Ідея санітарної зони вперше активно зазвучала ще в червні 2023 року. Путін заявив, що Москва розгляне створення такої зони на українській території, якщо обстріли російських регіонів не вщухнуть. Глибина зони мала бути такою, щоб українська артилерія та ракети не могли діставати до РФ.
У травні 2024 року, від наступу російських військ на Харківщині, концепцію почали втілювати. Росіяни намагалися створити «буфер» уздовж кордону, щоб «захистити Бєлгород». Тоді ж з’явилися заяви про можливу глибину 10–20 км. Дії російських підрозділів давали змогу зробити висновок, що створювалася саме «буферна зона» вздовж кордону, а не відбувався глибокий прорив на Харків.
У серпні 2024 року, після початку Курської операції Сил оборони, ця тема знову заграла старими барвами.
22 травня 2025 року з валдайського бункера знову заголосили про рішення створити «необхідну зону безпеки» вздовж кордону. Торочили вже про 15–20 км глибини, насамперед у Сумській і Харківській областях.
Наприкінці 2025 року начальник ГШ противника доповів, що їхнє УВ «Север» «вже контролює близько 950 км² на Сумщині та Харківщині, включаючи 32 населені пункти». 31 грудня 2025-го з Кремля пролунав наказ: у 2026 році розширити «буферну зону» в цих двох областях, що стало офіційним завданням для російських військ на північному сході.
Упродовж 2025 року російські пропагандисти неодноразово розширювали одночасно свою свідомість і розмір «буферу», лякаючи самі себе тим, що якщо Захід продовжить постачати Україні далекобійну зброю, «буфер» може сягнути кордонів з Польщею чи навіть охопити майже всю Україну.
Станом на квітень 2026 року «буферна зона» залишається серед пріоритетів УВ «Север», яке продовжує створювати 20 км «зону впливу» вздовж кордону Сумської та Харківської областей. Росіяни застосовують тактику тисячі порізів — маленькими групами відкушують невеличкі населені пункти (Краснопільський, Великописарівський напрямки на Сумщині, Золочівський на Харківщині), створюючи нові сірі зони.
Окупанти систематично захоплюють прикордонні села й висоти навіть там, де раніше не було активної лінії фронту. Кожне таке просування — це поріз: невелике вклинення на 500–1500 метрів, закріплення на позиціях і створення нової сірої зони. На дванадцяти ідентифікованих ділянках росіяни застосовують від штурмової роти до батальйону. Важку техніку використовують мінімально, або вона не входить у село одразу — спочатку йдуть піхота, дрони й артилерія. Мета кожного порізу не захопити великий населений пункт, а розширити зону впливу.
У чому сенс зони впливу? Відсунути вогневі позиції артилерії Сил оборони, позиції операторів БпЛА, створити ТВ-картинку й інші інформаційні ефекти, утримати нову лінію бойового зіткнення, формуючи ілюзію просування.
У квітні 2026 року з’явилася нова, раніше не фіксована загроза. Заступник керівника Офісу Президента, бригадний генерал Паліса заявив, що в російських планах на 2026 рік уперше з’явився пункт про створення «буферної зони» у Вінницькій області, тобто з боку Придністров’я.
Який вигляд це має?
З початку 2026 року російські війська просунулися на Сумщині на кілька десятків квадратних кілометрів, захопили або частково контролюють населені пункти в Юнаківській, Краснопільській, Великописарівській громадах. Йдеться про села на кшталт Яблунівки, Безсалівки, районів поблизу Покровки. Глибина просування сягає одного-двох кілометрів на окремих ділянках, але противник постійно намагається розширити контроль, застосовуючи тактику малих груп, дронів-камікадзе й артилерійського вогню.
Аналогічна картина на Харківщині. Тут агресор намагається закріпитися в прикордонній смузі, щоб убезпечити свої логістичні центри в Бєлгородській області.
Вінниччина, яка розташована глибоко в тилу, за сотні кілометрів від лінії фронту — окрема історія у процесі «буферизації». Теоретично така «зона» могла б стати елементом ширшого плану дестабілізації Центральної України, створення загрози для логістики й енергетичної інфраструктури. Але ж контингент, що намертво застрягнув на території Молдови, — два легкі батальйони, що мають сумарно 56 БТР. Спроба важчого батальйону штурмувати позиції Сил оборони під Лиманом тривала чотири години й закінчилася втратою 80 % озброєння. Вінницька «буферна зона» закінчиться годин за шість. І, ймовірно, «Придністровська молдавська республіка» закінчиться в такі самі терміни.
Згадка Вінниччини — це радше сигнал про імперські апетити Кремля, який уже не приховує бажання «розібратися» з усією Україною. Це сьогодні політична концепція, яка не підкріплена військовою силою. Якщо потрусити російські плани, то знайдуться «буферні зони» і в Миколаївській та Одеській областях, котрі так само, як Вінниччина, не мають спільного кордону з РФ. Але реальність жорстока для окупантів: брак особового складу, техніки й ресурсів не дозволяє розв'язувати поточних задач. Які там нові напрямки бойових дій?!
Чому ж росіяни так уперто просувають ідею буферної зони? По-перше, це спроба створити ілюзію перемоги для внутрішньої пропаганди. По-друге — відволікти українські бригади з Донецького напрямку, де противник тривалий час не може прорвати оборону. По-третє — підготувати ґрунт для майбутніх переговорів, де Кремль вимагатиме «демілітаризованих» територій.
Уже сьогодні можна зробити висновок, що весняно-літній наступ агресора на півночі України зірвано. Просування є, але повільне й криваве. Кожний метр «буферної зони» коштує агресору сотень життів і мільйони доларів.
Росіяни не перші вигадали концепцію буферної зони. У військовій історії такі зони часто створювали, щоб розвести сторони (наприклад, у Кореї, на Кіпрі, у Секторі Гази). Однак у російському виконанні це не нейтральна територія, а інструмент анексії та тиску.
Так кремлівські намагаються виправдати агресію «захистом власної території», створити пропагандистську картинку «перемоги», відволікти українські резерви з головних напрямків, підготувати ґрунт для майбутніх переговорів, де «буфер» стане однією з вимог.
Українська сторона послідовно відкидає цю концепцію, усвідомлюючи, що це повзуча окупація і апетити ворога зросли від «захисту Бєлгорода» у 2024-му до амбіцій створити «буфер» на Вінниччині у 2026-му. Концепція народилася як реакція на українські удари, але перетворилася на стратегію повільного відгризання території. Для Кремля буфер не про безпеку національної території, а про територіальну експансію.
«Буферна зона» на Сумщині та Харківщині — це не абстрактна теорія, а щоденна реальність прикордонних громад, де люди живуть під постійним вогнем. Теоретичні плани щодо Вінниччини свідчать про те, що агресор не зупиняється на досягнутому й мріє розширити війну вглиб України.
Станом на середину квітня 2026 року просування ворога мінімальне, а «буферна зона» залишається радше пропагандистським гаслом, ніж реальною загрозою для українських обласних центрів.
Тактика тисячі порізів — це не блискавичний наступ, а виснажлива повільна війна. Вона дає росіянам невеликі тактичні успіхи й картинку для ТБ, але коштує великих втрат і не наближає їх до стратегічної мети.