Не знайшов у тексті того, що справді болить
Пане Євгене, чому вирішили опублікувати власний варіант радіодиктанту, що саме викликало емоцію?
Уже коли побачив різні варіанти від інших людей, захотілося перенести особистий досвід, пережитий на війні. Описати те, чим я жив і чим продовжують жити військові та їхні родини. Вирішив зберегти оригінальний стиль подачі та пунктуацію. Але потроху додати власних сенсів. Мені здалося, не вистачає в тексті реальності, в якій ми зараз живемо. Життєвих негараздів, у які ми занурені. Тож треба описати їх. А так сталось, що текст став популярним.
А раніше писали радіодиктанти? Як гадаєте, чому цього разу стільки уваги і дискусій?
Чесно, жодного разу не писав. Думаю, людей зачепило, бо в тексті чомусь обійшли теми, від яких людям сьогодні боляче. Ніби нічого такого й немає. Але так не можна, бо біль і труднощі є. Моя думка: треба було так написати, щоб люди відчули реальну картину життя. А оскільки в тексті її обійшли, люди почали додавати свої власні варіанти, бо в кожного свої переживання.
А взагалі цей хайп навколо радіодиктанту навіть важливий — у хорошому розумінні цього слова. Бо завдяки йому про диктант дізналися навіть ті, хто ніколи раніше не чув і не писав. Як я. Тепер, навіть попри травми, виникло бажання писати — навіть власний варіант.
Ваш варіант — це така гірка іронія?
Самоіронія навіть. Це не щодо когось, а винятково про моє: що я бачив, відчував. Хотілося висловитися. Зібрав те, з чим сам зіштовхувався. Мені здалося, це бачення до людей достукається, але не думав, що аж настільки. Виявив, що є купа речей на війні, про які люди реально нічого не знають.
«Добрих людей набагато більше, ніж я думав»
Україна зараз ніби живе двома різними життями — воєнним і цивільним, подекуди абсолютно абстрагованим від реальності. Ви особисто вже переналаштувалися на оце мирне життя після того, як отримали поранення і звільнилися зі служби?
Я ще до війни жив іншим життям, дещо поза суспільством. Я був учителем фізкультури, працював у школі і, можна сказати, існував у світі власних ідей. Коли війна почалася, пішов добровольцем і зрозумів, що світ ніби розділився, став чорно-білим. І тільки коли вже опинився в лікарні з пораненням, усвідомив, що, виявляється, добрих людей набагато більше, ніж я думав.
Стрес показує справжню людину. Хтось може думати, що він сильний, мужній, а в стресовій ситуації проявитися геть інакше. Я про себе теж думав, що я слабкий духом, а коли прикручувало — рятував людей. Цього в диктанті не писав, бо це банальні речі, які повинні бути на фронті. Хоч виявляється, не завжди є.
Що з вами сталося? Як отримали поранення? Якщо про це взагалі можна говорити…
Це моя історія, нічого не вдієш. У травні на Донецькому напрямку були на позиціях (а я навчився на FPV-пілота), і поруч ворожий дрон упав, вибухнув. Мені пощастило, бо це був різновид, який дає більше вогню й менше уламків. Відірвало руку, ногу пошкодило, око вибило… і я в цьому стані йшов до своїх.
Кричав, щоб мене почули. Хлопці вибігли, перемотали, і далі восьмеро чоловік мене виносили (я ж важив 160 кг). Приїхав командир, забрали мене. Вдячний всім, і лікарям теж дуже. От раніше чув — погані лікарі тощо. Не знаю, я отримав повну підтримку. На стабілізаційному пункті моєї бригади врятували праву руку, зашили легеню, зупинили кровотечу. Тоді і сталася дуже сильна переоцінка. Поки не вскочиш з людиною в халепу разом — можна сказати, ти нічого про неї не знаєш.
«Треба плакати, якщо хочеться. Це про справжність»
Ви писали у своєму дописі-диктанті — треба плакати. І перед виїздом на позицію, і після повернення в ППД. Чому?
Ніч перед виїздом — в очікуванні спати не можеш. Повернувся живим — емоції накривають. У мене три-чотири виходи були такі, що я думав, і не вийду. Але виходив. І тоді знаходив собі місце, щоб побути на самоті, і ридав. Тут я мав на увазі відкритість емоцій. Не треба уникати їхніх проявів: ти зараз проживаєш життя, і якщо будеш ще щось із себе вдавати, цим тільки обманюватимеш себе. Втратиш час на справжні емоції, кохання, сміх і навіть сльози. Це все потрібно собі дозволяти, щоб потім не було шкода, що втратив можливості і час. Це про справжність.
Втратити час — це коли що? Обговорюють на фейсбуці порожнє?
Так. Або переживають через щось непотрібне, через думку людей, критику. Справжні емоції, кохання і допомога своїм ближнім (наскільки це можливо) — це основні речі, справді важливі в житті. А, ну ще здоров’я, звісно.
До слова, про здоров’я: як минає ваша реабілітація? Читала, що маєте вже протез і дістати його було не так просто.
О так, протез справді дивом дістався. Потрібна була людина, яка підходить під певні параметри, подали мою кандидатуру. Я зідзвонювався зі спонсором, давав фото, відео руки — схвалили. Тож я зараз зі спонсорським протезом від української фірми. З ним треба ходити мінімум рік, щоб як слід освоїти, а я поки походив лише два тижні, це дуже мало. Але реабілітуюся щодня потрошку: стараюсь для правої руки, яка залишилася, робити вправи. Дихати, співати. Найбільше мене відновлює моя дружина і творчість — вірші, які пишу. Це найголовніше, що мене мотивує.
Два місяці ж лежав у реанімації, не вставав взагалі. Потім ще лікувався в Одесі, дружина приїжджала із Запоріжжя кожного тижня. Така підтримка дуже допомагала. Зі школи передавали записки з побажаннями одужувати. Я ж малих дітей навчав — 1-4 класи. Мені це дуже подобалось, з ними легко, вони дуже щирі. Маю про школу стільки історій — день можна розповідати.
«Дуже хочу займатися реабілітацією дітей з травмами»
Як довго викладали?
Сім років. 25 лютого 2022 року пішов добровольцем. Артилерія працює, справжня війна навколо... Сіли з дружиною на ліжку, поговорили, поплакали разом. Я зібрав якісь шкарпетки, білизну і поїхав у ТЦК. І аж на три з половиною роки, до поранення.
Знаю, думаєте повертатися в педагогіку. Що для цього потрібно?
Реабілітувати другу руку. Треба робити ротаційні рухи, і коли я її розпрацюю, буде легше самому вдягатися тощо. Дуже хочу займатися реабілітацією дітей з такими самими проблемами, як у мене. Щоб вони легше переживали такий свій етап життя. Подібна ідея давно вже виникла, зараз я набагато ближчий до неї. І впевнений, це дуже важливо.
Уже конкретні плани, бачення маєте?
Хочу створити власну секцію реабілітаційну. До війни працював з дітьми з інклюзією у школі. Ці діти просто супер, з ними легко було. І тоді знайома вчителька (у неї також дитина з інклюзією) казала: чому б вам не відкрити свою школу, моя дитина ходила б до вас. Але ж війна.
Думаю, у найближчому майбутньому це обов’язково реалізую, бо таке бажання дуже сильне маю. Знаєте, як це боляче… Ти наче сам такий, але ще ж і дітей шкода. Ти своє дитинство більш-менш нормально прожив, а дітям тепер он як доводиться. Дорослі часом не можуть знайти для себе якихось рішень, а діти — вони просто страждають.
Глобально ситуацію я не можу змінити, але хочу створити свій острівець з ком'юніті, де розумітимемо одне одного без слів. Перший крок — це сторінка на фейсбуці, з читачами добре спілкуємося і розуміємося. Наступний — це секція для дітей. Повністю концепцію ще не продумав, але точно працюватиму для дітей з каліцтвами. Маю досвід і думаю, у них буде більше довіри до людини з такими ж проблемами, як у них. А реабілітолог з власним досвідом подолання наслідків травми, думаю, виглядає переконливіше.
А як це на практиці влаштувати? Потрібно шукати фінансування?
Дякую тому, хто придумав можливості податися на грант у Мінветеранів. Та й до різних ветеранських організацій можна звертатися — підтримують і допомагають. Тож думаю скористатися якоюсь грантовою програмою. Технічно це все не проблема взагалі, от хіба що з документальним оформленням буде дещо важче. Але не я перший, не я останній, упевнений, що все можливо.
