Місто в пісках
Як і для багатьох міст на сході, для Сіверськодонецька війна розпочалася ще 2014 року. Розкажіть, що ви пригадуєте про той період і про початок повномасштабної війни 2022-го.
На момент першої окупації я був у Сіверськодонецьку. Місто прокинулося від обстрілу. У 2022 році били по центру, а в 14-му — по околицях лупили «градами». І все приблизно в один час — о 4-й ранку. У них ніби як заплановано, в цих нелюдей. Зрештою, я там не залишився, поїхав до Києва.
2022 року я теж усе на собі відчув, усі ці прильоти, що були просто в центр. Касетками почали лупити. Люди думали, що це жарти. А які жарти, коли снаряди на голову падають?
Ще й думали деякі до останнього, що це з боку України стріляють. Не раз сварився з людьми. Навіть фізика — звідки снаряд прилітає. А вони мені: «Та ні, це з України». Ви що, кажу, як з боку України може снаряд залетіти, щоб так впасти?
Мені запам’ятався епізод: лежить шматок «града», а на ньому російське маркування. Оце що, кажу, Україна? «Та ні». То що ж ви розказуєте?
Ми деякий час, може, з місяць, побули там, а потім зібралися й поїхали. Поїхали в Чернівці, і звідти я вже пішов захищати нашу Батьківщину.
Яким ви пам’ятаєте своє рідне вільне місто? Можливо, є улюблені місця, залишилися пам’ятні спогади?
Місто наше молоде й красиве. Ніколи його не забуду. Сіверськодонецьк побудований на пісках. Будь-яка ділянка, локація дуже гарна. Сіверськодонецьк розростався, щодня з’являлося щось гарне. Як зараз там — не знаю.
Якби побували в Сіверськодонецьку, він вам дуже сподобався б. Там такий нюанс був цікавий: коли дощ — через пів години все сухо в місті, ні бруду, ні пилу, усе всотував пісок. Сусідні міста, Лисичанськ і Рубіжне (ми їх називали Лісабон і Рубіжака) — там хоч спека стоїть, а все рівно бруд і болото. Там шахти, труби, прориви, калюжі. Весь час було брудно.
Мені наше місто досі подобається. Востаннє я там був у березні 2022 року. Хочеться, звісно, повернутися. Докладаємо всіх зусиль. Думаю, повернемося, повернемо наші території.
У Чернівцях на мене казали «сєпар», а на Донбасі жартувати прийшла моя черга
Ви мобілізувалися в Чернівцях, куди виїхали з родиною. Пригадуєте, як це було?
Усе пам’ятаю прекрасно. Прийшов до обласного військкомату, не став чекати на все це діло, кажу, давайте медкомісію й усе це. Мені на той момент повістку виписали на 9 число. Я вже з повісткою вдома (ми там у гуртожитку жили), увечері вечеряємо — у двері стукають. Відкриваємо: стоять поліцейський і у формі ТЦК. «Такий-то такий-то?» Кажу: так. «Вам повістка». А я: секундочку, а оцю куди дівати? Вони на мене так дивляться: «А ви де взяли, а що тепер робити?». Кажу, що все просто: давайте другу на себе переписуйте і пішли зі мною, я ж не можу клонуватися на дві людини. Вони щось так швидко пішли.
Хоч зараз, звісно, у ТЦК є ветерани, які списані через поранення. Є люди, які воювали. Побратим, хлопець з Херсона, на початку 2023 року ми були на бойових, я витягнув його з поля бою. Після поранень його перевели до ТЦК.
Коли був у Чернівецькій області, то з мене жартували. А як приїхали на Донбас, дивлюся — жарти вже зникли. Що, кажу, це ви зараз сюди приїхали, а я тут місцевий. Вони на початку взагалі на мене казали «сєпар, сєпар». Чуваки, кажу, перш ніж казати це – подумайте.
Вперше як потрапили в Донецьку область, то заїжджали якраз з боку Ізюма. В Слов’янськ як заїжджаєш, то там заправки і перехрестя. Праворуч — на Слов’янськ, прямо через естакаду ліворуч — на Лиман, а прямо далі можна було в Слов’янськ заїхати або в Бахмут потрапити. І от ми їдемо, а в мене питають: «Сєвєр, Сєвєр, ну скажи, куди ми їдемо?». А я їм кажу, як у казці: праворуч повернеш — додому потрапиш, ліворуч — коня втратиш, прямо — невідомість знайдеш.
Зараз ми вже третій рік у Донецькій області. Хоча от, з іншого боку, ротації коли роблять, перекидають на інший напрямок — не кажу, що це неправильно, але й не кажу, що правильно. От виїхали ми на ротацію, повернулися знову на той самий напрямок — ми все знаємо, нам не треба нічого розповідати. А приїжджаєш на нове місце — треба дивитися, орієнтуватися.
Хоча в нас зараз вся країна живе на рюкзаках. Постійного місця проживання в нас немає. Місце проживання — Україна.
Вам траплялися земляки серед побратимів?
Раніше дуже мало, а зараз почали. Навіть у Трійці (Третьому армійському корпусі. — Ред.), у нашому батальйоні є хлопці з Сіверськодонецька. Може й багато людей, але особливо ніхто не афішує.
Якщо загалом за весь час, то, може, людей десять зустрів. Тут місто поруч, 80 кілометрів від нас. І десять людей за чотири з половиною роки… Може, хтось і воює, а може, втекли, як з корабля, що тоне. Як у 2022 році повально тікали.
У тих, хто мобілізувався на початку повномасштабного нападу ворога, не завжди була можливість пройти якісну передбойову підготовку. Яким був ваш досвід?
Я потрапив до 37 мотопіхотного батальйону, полігон у нас був на заході України. Потім переїхали в Сумську область, і підготовка в основному яка була — копали весь час. Бігали, стрибали, копали. Звісно, вік у всіх різний, то й можливості теж. Я спортом займався усе свідоме життя: підводним плаванням, а в дитинстві і боротьбою, і футболом. То нічого важкого не було.
Підготовка в нас була, але не так що конкретна. Нам казали, що ми в Донецьку область поїдемо, але спершу боронили нашу Батьківщину від загарбників у Сумській.
Усе одно вік живи — вік учись. Весь час навчаєшся, удосконалюватися ніколи не пізно.
У рамках Третього корпусу постійно підготовка за різними напрямками. У 2023 році я сам хлопців возив на полігон, навчав, розказував. Усе, чого навчили, я передавав. Досі хлопці дякують, що вчив, показував, передавав досвід. Завдяки цьому люди залишаються живі й цілі. Хоча, звісно, ніхто не застрахований, є людський фактор, хто як себе поведе в екстрених ситуаціях.
У кожній машині щось змінюємо, але робимо це з душею
Понад два роки ви спеціалізуєтеся на броньованьому й іншому транспорті, а часто мали справу з автомобілями в цивільному житті?
Я з 1991 року маю водійське посвідчення: і в автошколі вчився, і в армії категорію відкрив. На строковій службі був командиром відділення в ремонтній майстерні. Цивільна спеціальність у мене — електрогазозварювальник, і я й тут із задоволенням обварюю машини. Мені подобається це.
Я на машинах постійно їжджу. Досвід керування транспортними засобами є, так би мовити.
От скільки людей приходить до підрозділу — я питаю, чи є водійське посвідчення. Дехто в сорока-п’ятдесятирічному віці не має. Думаю, як це в чоловіка не було бажання отримати водійське посвідчення? Неодноразово чув від хлопців, що їм це нецікаво. Люди, мабуть, за течією пливли все життя. Досягли чогось, а далі не розвивалися.
Коли ви вперше сіли за кермо броні і якої саме? Це було ще на Сумському напрямку?
Ні, там я був ще командиром відділення. А за броню я сів у 2024 – на початку 2025 року. Ми пригнали «Новатори». Спершу дивився на ці машини й думав, як же на таких великих їздити. Виявляється, нічого важкого немає. Сів, подивився, розказали, показали — та й поїхав.
З якими видами бронетехніки ви за цей час працювали?
У підрозділі є колісна техніка: «Новатор», «Гюрза». Пікапи я не вважаю за броню, хоча ми самі їх удосконалюємо. І ще є гусенична техніка. Що потрапляє в підрозділ — на тому їздимо, вчимося і працюємо.
А іноземна була?
Із «забугорних» є HAMMER. Ми його самі доробили. Мені кажуть, що вже треба патент брати на облаштування машин. Ми якщо обшиваємо, то обшиваємо з душею. Якщо робимо мангал, то робимо так, щоб можна було виконувати завдання, а не зачепитися цим мангалом у посадці.
А так іноземного немає. Хоча взяти ті самі «Новатор» і «Гюрзу», які збирали в Україні, але база машин — Ford і Dodge. Що «Новатор», що «Гюрза» має мотор об’ємом 6,7 літра. «Новатор» набирає оберти швидко, він гучний. Коли сотку їдеш, то чутно, що це сотка. А на «Гюрзі» вихлопна зовсім по-іншому зроблена, і там не чутно. Тільки на газ навалив, дивишся на спідометр — там 80–90. Швидкості взагалі не відчуваєш.
З комфорту в «Новаторі» залишили по максимуму те, що на цивільній машині: монітори, електроніку, яка штатно стояла. А в «Гюрзі» трохи змінили. І та, і та машина по-своєму хороша. «Новатора» вага —8500, а «Гюрзи» — майже 10 тонн. Але коли часто їздиш, то звикаєш до габаритів і ваги не помічаєш. Виконуєш свої завдання та й усе. І колеса однакові, вони взаємозамінні що на «Новаторі», що на «Гюрзі». Тільки протектор інший, але щоб доїхати, то можна.
Доїхати — це окрема історія. Є система докатки, щоб, якщо пробило або розірвало колесо, на спущеному проїхати ще кілометрів 70. Уже бували такі випадки: приїжджали на голих дисках. Але нічого, головне, що завдання виконували, вивезли людей або техніку врятували. Це хороші машини.
От зараз машині два роки, в неї пробігу 8000 км — взагалі ні про що. Але ці 8000 можна помножити на десять, бо вона щоразу на завданнях отримує ніби струс мозку. Як у боксі, коли дадуть в голову і струс, то так і машина. Той комп’ютер, бідолаха, не знає, як діяти. Вони не адаптовані, що їм на голови ефпівішки летять, що в них стрілятимуть упритул. Але машини в будь-якому разі хороші, дякую, що дають їх і забезпечують.
Часто доводиться виїжджати із завдання на технології Ran Flat, про яку ви згадали?
Та практично весь час. Ми на «Новаторі» виїжджали (на завдання. — Ред.) щодня, а то й двічі. Бувало на день мінус два колеса, мінус три. Залежно від того, на що наскочили. Якщо на міну, то колесо не врятуєш. Був час, що вони під колеса нам скидали «їжачки» такі. Я весь час думав, чим це ми колеса на пікапах рвемо. А потім броня привезла на собі такого «їжака». Там такий з неіржавного металу, відточений, мабуть, на станку робили. Якщо він у колесо потрапив, то його просто так не витягнеш, почне корди витягати. Треба зрізати.
На одній покришці якось нарахував 20 латок. Кожен виїзд — колесо в ремонт. Уже на шиномонтажі казали, що там латка на латці. Я просив зробити хоч якось. На той момент з гумою проблеми були. Покришки дорогі, ще спробуй знайди. Це витратний матеріал.
Іноді ми доїжджаємо на голому диску, там Ran Flat уже сам розплавився, але все рівно машина приїхала. А так механізм цей дуже хороший, але він розрахований кілометрів на 70. А коли ти кілометрів 100 їдеш… Якщо покришку порвало і ти на диску їдеш, то всі розуміємо, що завдання стоїть лише виїхати. Завжди водіям кажу, що аби тільки виїхали, а далі в безпечному місці вже будемо ремонтувати.
Одне колесо «Новатора» й «Гюрзи» важить 120 кілограмів. Щоб його замінити, потрібні навички й зусилля. У полі ти просто так колесо не заміниш. Виїжджаємо в безпечне місце, на позиції завдання стоїть тільки забрати людей і виїхати.
Які переваги мають «Гюрза» й «Новатор» для різних типів завдань?
Обидві мають різні покоління. У нас модель «Новатора», що схожа на пікап: капсула і позаду кузов. «Гюрзи», на жаль, нема вже, її спалили. Там була капсула цільна на десять місць, броня повністю була зашита.
Якщо пікап, то кузов у ньому неброньований. Чотири людини можна вмістити. А в «Гюрзі» можна вмістити десять. Будь-яка машина призначена для певних завдань. У нас зараз завдання загалом однакові: завезти, вивезти людей, підвози, логістика. Ці машини з цим справляються, неважливо, велика вона чи мала.
Ви самі обшиваєте броню додатковим захистом, і це неодноразово рятувало життя. Розкажіть, що саме робите.
Навіть автомобіль, на якому я їжджу — L200, я одним з перших обшив гумою, хоч з мене сміялися. І я знаю, що вона не раз мене виручала. Тому що мілкі уламки від FPV гума поглинає.
Плюс сітка різна: шматяна, металева. Стараємося максимально, зрозуміло, не завжди виходить. Машини перероблюємо під себе.
Чи є щось, що хотіли б змінити в базовій комплектації, аби вона від виробника в іншому вигляді приходила?
Звісно, хотілося б, аби ми отак не обшивали її. Хоча я бачу нові машини вже з сітками, якась «забугорна» мені траплялася кілька разів. Або дуже якісно самі зробили, або завод. Не тяп-ляп, а виміряно лінієчкою.
Ми теж виміряємо. Просимо водія сісти, поміряти, чи треба вище-нижче. Щоб він сидів і йому комфортно було, аби міг завдання виконувати.
До кожної машини підходимо індивідуально. Перед тим, як обшивати HAMMER, я десь тиждень катався, роздивлявся, в кого як машина обшита. Є певні складнощі з дверима, як правильно зробити, щоб вони відкривалися, бо вже були помилки. На чужих помилках вчимося. От люди обшили машину, наприклад, задній вийшов, а передній не може, бо задній заблокував. Ми на чужих помилках зразу підрізаємо. Щоб люди приїхали на точку, вивантажилися, щоб усі четверо дверей спокійно відкривалися.
Щось не так зробив — обрізав, переробив, підварив, поставив. Робимо, як для себе — і так воно і є.
Який ваш особистий алгоритм підготовки машини перед завданням?
Усе починається з вечора, якщо треба на ранок, і вранці, якщо на вечір. Обов’язково огляд машин, ще як учили в автошколах. Щоб поїхати на найпростішій машині, треба провести огляд. Подивися колеса, перевір капот, рідини, мастило, антифриз, омивайку треба дивитися, бо погода міняється. Гальмівну рідину. А щодо виїздів на передок, то мусить бути сітка. Якщо веземо провізію, то закрити в кузові, аби видно не було. Щоб РЕБ працював справно. Щоб радійки робили, усі механізми. Я особисто перевіряю і водій.
Машина без огляду на лінію не виїжджає. Тому що це безпека насамперед водіїв і тих, кого везуть. Буває ж, просто посилки, а буває, веземо на виїзд або звідти забираємо. Треба безпечно доставити. Якщо 300-й — на стабік вивезти, якщо цілі-здорові — до безпечної точки, і там їх підрозділ забирає.
Що б ви назвали найважчим у буднях водія бронетехніки?
Найважче доїхати й виїхати. А так найважче чекати і наздоганяти. Чекати, поки небо чисте, і це ж люди теж чекають. На початку можна було сміливо сісти й поїхати, а зараз треба спланувати все. Якщо не сплануєш, то поїздка може виявитися невдалою.
Це FPV так змінили картину?
Так, дуже сильно. І не тільки FPV, а все, що в небі літає. Крила ці всякі. Такі розумні стали, що прилітає одна — з неї штук пʼять вивалилися і полетіли.
На полі відремонтувати броню нереально, там головне — виїхати
У Третьому армійському корпусі вас характеризують як майстра з небезпечних евакуацій. Розкажіть про випадок, коли витягали підбиту «Гюрзу» «Новатором».
Такий випадок був навіть не один. Ми витягали й HAMMER уночі. Перед тим, як щось робити, треба підготуватися і проговорити. Дивимося спершу, де машина стоїть. Кажемо водіям, що треба робити. Якщо я за кермом, як правило, кажу водію, щоб виходив і показував. Хоча є камери, але все рівно, коли візуально бачиш людину, ліво-право, паркуємося до машини, зчепки чіпляємо, по коробці й поїхали звідти. Завжди небезпечно.
Уночі раз витягали «Новатор», два чи три — «Гюрзу». Раз удень дали завдання машину витягнути в Лимані. Точку скинули, все. Під’їжджаємо до точки — немає [машини]. І я розумію, що вона десь тут, але треба знайти. Кажу іншому водію, що машину треба шукати, нам дали задачу — треба виконувати. Приблизно знаю, де може бути, бо знаю, якими маршрутами їздять. Я пішов за цим маршрутом, і на околиці Лимана, на перехресті ми знайшли її. Сигналю — нікого немає, хлопці, певно, в укритті були через обстріли. Розвернулися, кажу, сигналь усе рівно, вони почують. Радійки теж погано працювали, бо глушили сильно. Поки почали паркуватися, то хлопці нас побачили, швиденько все злагоджено підчепили. Спершу чіпляємо машину, яку тягнемо, тоді під’їхав, зманеврував і чіпляєш до тієї машини, якою тягнутимеш. Завдання — витягнути на безпечне місце й оглянути. Як правило, машини були вже без коліс. Потім радійкою передаєш, що треба підвезти.
Якщо можна врятувати диск, то в безпечному місці ставимо нормальну гуму й далі тягнемо вже туди, де можна ремонтувати. Алгоритм приблизно однаковий, але нюанси завжди є. Машина може стати не так, запаркували її спиною до нас і ще треба розвернути. Але все це можна вирішити. Водію кажеш виконувати команди — і все буде добре.
Також неодноразово були влучання кумулятивних боєприпасів у броню. Головне, що живі всі залишилися. Хлопці були на виїзді на «Гюрзі». Не знаю, яке там чуття було у водія, але він зі свого сидіння пересів на інше. Сидів позаду, в капсулі на приставних . І щойно пересів навпроти, як залітає кумулятив якраз через те сидіння, де він був, і вилітає через задні двері. У сорочці народився, живий. Купа диму в салоні, хлопці спершу не зрозуміли, що відбувається. Слава Богу, обійшлося легким переляком. Ясно, що не завжди везе, і везіння не вічне. Та останнім часом щастить.
Знаю, що також був удар по «Новатору» і поранення командира й водія.
На «Новаторі» кузов позаду. Сітка спрацювала, пощастило, що кумулятив розірвався в кузові. Цю сітку ми самі робили, і снаряд здетонував на ній. Якусь частину кінетичної енергії кумулятиву погасило, але все рівно залетів у кузов знизу машини. Змінив траєкторію, вилетів всередині кузова в капсулі під сидіннями водія і пасажира. На пасажирському сидів командир, і оце все, що летіло (а кумулятив же пропалює), уламки полетіли людям, які сиділи за кермом і на пасажирському. Купа диму в машині, але броня є броня. Я просто пам’ятаю, що буває, коли їдеш на звичайній машині й поруч «хлопає» — аж у вухах дзвенить.
Ви відповідаєте не лише за броню, а й за іншу техніку в роті. Що важливо робити, аби транспорт був готовий до завдань кожної миті?
Постійно треба обслуговувати, навіть якщо він стоїть десь у відстійниках. Треба періодично перевіряти, заводити машину, перевіряти колеса. Техніка різна є, автобуси залишилися ще з 22 року. Трохи вантажівок, навіть «Ниви» є. Раритет, але вони навіть завдання іноді виконують.
Які поради з особистого досвіду дали б тим, хто збирається опанувати броню?
Приділяти увагу тому, що каже інструктор. Якщо чогось не зрозуміли, то до машини дають буклети, треба брати інформацію звідти. Там розказано, що, де, як заправляти, яке мастило заливати. Для всього цього потрібне бажання, думаю. Якщо його немає, то як ти людину не вчи — вона не навчиться.
Особовим складом живемо як одна родина
Зараз, окрім того, що ви самі працюєте з бронею, ще навчаєте інших військових?
Так, у мене посада техніка. Я відповідаю за броню, за зброю. Усе, що знаю, розказую і показую. А якщо чогось не знаю, то відкриваю комп’ютер і беру звідти інформацію, щоб нормально хлопцям розказати, як і чим користуватися. Бо потрапите на позицію, буває, що стоїть кулемет, а ти навіть не знаєш, як його зарядити. А ворог не спить. Люди просто іноді кажуть, що їм це не потрібно. А я кажу їм вчитися. Вчитися стріляти зі стрілецької, різних типів зброї. Я теж не вмів, але потихеньку навчився, там показали, тут розказали, там піддивився. Досвіду набираєш потихеньку.
Переконуємо людей потроху. Усе рівно приходимо до того, що вони все це вчать, розуміють, як гранати кидати, як стріляти з кулемета й автомата. Просто видно по людині, коли в неї очі горять — їй що не дай, вона все всотує. А бувають ті, хто сидить осторонь. Нє, кажу, не відсидишся. Це не уроки, а заняття, які вам життя спасуть. Це так, як з турнікетами. Ви їх маєте із заплющеними очима накладати. Турнікет — така штука, якщо не вмієш ним користуватися, то можеш або сам загинути, або вбити того, кому допомагаєш. Не написав час на ньому — людина може залишитися без ноги або руки.
У вас серед новобранців більше тих, хто прийшов не добровольцями, а по мобілізації, певно, як і багато де?
Ні, у нас останні люди, які прийшли, усі СЗЧ. Я їх не критикую, бо кожен зі своїх причин туди пішов. Але я кажу: хлопці, ви сюди прийшли, тепер адаптуйтеся в новому колективі — і будемо працювати.
Люди різні, і вікова категорія теж. Від 20 до 50. Мені от 53 роки, не кажу, що все можу, але є ще порох в порохівницях. Є бажання. Часом, звичайно, буває, що все набридло.
Що любите робити у вільний час, якщо він є?
Переважно весь час у роботі. Звечора планую день, а в процесі з’являється ще якась робота. Є багато виїздів, може бути, що треба звозити когось з підрозділу в лікарню або до хабів, на співбесіди. У мене водії універсальні, як і я. Тож навіть якщо намагаєшся запланувати, то буває якесь корегування.
А у відпустках з родиною бачуся. Адаптувалися вже, але дружина каже, що коли приїжджаю, то зразу видно: розетки полагодив, лампочки поміняв. Хоча в мене що дружина, що дочка все це можуть зробити, але кажуть, що приємно, коли чоловік усе це крутить.
До речі, у мене ось-ось скоро має донька народити, дідусем стану нарешті.
Буде у вас новий статус — статус діда.
Та мене й так дідом називають, а тут уже реально буде статус діда. На Новий рік мені казали в костюм вбиратися й подарунки роздавати, а замість посоха була булава. Ми особовим складом живемо як одна родина. Я знаю, які в них проблеми, що відбувається в сім’ї. Свій особовий склад треба підтримувати матеріально, словесно в будь-яку хвилину.
Слава Богу, поки це в нас виходить. Працюємо злагодженим механізмом. А підсумок роботи, я вважаю, коли машина приїхала із завдання і люди цілі — тож все виконано правильно.