, – гірко всміхається Михайло. Коли ще був бензин і газ, пробували користуватися генератором. Ламався – сам ремонтував. Вперше в житті розкрутив, побачив ті клапани, але – зробив. Але й газу не стало, і будинок живили тільки понівечені осколками сонячні панелі. У сонячні дні навіть готувати від електроплитки вдавалося. Але вечори все одно в темряві минали – маскувалися.
У Залізному Порту у Михайла лишилися батьки. З березня зв’язок з ними втрачено, і подружжя тільки через чутки знало, що зі старенькими ніби все гаразд. “Думав, коли буде евакуація, вдасться з волонтерами туди проскочити по них, але ні”, – розповідає Михайло.
Медичної допомоги – ніякої. “Дійшло до того, що вирізали по одній таблеточці з блістера і продавали за шалені гроші”, – каже Інна. “Я таке тільки в кіно раніше бачив – що дають золоту каблучку, а взамін отримують кусень хліба. От у нас останні місяці так і було”, – додає її чоловік. Гроші майже втратили цінність, люди перейшли на бартер. Вивішували оголошення, хто що міг поміняти: літр бензину на дві картоплини чи кілограм борошна абощо.
“Гроші є, а нічого не купиш. Багато хто голодував, траву їли – салати і супи з портулаку”, – описує життя в окупації Михайло. Якось дістали капусту – 1500 рублів за кіло дали. А вона вся поїдена гусінню – обробити ж городину людям нічим. “Але ми ту гусінь повикидали, помили і зварили борщу – таке щастя було, – пригадує чоловік. – І це – на Херсонщині, де держак увіткни – і той проросте й вродить”.
Читайте такожОлешки: кілометр води між голодом і порятунком
Найтяжче – взимку. В кімнаті був і нуль градусів, і мінус. Прокинешся вранці – в чашці вода замерзла. Спали вдягнені, у шапках. “У мене й мами руки чорні були – посуд же треба мити, а вода крижана, – каже Інна. – Потім якось повідходили”. Буржуйка годинку погоріла – погрілись навколо неї і досить, бо дров не настачиш. Потухло – і вже холод, одяглися і під дві-три ковдри спати. Вранці, хто перший прокинувся – розтопив, знову годинку можна відігрітися і далі день у холоді.
Дрони у повітрі – норма життя. Дня не минало, щоб десь не вибухало. А розлетілись уламки – горить трава чи будівлі. “У нас напоготові стояли чоботи гумові, лопати – бо треба вискакувати і гасити, бо до тебе дійде”, – пояснює Інна.
“А вони ще й знущаються: кинули, загорілося, люди вибігають – а воно висить над тобою, – розповідає Михайло. – Гасимо, а він може скинути на тебе”. Останнім часом люди на пожежу перестали й поспішати: і нікому вже, і надто небезпечно для життя.
“Вони спочатку до нас загравали. “Добрий день” по-нашому казали, – пригадує Михайло. – Люди й собі посміхаються, бо не догодиш – на підвал повезуть”. А потім окупанти збагнули, що місцеві таки їх здають: де не поселяться – прилітає. “То почали тероризувати, обстрілювати місто з боку Херсону. Вчили любити їх”, – каже чоловік.
Крім військових, Олешки наводнили поліцейські, ФСБешники. “Нечисті усякої наїхало, агітаторів. Перед виборами обклеїли все плакатами”, – розповідає Михайло. Люди перед тими виборами просто поховалися, Півненки позачиняли вікна-двері і виїхали подалі, ніби й не живе в домі ніхто. Дворами ходили жінки з урнами і по два автоматники. Хтось і ставив галочки на тих бюлетенях. Бо страшно.
Безліч випадків, коли людей на підвал чи яму забирали. “У Великих Копанях у школі біля оптового ринку ще на початку окупації катівню зробили, звозили туди всіх, – розповідає Михайло. – Знайомий сторожем там працював – покинув, не витримав тих криків день і ніч чути. Страшне там коїлось”. Забрати могли кого завгодно. Йдеш – ану зніми футболку! Не сподобалося татуювання (хай навіть і без національної символіки) – їдеш з ними. А атовців, військових-контрактників колишніх ще на початку окупації їм місцеві зрадники здали…
Михайло пригадує 25-річну дівчину, яка лиш раз поставила лайк під українським постом у соцмережі. “Прийшли, вибили зуби, чоловік ледве втік. Сказали – все в домі залишаєш і щоб тебе тут не було, бо більш тебе не знайдуть, – розповідає. – То вона за діток (немовля і інше трохи старшеньке) і поїхала світ за очі”.
Лише коли дрони в повітрі запанували, окупантів на вулицях вже майже не ошивалось.
Береш гуманітарку – чекай на скид
Що Сили оборони скидають продукти з повітря, усі добре знали. Але – і хотіли, і остерігалися її. Спочатку лякалися звуку двигуна “Вампіра”, а потім збагнули: летить, а вибуху нема — значить, гуманітарка летить. Та хто її зловив, тримав язика за зубами: нікому казати не можна, бо прилетить від росіян. “Ми це на собі відчули”, – каже Михайло.
Якось подзвонила йому знайома, яка давно виїхала з Олешок і питає: чи не хочете, щоб до вас білий голуб прилетів? Подружжя чесно зізналось, що страшно. Але Михайло все ж потай від Інни ризикнув назвати знайомій адресу. “Вранці виходимо на подвір’я, думаю – а раптом є? Зазираю за ріг дому – стоїть ящик, чорним обмотаний! – пригадує чоловік. – Швиденько в хату затягли, а там – ми аж розплакалися: крупи, консерви, тушонка, згущенка, а головне, зверху – паляниця”. Раділи продуктам, як діти подарунку під ялинкою. А наступного ж дня завітав російський дрон. Знесло дах, вилетіли всі вікна. “Передали нам росіяни привіт, мабуть, таки засікли, куди гуманітарка впала”, – міркує Михайло. Довелось сусідні покинуті паркани розібрати і шукати помічників той дах перекрити.
Спочатку українська допомога падала десь в нейтральній місцевості, але від такої практики відмовились: за нею перед усіх росіяни вибігали. “Скидають же вночі, а ми вночі і в двір боїмося вийти, – пояснює Михайло. – Ждуни ж навколо, ти й не бачиш, а він – на сусідньому будинку чи паркані”. Його товариш від такого ледве врятувався, встиг на землю впасти.
Окупанти – мстиві, кажуть олешківці. Могли розстріляти і пенсіонерів просто посеред дороги, коли ті по гуманітарку йшли. І просто автоматну чергу навмання дати – знайоме Півненкам подружжя так і загинуло, саме у городі люди поралися. “Біля лікарні раз на тиждень збирався імпровізований ринок, один одному ці всі історії люди розповідали і всі все знали”, – каже Михайло. Якось до його друзів прийшли грабувати, птицю забирали. Господиня кинулася просити, щоб хоч курку лишили – так довго ростили її, ще й яйця від курей не бачили. Росіяни курку лишили, одяг узяли. Але скандал не забули. За кілька днів виходили жінка з чоловіком з двору – дрон підлетів і чітко на неї скинув. “А загинути можна від елементарного поранення, кров’ю стечеш і навіть ті, хто поряд живе, до тебе не вийдуть: знають, що наступними можуть стати”, – розповідає пенсіонер.
Вдома зустріли так, що сльози не просихають
З тієї вулички, де колись жили Півненки, лишилися люди лиш у двох оселях. Хтось майно покинути шкодує, у когось призивний вік – бояться, що мобілізують. “Я питав – а що росіяни мобілізують, не боїтеся? Але там на такі теми складно говорити, бо не знаєш, хто чим дише”, – каже Михайло. Але основне – люди все чекають, що от-от “все припиниться”.
Якби вони бачили, як евакуйованих зустріли на підконтрольній Україні території, точно передумали б, міркує чоловік. “Я скільки живу, ніколи не плакав, навіть коли рідних втрачав. А тут тільки переїхав кордон, побачив напис “Україна”, прапор – і сльози градом, – згадує Михайло. – Дощ, а вздовж дороги дітки стоять і ліхтариками махають… І тепер такою увагою оточили – хто у двері не зайде, а я знов у сльози”.
Волонтери без перестанку щось приносять, якусь допомогу вже перераховують, з документами і ДМС, і банк допомагають. Друзі, які у Києві живуть, теж наперебій допомогу пропонують, хто яку.
“Ось вранці питав Інну – ти шкодуєш? Що все наживали і покинули, – каже Михайло. – А вона – ні, ні про що. Ми тут серед своїх, і можемо поговорити, про що завгодно – зрозуміють”.
Що голодними і босими тут не зостануться, Півненки вже впевнилися і за те не переживають. “Я такий гордий… це наш народ.. от, знов починаю (дрижить голос, змахує сльозу). Вибачте”, – хвилюється Михайло.
Але головна проблема – житло. Винаймати не потягнуть, за межі Київщини їхати не хочеться – тут хоч знайомі, є до кого звернутися. Норвезькі журналісти знімали олешківців – запрошували їхати до Норвегії, мовляв, подбають. Хтозна, може, ще й доведеться, якщо тут кутка не знайдуть.
“Ми вже люди у віці, нам би просто отаку кімнатку зі зручностями і все, – каже Михайло. – Хай навіть без опалення. Була б грубка хоч яка – і ми впораємося. І кабачки. Будуть кабачки – виживемо”.