Небезпечні стереотипи
Верткі Валєра й Алатіель одразу додали життю центру свого видрячого драйву. Декілька років Віка намагалася прикрасити територію, виростити кущі, висадила сукуленти. Але ось з’явились вони, майстри хаосу, і все понищили-повитоптували.
— А я думаю: «Ну це ж не головне. Головне, що їм добре», — сміється Віка і трохи нагадує Валєру, що сидить собі у водоймі під звуки вибухів, наче нічого не сталося.
Видри залишаться в центрі, бо повернути їх у природу з об’єктивних причин уже не вдасться, вони там не виживуть. Дівчинка надто слабка, а хлопець надто довго був з людьми.
Проте все ж головна задача в роботі Віки — реабілітувати і випустити диких тварин на волю, коли це тільки можливо. Як от трьох червонокнижних лісових тхорів, які подолали шлях з Одеси до Львівської області й уже кілька днів освоюють простори Яворівського національного природного парку.
Загальна ідея і золоте правило — повернути тварину туди, звідки її забрали, аби зберегти чисельність виду в конкретному ареалі.
Проте війна вносить корективи. Двоє з трьох тхориків родом з Донецької області, повернути їх на малу батьківщину було б небезпечно. Тут уже мусиш обирати меншу біду з двох — або наразити їхнє життя на небезпеку, або забруднити генетично місцеву популяцію.
До Віки ці дитинчата потрапили стандартно — через так зване пасивне браконьєрство. Як і ласеня з Харкова — його забрали буквально з-під носа матері. Вона переносила свій виводок, злякалася людей і впустила одного малюка. Або кам’яна куничка, яку підібрала дівчина, бо малеча, як їй здалося, непевно стояла на лапах. З ними насправді було все добре, просто в такому віці тварина тільки вчиться пересуватися.
Подібних випадків у практиці Вікі більшість. Хоча є й інші фактори: отруєння через обробку полів або ДТП за участю тварин. Набагато рідше під опікою фонду опиняються малеча, бо загинула мати.
Те кубло тхориків знайшли люди в сараї і вирішили забрати милих пухнастиків собі.
— Це величезна проблема. Люди, коли бачать дитинчат, думають, що їм потрібна допомога, і вилучають з природи. Вважають, що так буде краще. Але в більшості випадків допомога їм якраз не потрібна і мати десь поруч, просто вона тримається на відстані, тому що відчуває небезпеку через присутність людини. Або ж вона на полюванні, адже виводок треба годувати, тому і залишила їх на самоті. Вони загалом вкрай рідко кидають власних цуценят, — пояснює Віка.
Тим гірше, що куницевий і людський світи все частіше перетинаються, а кількість тварин, які селяться поблизу людей, зростає. Причина — та сама урбанізація, обробка полів від гризунів, коли дикі тварини фактично втрачають можливість прогодувати себе. У господарстві ж тримають птицю, біля птиці є зерно і достатньо мишей. Далі як випаде.
— Бо, з іншого боку, люди вважають їх шкідниками. Кажуть: «Перебили всіх курей і вивели в сараї цуценят». Але це міф. Ласці, яка важить зазвичай 35 г, навіть сил не вистачить здолати курку. Тхір, особливо самець, більший, але він ніколи не витрачатиме стільки сил, щоб перебити весь курник. Так частіше роблять лисиці. Ми намагаємось пояснювати і це теж.
До речі, з видрами все те саме. На думку людей, вони вбивають усю рибу в озерах, тому їх треба винищувати. Інколи під постами такі обговорення починаються, які пастки, куди і як треба ставити.
Але повернімося до нашого виводка. Судячи з наслідків, дати раду їм все ж не вдалося. Це не домашня фретка, і вже у двомісячному віці тварини починають проявляти свій дикий норов. Якщо двоє цуценят з гнізда на волі, то ще двоє — Амір і Айріс — потрапили до Віки зі зламаними щелепами. Іноді вона вилітає, коли при укусі людина різко висмикує руку. У дівчинки пащека хоча б закривається, а в хлопчика ні.
До того ж у нього під час УЗД нарахували шість переломів нижче від таза. Таке враження, ніби ним хтось зіграв у футбол, каже Віка. Дівчинці теж дісталося, у неї кістка передньої лапи зламана буквою «Л». Її спробують випрямити, щоб вона могла наступати. Але шанси в природі у цих двох дуже низькі.
— Чисто через фізичні вади ми вирішили їх залишити, хоча дуже шкода, бо психологічно вони випускні тварини. Обоє гарно полюють і бояться людей, а це добре, — каже Віка.
Є певні критерії, за якими роблять висновки, чи можна повертати тварину в природу. І реакція на людей — один з них. Тому Віка намагається зайвий раз не підходити до вольєрів, аби підопічні до неї не звикали.
— У всіх вольєрах є хвіртка, через яку я запускаю корм всередину. Але вони, звісно, не глупі, розуміють, що там ходить хтось двоногий, з ким пов’язана їжа. За сто метрів чують мене на території.
Іноді через камеру вона спостерігає, як тварини реагують на птахів, чи ховаються зачувши ворон. Або як полюють, зокрема на пацюків, які непогано відбиваються від нападників.
— У реабілітації нам доводиться використовувати живий корм. Це не всі підтримують, але у звірів, якими займаюся я, дуже швидко згасають мисливські інстинкти. Я це бачу по тих, хто постійно живе в нас. Ще дуже важливо, щоб була група. Ми не реабілітуємо їх поодинці. Бо в природі спочатку дитинчат годує мама, але потім вона йде, а цуценята залишаються разом, так зростають, набувають потрібних навичок, учаться комунікувати, нападати, захищатися, конкурують одне з одним. Те саме ми намагаємося відтворити у вольєрі.
І якщо в його просторі тварина показала себе погано, то в природі вона тим паче не виживе. Як, приміром, тхоричка Луі, яку ображали сусіди, відбирали їжу, а вона не могла відплатити.
Здичавіти знову
Загалом на правах постійних пожильців у Віки мешкають шість тварин: два лісових тхори, лісова куниця, дві видри і ласка.
Ветеран вимушеного домашнього утримання — Нордік, лісова куниця, отримав ім’я на честь вівсянки. Живе у неї десять років, і власне з нього почалася історія з реабілітацією саме диких тварин, хоча до того дівчина мала справу виключно з домашніми тхорами.
— Я все дитинство таскала додому то собак, то котів, то метеликів, то пацюків, навіть п’явок, але мріяла про домашнього тхора. Довго готувалася до його появи, читала все, що тільки можна, аж поки у 18 років не зробила собі подарунок, — розповідає Віка.
І незчулась, як за три роки разом з іншими волонтерами забирала відмовників, тварин, яких знаходили на вулиці, лікувала, шукала їм нових власників. Аж поки до неї не потрапила лісова куниця, яку у 2016 році цуценям викинули в одному київському парку. Зі звірям не впорався перший рятівник, і воно опинилось у Віки. З цього моменту її бачення реабілітації почало трансформуватися.
— До мене звернулися з питанням, чи не прийму його. Я пошукала інформацію в інтернеті, людей, які мали досвід з куницями, виписала собі мінуси. Прикинула, а що буде, якщо всі вони мені випадуть. Подумала: ну окей, я зможу з цим жити.
Упевненості додавав досвід роботи з агресивними домашніми тхорами. Одну таку тварину Віка забрала в господарів, які вісім місяців тримали її в бочці на вулиці. Окрім того, що тхоричка була не соціалізована, вона до істерики боялась людей. Знадобилося півтора року роботи, аби та перестала лякатися принаймні Віки.
— У якийсь момент уже могла вийти до мене, взяти їжу, дозволяла брати на руки. Я завжди розмовляла з нею лагідно. І це вона навчила мене терпінню і правильної моделі поведінки. Бо коли кусала, я мала втриматись і не зреагувати. З дикунами та сама історія. Якщо Нордік мене вкусив, то тут головне не панікувати і не виривати руку. Тому що нашкодиш і собі, і йому. Плюс коли проявляєш агресію, тварина починає сприймати тебе як небезпеку.
Через півтора місяця, відколи у Віки оселився Нордік, вона побудувала перший вольєр. Куниця добряче постаралась, аби дати зрозуміти, що це тварина не для дому.
— Скажімо так, якщо він хоче кататися на люстрі, то все, що ти можеш зробити — зняти люстру. Якщо захоче кататися на шторах — буде кататися на шторах. Якщо щось прибито до стінки, він зможе це відірвати. Як треба, то разом зі шматком стінки. А це говорить лише про те, що тварині у квартирі нема як проявити свою природну поведінку.
Чутки про Нордіка по сарафанному радіо розлетілись швидко, і до Віки почали звертатися по поради — десь знайшли дитинча, десь збиту куницю. Паралельно вона збирала наукову інформацію про куницевих, проводила власні польові дослідження, вивчала міжнародні протоколи реабілітації, щоб зрозуміти, як забезпечити нормальне життя тварині. І консультувала тих, хто звертався.
— А за пів року всі вони відмовилися від куниць — або випустили в ліс, або віддали в зоокуточок, когось приспали, когось передарували. Тож я зрозуміла, що це погана ідея — дозволяти людям залишати диких тварин у себе.
Ще за рік Віка познайомилися з реабілітологами і почала скеровувати людей з ласками, тхорами, куницями, аби вони передавали звірів у центри. Проте стикнулася з іншою проблемою. Фахівці з птахів чи лисиць не розумілися на фізіології та психології куницевих. Так поступово вона дійшла до створення власного спеціалізованого реабілітаційного центру й ідеї повертати спроможних диких тварин у природу — опції, яку не одразу побачила і до якої треба було дорости. У 2020 році Віка обладнала перший адаптаційний вольєр.
Тоді до неї потрапила маленька лісова тхоричка, а одразу за нею п’ять куниць. Якщо тхора довелось залишити на постійне місце проживання, то з куницями Віка почала працювати. А за рік уже мала алгоритми дій для різних моделей поведінки різних видів куницевих.
— Зараз я знаю, як розкачати тварину, щоб у неї був шанс повернутися в природу, — каже вона. — І якби не вони, я ніколи не подивилася б на питання порятунку настільки широко, з повагою до екосистем і природи загалом. Бо насправді кожна особина важлива. І потрібно спрямовувати свої зусилля на те, щоб повернути їх у природне середовище.
Саме тому всіх дикунів, які потрапляють до Віки, у якому б стані вони не були, вона розглядає як потенційних випускників.
Навіть таких, як лісова куниця з ерозією кишківника, якій не могли поставити діагноз у Києві й везли в Одесу майже в коматозному стані. На її лікування, яке почалося зі щогодинних внутрішньовенних ін’єкцій, пішло багато часу. Коли стан вдалося стабілізувати, то самець на радощах почав активно пересуватися в обмеженому просторі й пошкодив пальчики на лапках. Довелося чекати, поки вони зростуться. Тільки потім його перевели у вольєр, де спостерігали, як він пересувається і чи здатен полювати, зрештою випустили.
Або як куниця, яку передали в Одеський зоопарк, а Віка вмовила віддати їй виснажену тварину з чотирма переломами щелепи. Це був перший випадок у її практиці, коли вдалося фактично перезібрати щелепу, зафіксувати її за допомогою спеціальної внутрішньої конструкції. Ще й домогтися, щоб куниця залишалася з нею два тижні, що в принципі неймовірний термін для дикої тварини. Тоді довелося використовувати і заспокійливе, і обмежити підопічну в пересуванні, і обшити стінки в переносці, щоб вона не травмувалась об решітку. Заради неї Віка встановила у вольєрі першу камеру, аби переконатися, що куниця здатна їсти сама. Їй теж вдалося повернути свободу.
З моменту створення центру через нього пройшла понад сотня тварин. Половину вдалося випустити в природу. За статистикою, чверть тварин з об’єктивних причин залишається в неволі, ще чверть помирає — або через отримані травми, або через інфекційні захворювання.
— Мені було дуже важко це прийняти. Ти ніби зробив усе, що потрібно, а воно померло в тебе на руках. Іноді тижнями відходила, аналізувала, винили себе, поки не усвідомила: насправді ти робиш все, виходячи з можливостей і знань на цей момент, і дещо від тебе просто не залежить.
Нині реабілітаційний центр займає всю територію приватного будинку, де мешкає Віка, — а це 120 м². Там мали бути сади, але спочатку кілька дерев довелося зрізати, коли облаштовували вольєр для Нордіка. Потім вольєри все більше і більше наступали на рослини, поки ті остаточно не програли в цій битві.
Вольєри різні, бо в кожного виду свої особливості і, відповідно, вимоги до умов. Лісові куниці, приміром, потребують великого простору з деревами, бо переміщаються вони переважно по них. А от, скажімо, для перегузні, навпаки, бажано робити невисокі вольєри, адже в цих степових тварин немає відчуття висоти, і вони можуть розбитися. Ласкам не потрібен аж надто великий вольєр, головне не загубити їх у ньому, жартує Віка. Тому необхідно потурбуватися про дрібну сітку. Загалом усі вольєри в центрі обгороджені подвійно. Бо у Віки дуже хороші вчителі.
— Якось одна куничка відірвала саморізи по металу і приварену сітку, аби втекти. Бо якщо вже в неї з’являється мета, вона свого доб’ється.
Ремонти та й уся фізична робота в центрі тримається переважно на Віці — вона єдиний кіпер. Допомагають волонтери. Вони ж ведуть сторінки в соцмережах, що дуже важливо, адже центр повністю залежить від донатів, які за останній рік відчутно просіли. Але з контентом для соцмереж, який допомагає збирати гроші, свої нюанси.
— Мене часто запитують, як я прибираю у вольєрах і чи не боюся, що на мене нападуть (Віка регулярно вакцинується від сказу, вакциновані й оброблені всі тварини в центрі). Я не боюсь, тому що наша ціль якраз, щоб тварини трималися від мене подалі, як і від будь-якої іншої людини. Тому коли заходжу, то майже нікого не бачу, всі ховаються, хто де. І це проблема, бо щоб спіймати когось для фото чи відео, треба ще постаратися — підкрадатися, вичікувати, — сміється Віка.
Поява видр трохи полегшила задачу. Енергійні створіння, які на відео то пірнають у ставку, то граються зі струменем води, то сваряться між собою, відпрацьовують за всіх. Але як би весело все не виглядало на відео, забезпечити їм гідне життя в умовах неволі — то важка праця.
Ризики війни
— Валєра й Алатіель народилися вже після повномасштабного вторгнення, — розповідає Віка. — Можливо, тому і не реагують на обстріли. Усі наші тварини доволі швидко адаптуються до цих звуків.
Хіба що Нордік може заховатися в будиночок і не виходить, поки не стихне. У перший місяць повномасштабного вторгнення він неабияк стресував.
Загалом у центрі тоді перебували десять тварин. Якраз напередодні Віка забрала до себе рідкісного для України степового тхора з відбитими іклами. Імовірно, він пошкодив їх, коли намагався вибратися з клітки. Оголошення про його продаж побачили в інтернеті. За стандартним сценарієм зв’язалися з продавцем, аби вмовити відпустити малюка. Але коли дізналися, що тхорик протягом кількох місяців живе в невідповідних умовах з неправильним харчуванням, почали переконувати віддати тварину на реабілітацію.
Так Стєпуня приїхав в Одесу зі Львова. А 22 лютого Віка вже збирала переноски для всіх підопічних.
— Ми планували залишатися вдома і готувалися зустрічати ворога, розливали коктейлі Молотова. Мій тато військовий, тому ухвалили таке рішення, — каже Віка. — У будь-якому разі я розуміла, що треба, аби хтось був в Україні і займався нашою фауною. Єдине, що спадало на думку, — відправити з кимось тварин у безпечніше місце.
Але ідея не встигла оформитися в якісь дії — посипалися звернення про евакуацію домашніх тхорів і дикунів. Віка з командою волонтерів допомагала вивозити звірів з Миколаєва, Південноукраїнська, до якого добиралися сім годин через десять блокпостів, на кожному доводилося пояснювати: «та ми ж просто забрати тхорів». Підхоплювали фреток у хлопців, які йшли служити, переприлаштовували їх або шукали перетримку. Хтось кидав тварин прямо на кордоні, їх теж забирали, когось потім передавали власникам, які виїхали з України.
Так у клопотах з евакуацією розпочався сезон випуску дикунів, ускладнений нескінченними тривогами і поламаною логістикою. Війна війною, а в природі все за розкладом.
— Не було часу замислюватися, що відбувається і, тим паче, що буде далі. Тут узяли новеньких, тут лікуємо, тут треба написати пост про збір коштів. І так одне за одним.
Якщо говорити про безпосередньо воєнні дії, то вони, каже Віка, впливають на куницевих не так сильно, як, приміром, на великих копитних або вовків, які підриваються на мінах або змушені мігрувати. З іншого боку, оприявнилась неочікувана проблема. Нерідко в зоні бойових дій на дитинчат натикаються військові. Прагнучи допомогти, забирають їх з гнізд. Це провокує наступні питання — чим вигодовувати цуценят, часто зовсім малих, а там лік іде на години. Далі питання — як вивезти.
Підключається і людський фактор. Дивлячись на пухнасті клубочки, важко втриматися від спокуси залишити тварину собі. До Віки неодноразово зверталися з проханням проконсультувати з приводу домашнього утримання.
Особливо від того страждає перегузня, яка має статус рідкісного виду і занесена до Червоної книги України. Ареал її проживання — це переважно Запорізька, Донецька, Луганська області, трохи Дніпропетровської. До того ж є певна специфіка виду: коли перегузні виходять з гнізда, їхні оборонні реакції ще не сформовані, і молоді особини не бояться людей.
— Я іноді жартую, що їх збирають як гриби. Тому що воно просто стоїть, хвіст свій закидує і дивиться на людину, а людина підходить і думає: «Та воно ж домашнє». І хап його. А це нормальна поведінка перегузні в цьому віці. Потім, коли вони підростають, то вже дають прочухана.
За підрахунками Віки, торік військові забрали додому з десяток цуценят перегузні.
— А там кожна особина на вагу золота. Тому що вид на межі зникнення. І це завдає йому великої шкоди, — пояснює вона.
Чисельність популяції оцінюють лише в сотню особин.
— От і виходить, що врятованих птахів, собак, котів хочуть віддати волонтерам, а в мене задача протилежна — вмовити людей віддати тварину мені. Я вже мовчу про те, що тримати їх вдома незаконно.
Зазвичай це довгі розмови, які далеко не завжди завершуються якнайкраще для тварини. Навіть попри те, що Віка завжди намагається розповідати і про ризики сказу, і про виклики домашнього утримання, і загалом про те, що диким тваринам не місце вдома.
— Потім відео з милими звірятками з’являються в соцмережах, вірусяться, а це нормалізує ставлення до диких тварин як до домашніх, кумедних іграшок.
І десь у розчуленні й емоціях губиться розуміння, що їхнє місце в природі і вони мають право на своє середовище. Зрештою, страждає як вид загалом, так і конкретна тварина.
Узяти, щоб потім позбутися
Уявіть, що у вашій квартирі разом з куницею раптом з’являється винятковий альпініст і акробат, який ідеально пристосований до життя на деревах. Тому має гнучке тіло, гострі кігті й довгий пухнастий хвіст, який не для краси, а все ж щоб балансувати. А ще це нічний хижак зі своїми вимогами до дієти.
З досвіду Віки, 99 % дитинчат куницевих, щойно підростають, починають створювати людям усе більше незручностей — і їх або викидають просто на вулицю; або випускають у природу, що для них, не підготовлених до життя на волі, означатиме смерть; або просять забрати; або продають.
— Дуже непросто їх тримати в неволі, і люди часто не усвідомлюють цього. Знаєте, у нас є така приказка: якщо тобі здалося, то тобі не здалося, ти вже маєш бути у ветеринарній клініці. Це дрібні тварини зі швидким метаболізмом і стрімким розвитком усіх хвороб.
А ще ж є поведінкові особливості. Приміром, у куниць перший переломний момент у пів року: у природі в цей час сімейні групи розпадаються — окремі особини починають жити самостійно. Це проявляється у територіальній агресії, з якою люди не справляються.
— До речі, ще один нюанс, до якого зазвичай ніхто не готовий: дика тварина мітить калом і сечею все по периметру свого пересування. Лісова куниця хоч на стелю залізе, хоч на голову сяде і зробить це, — сміється Віка.
Другий переломний етап настає у два роки, коли розпочинається період статевого дозрівання. І все, що було не так до того, погіршується в рази. Можуть підключитися психологічні проблеми. Бо коли тварина не має можливості реалізувати свою природну поведінку, розумові й фізичні потреби, то дійти може навіть до самотравмування.
— Знаю багато випадків, коли тварини відгризали собі хвости, лапи. Але достукатися до людей важко. Приміром, пояснюєш: якщо вже тримаєте її у квартирі, то не можна давати опановувати весь простір. Бо вона виросте і вважатиме його своїм, а ви виявитеся зайвим елементом. Я завжди кажу, що це не ви дозволяєте тварині жити зі собою, а вона вам дозволяє перебувати в її просторі. Спочатку людина не дослухається, а потім закриває куницю на балконі, боїться зайти туди і пише: «Зробіть щось». Я живу з куницею 10 років. У Нордіка є власний вольєр, і іноді я даю йому можливість вільно пересуватися в будинку, але тільки тому, що вмію зчитувати поведінку і знаю, як діяти, щоб він на мене не напав. А люди часом такі фотографії надсилають... з порваними обличчями. Коли я попереджаю, що так буде, мені зазвичай не вірять.
Секрет тривалих нормальних стосунків з Нордіком саме в тому, що він не нудиться, а має всі можливості працювати фізично й розумово: шукає їжу, дістає її зі схованок, досліджує розвиткові іграшки, якісь речі із запахом.
— Здебільшого він займається своїми справами у вольєрі, увечері я беру його на пару годин у будинок і ми проводимо час разом. Він може підійти, щоб я його почухала. Іноді ми разом бігаємо. І, напевно, він мене умовно любить. Але це вимагає багато зусиль. Люди ж часто ставляться до дикої тварини, як до кішки — підійшов погладив, коли захотів, а в решту часу не заважай. Проте якщо хочеш мати хоча б якийсь контакт з дикою твариною, то над цим треба працювати щодня все її життя.
Як, мабуть, і над будь-якими стосунками.
Свободу куницевим
Коли час повернутися в природу, кожен підопічний Віки по-своєму реагує на перспективи стати вільним. Куниці спочатку не наважуються висунути носа з переноски, але якщо вже виходять — одразу мчать світ за очі. Ласки стрімко вибігають, але недалеко і ще якийсь час спостерігають за людьми, перш ніж зникнути. Тхори всю дорогу намагаються вислизнути будь-якими способами з переноски, а як доходить до справи, лякаються великого незнайомого простору і на деякий час вклякають. Перегузні часто починають нападати — займають захисну позу і гарчать.
— Остання, яку ми випустили, стрімко побігла і була дуже щаслива, що нарешті здихалась нас. Вони найчастіше мене не люблять, і це нормально, — сміється Віка. — Вони і не повинні. А мені достатньо того, що я їм допомагаю і люблю їх. Зрештою, я сформулювала б це так: дикі тварини не потребують нашої любові, вони потребують поваги до себе, до особистого простору і гідних умов життя, які ми можемо їм забезпечити. Така в мене ідея. Я хотіла б, щоб більше людей про це дізнавалися і споживацьке ставлення до живих створінь змінювалося.
Під час випуску вона завжди переживає, очі на мокрому місці, бо за чотири чи дев’ять місяців реабілітації звикаєш до тварин, хоч і знаєш, що це тимчасові гості.
— Думаю, боже, як вони там? Навіть якщо місце для випуску за всіма параметрами ідеальне, питаю себе: «А чи не ходять там люди з собаками?». Ну начебто не ходять. А раптом вони не знайдуть собі прихисток? А потім розумію, що, в принципі, ми зробили все, що від нас залежало, щоб вони там вижили. І з’являється відчуття шани за свою роботу. Ну і трошки стає радісно від того, що вдома її меншає, — сміється Віка.
Але зазвичай то ненадовго.
