Початок
Наприкінці 2021 року в Православній церкві України виникла ідея заснувати українську келію на Афоні, яка стала б не тільки місцем життя й служіння для ченців, а й прихистком для наших прочан.
Роботи в келії планували почати у 2022-му, але повномасштабне вторгнення завадило. Коли ж стало зрозуміло, що ця війна надовго, а з поля бою почали повертатися зранені фізично й душевно солдати, прийшло усвідомлення, що це місце саме для них. Тут має вщухнути біль, тут загояться рани, тут їм допоможуть повернутися з війни.
Перші паломництва військових відбулися вже торік. І як це часто буває, підштовхнули до цього жінки.
«Ми з Центром духовно-психологічної реабілітації "Аксіос" проводимо ретрити для дружин військовослужбовців, — розповів один з ініціаторів проєкту, голова Паломницького центру Православної церкви України священник Роман Когут. — Найбільша проблема, про яку говорять жінки, — це сімейні стосунки. І ми подумали, що варто працювати не тільки з дружинами чи матерями воїнів, а й безпосередньо з військовими — і з тими, що на службі, і з ветеранами. Ми зробили пробну поїздку з кількома військовослужбовцями, щоб побачити, яким буде результат».
У паломництво запросили і чинних військових, і ветеранів. Хтось списаний після важких поранень, ще хтось — з ампутаціями. І всі залишилися не просто задоволені мандрівкою, а стверджували, що повернулися звідти зовсім іншими людьми. Про це також говорили дружини й інші родичі паломників.
«Хлопець з ампутацією руки ділився потім, що почувався, ніби в нього знову дві руки. У наступних поїздках були воїни з ампутацією ніг, і вони теж розповідали про подібні відчуття. З їхніх позитивних вражень і добрих відгуків сімей ми дійшли висновку, що це потрібно», — розповідає отець Роман.
Далі були ще дві поїздки, у які вирушили 27 і 23 військових. Частину паломників відрядили дружини – учасниці ретритів ПЦУ, частину запропонували військові капелани. Основна умова участі — щоб це були справді учасники бойових дій. Ну і, ясна річ, тільки чоловіки, бо жінок на Святу гору не пускають.
«Учасники паломництва не обов’язково були православними чи й взагалі віруючими. Головне, щоб вони самі хотіли поїхати в цю подорож і щоб їх відпустили командири. Ну і, звичайно, ці поїздки благословив предстоятель ПЦУ Митрополит Київський і всієї України Епіфаній», — каже отець Роман.
Окрім того, щоб потрапити на Афон, потрібна віза. Річ у тім, що на Афоні одночасно приймають обмежену кількість прочан, бо може не вистачити місця для ночівлі.
«Нам було непросто домовитися з монастирями про розміщення наших паломників, бо в них саме був сезон збору оливок, на який приїжджають студенти, щоб допомогти. Тож усі монастирі переповнені. От тоді ще раз подумали про те, як важливо відбудувати українську обитель, щоб наші люди могли спокійно приїхати, знаючи, що для них точно знайдеться місце», — ділиться Роман Когут.
Для військових паломництво було безкоштовним. Тож гроші шукали організатори, залучаючи благодійників, частково брали кошти з фонду відбудови української келії на Афоні.
Коли не смикають за полу й навіть можна покурити
В отця Романа чималий досвід спілкування з військовими: відвідував у шпиталях, їздив на передову. Каже, чув і докори, і відверті звинувачення. Але не на Афоні.
«У госпіталі чи коли їздили до воїнів з колядою, бувало, докоряли, мовляв, де ваш Бог, чому допускає війну. А тут такого не було. Афон — таке місце, яке саме змінює людину. Оті нічні богослужіння, спілкування з монахами. Я навіть був здивований, як хлопці витримували довгі служби, як шукали усамітнення, щоб помолитися», — ділиться священник.
Паломники досить швидко призвичаїлися до тутешніх порядків. Зрештою, їм ніхто не докоряв, якщо вони зробили щось не так.
«Візантійське православ’я і загалом християнство базуються на любові. І ми в Православній церкві України намагаємося це донести. На жаль, суть православ'я була викривлена російським богослов'ям, у них це «богослов'я звинувачення». Вони переконують людину, що в неї купа гріхів, їй треба каятися, робити так, як сказав духівник, і все. Людиною, яку так зомбують, легше керувати. Але на Афоні, хоч і встановлено суворі правила, монахи не зроблять вам зауваження. Хіба що як хтось заважатиме службі, то можуть тихенько підійти і попросити не заважати», — розповідає отець Роман.
Виявляється, особливих правил для паломників нема. Хіба що не користуватися телефоном під час богослужінь, дрескод — довгі штани і закрите взуття, фотографувати — тільки з дозволу ігумена.
А як же з курінням? Навряд чи військові могли б довго втриматися від цієї звички.
«Курити не заборонено. Є спеціальні місця за територією монастиря, де паломники могли б закурити. Зрештою, у греків нормально сприймають, якщо священник палить. Він може сидіти в таверні й закурити. Але коли йдеться про монахів, то це заборонено», — каже священник.
На Афоні не без «русского міра»
На Афоні приязно ставилися до українців і тепло приймали. Особливо запам’яталася паломникам аудієнція в настоятеля монастиря Ксенофонт ігумена Олексія. Але й ту підіпсули любителі «русского міра».
Відомо, що не всі монахи на Афоні прихильні до українців. І там є великі російські монастирі, які дуже полюбляють відвідувати росіяни й декотрі наші співвітчизники.
«Якось ми перетнулися з українцями – парафіянами Московського патріархату. Ігумен Олексій запросив нас на бесіду і сказав монахові, щоб покликав усіх українців, які були в храмі, на розмову. Ігумен говорив про війну, засуджував агресію, далі згадав про митрополита Онуфрія, мовляв, якби він мав любов до українців і до Батьківщини, то об'єднався б з митрополитом Епіфанієм, щоб разом протидіяти російській агресії. І тут бачимо, що паломники з іншої групи почали вставати й виходити. Виявилося, вони були вірянами Московського патріархату», — розповідає священник.
Наші військові захотіли поспілкуватися з ними, почали переконувати, щоб ті дослухалися до думки старого афонського монаха, але марно. Тільки вкотре переконалися, чим дихають у цій церковній структурі.
Голова Паломницького центру впевнився, що Афон дуже допомагає реабілітації військових. Це місце змінює, зцілює, надихає.
«Найперше допомагає спілкування. Паломники знайомляться, знаходять спільні теми, обговорюють свій досвід, свої переживання і вже цим допомагають один одному. Поруч з ними перебувають священники, які мають психологічну освіту, і бесіди з ними, сповідь також дуже допомагають. До того ж на всіх діють візантійські співи, нічна молитва, духовна атмосфера. Я бачив, як у хлопців сльози виступали на очах, як потім вони посміхалися, ставали відкритішими. Зараз декотрі знову хочуть поїхати, навіть своїм коштом — тільки б пережити це знову. Такі моменти підтверджують, що вони духовно зцілилися, оновилися, зміцнилися», — вважає отець Роман.
Він може розповісти багато історій військових, яких поїздки на Афон повертали до життя, допомагали зберегти родину. Згадує й випадки, коли молитва на Святій горі за воїнів, що на передовій, рятувала їх від куль чи від полону.
Афон зцілює. Історії воїнів
Костянтин
Капелан ПЦУ Костянтин Лозінський, який служить у 101 окремій бригаді охорони Генерального штабу, радо відгукнувся на пропозицію отця Романа приєднатися до паломництва і долучив ще десятьох охочих – військовослужбовців свого підрозділу. «Це була не екскурсія, а специфічна поїздка, тому зголосилися передусім люди віруючі або ті, які шукають віру. Звісно, це хлопці, які воювали», — каже він.
Чи змінює Афон? Отець Костянтин переконаний, що так.
І зміни почалися вже на другий день.
«Я намагався пояснити хлопцям, що ми до певної міри тягар для монахів. Бо ці люди заглиблені в молитву. Так, вони радо нас приймають, посміхаються, але я розумію, що всі ці туристи їм заважають. І якщо хтось з наших поводився надто шумно, я казав: братику, тихенько треба, не заважай, бачиш, люди зосереджені на молитві. І от на другий день уже всі зрозуміли, куди потрапили, і почали наповнюватися афонським духом, духом молитви», — розповідає капелан.
Для нього це також була перша подорож на Святу гору. Каже, що по приїзді ще тижнів два ходив під величезним враженням і «був смиренним та лагідним».
«Для мене було на радість встати рано й піти молитися. Хлопці, бувало, просплять, бо ж ранішня о першій ночі починається. А потім уже всі втягнулися в цей режим, вставали вчасно. Хлопці були після поранень, з травмами. Один без ноги. Але він так скакав по горах, дай Боже й тим, що на своїх двох. Ми йому допомагали рюкзак узяти, ще щось, але він молодець. Зараз думаю, якби вдома такий режим, то казали б, що важко. А там важко не було — Афон надихає», — ділиться священник.
Один його боєць наважився вперше посповідатися і причаститися — відчув таку потребу. Але отець Костянтин не має ілюзій, що всі після повернення будуть регулярно ходити на служби й молитися. Зрештою, на його думку, не ці дії свідчать про правдиву віру в Бога.
«Преподобна Марія Єгипетська востаннє була в церкві перед тим, як пішла в пустелю. І в пустелі вона раз тільки причастилася, і то через дуже-дуже багато років. Відвідини церкви і навіть причастя не наближають до Бога, якщо людина не має віри. Я знаю священнослужителів, з якими служимо, говоримо "Христос посеред нас", але там і близько нема Христа», — каже він.
І згадує зустріч з афонським старцем: «Ігумен монастиря Ксенофонт Олексій сказав, що ми захочемо сюди повернутися. Він мав рацію».
Роман і Роман
Роман Єрьомін каже, що про Афон знав небагато, а перед поїздкою поґуґлив інформацію і дуже зацікавився цим місцем. Юнакові — 25. Родом з Енергодара Запорізької області. У ЗСУ вже шостій рік. Був у зоні ООС. Зараз у 101 ОБрО Генерального штабу.
Хлопець вважає себе невіруючим, хоча виростав у релігійній сім’ї. Але Свята гора справила на нього велике враження.
«Було трошки незвично, що в них майже завжди йде служба. Уночі починалася десь о 1:30 і до 7-ї чи до 8-ї ранку. А загалом дуже сподобалося. Там інші люди, інша природа, дуже гарні монастирі. Це місце якесь таке добре, туди їдеш зі своїми проблемами, а коли повертаєшся, то хоч проблеми не зникають, але сприймаєш їх по-іншому», — розповідає воїн.
Каже, тільки раз потрапили в неприємну ситуацію. «Ми зайшли в один монастир, і монах спитав, хто ми такі, чи ми росіяни? Ми відповіли, що з України. А він, знаєте, так незадоволено відвернувся і пішов геть. Це був єдиний такий випадок. Ще якось перетнулися з групою росіян, але ніхто нікого не займав».
Він захоплено розповідає про іншого Романа з паломницької групи — ветерана з ампутацією ноги.
«Ми спочатку переживали, що йому буде тяжко ходити по скелях і пагорбах. Але він виявився швидшим за всіх. Не він за нами ходив, а ми за ним ще бігали, щоб його наздогнати», — ділиться військовослужбовець.
Той другий Роман і сам перед поїздкою побоювався, що для нього мандрівка буде нелегкою. Але зараз признається, що було не так важко, як очікував.
Романові Федорину 31 рік. Живе в Дубні на Рівненщині. Одружений, має трьох дітей. Працює головним спеціалістом у справах ветеранів Дубненської райдержадміністрації. Ногу втратив у 2015 році, у боях під містом Щастя на Луганщині. Але не втратив віри.
«У мене висока ампутація правої ноги, виключення тазостегнового суглоба. Торік зробили кращий протез, зараз ходжу з ним. Але в поїздку протеза не брав, бо має обмежену функціональність, по горах було б складно додаткові 3–5 кг зі собою тягнути. А без протеза я навіть, якщо треба було піднятися на висоту по пояс, закинув милиці, сам виліз і далі пішов. Доводилося йти від монастиря до монастиря гірськими стежками: з одного боку — обрив, з іншого — гори. Але було цікаво, ще так себе не випробовував. Сама Свята гора, певно, сил додавала», — розповідає Роман.
Олександр
Олександрові Бєляєву 31 рік. Він з Дніпра. Одружений, має трьох дітей, чекають на четверту. Спортсмен і психолог. Війну зустрів у Києві. На початку 2022-го обороняв Ірпінь, аеропорт «Жуляни». У 2023-му воював у Лимані Донецької області, п’ять місяців тримав оборону в Кремінній, потім перекинули до селища Білогорівка. Зараз служить у 101 бригаді як інструктор з бойової підготовки. Водночас займається психологією, але працює не тільки з військовими, а й з цивільними, на яких також дуже вплинула війна.
Олександр про Афон добре знав, багато розповідав його родич, який їздить туди щороку і стверджує, що там треба побувати бодай раз у житті.
«Коли ми приїхали туди, я зрозумів, що це щось неймовірне. Мої думки відключалися. Хоча думати є про що і про кого: робота, служба, сім’я… Краєвиди були настільки прекрасні, що дар мови відбирало. Навіть коли нам довелося пройти чотири кілометри горами, було не так важко, бо довкола бачили таку красу. Запам’яталася зустріч з ігуменом Олексієм, який дуже підтримує Україну, а також молитва в українському монастирі. А в грецьких храмах, коли монахи співають, то аж мурахи по тілу», — ділиться Олександр.
Для нього церковні служби не дивина, він вірянин ПЦУ, ходить до храму з дружиною і дітьми. Каже, що на війні в кожного свої стосунки з Богом.
«З мого досвіду, на війні люди частіше навертаються до Бога, ніж зневірюються. Буває, на фронті приліт, мав би загинути, а вцілів, дякувати Богу. І людина починає вчити молитви, молитися, вірити. Звісно, є ті, хто звинувачує: "Де ж ваш Бог, коли люди гинуть?". Але такі люди будуть завжди, на жаль», — ділиться Олександр.
Каже, що на фронті, як ніде більше, трапляються дивовижні випадки. Мимоволі починаєш вірити в чудо й дякувати Богові. І розповідає історію, яка трапилася з ним.
«Мене мали переводити з Краматорська. Доки чекав на документи, вирішив хлопцям машину відвезти. І саме почали обстрілювати Краматорськ зі «смерчів». У дорозі раптом почув дуже сильний звук, ніби літак летить. Подумав, що це наш літак, але через кілька секунд за сім-десять метрів переді мною впав снаряд. Я зупинився і чекав, коли вибухне. Він мав розірватися відразу, щойно вдарився об землю. Але не вибухнув. Коли я прийшов до тями й проїхав багато кілометрів, подумав, що в мене потужний ангел-охоронець. Я вижив. І це було диво», — розповідає воїн.
Йому доводилося втрачати побратимів. В одному бою, це було в Кремінній, загинув ротний, якому дуже довіряли, якого шанували. Бійці дуже важко переживали цю втрату. Олександрові, який був заступником командира з морально-психологічного забезпечення, довелося попрацювали з хлопцями, щоб вони відновилися. Психолог на фронті мусить вислухати не одну сповідь.
«Бог веде мене туди, де люди потребують допомоги. Хлопці повертаються додому, але ніби продовжують бути на війні, знову й знову переживаючи ті страшні миті», — каже психолог.
Разом з командою однодумців він працює також з дружинами військових і вважає, що від них дуже залежить, чи зможе їхній чоловік насправді повернутися з війни.
«Часто завдяки дружині військовий починає приходити до тями, повертатися до нормального цивільного життя. Мав такий випадок. Жінка вже хотіла покинути військового. Його мучили флешбеки, постійно переслідували картини з поля бою. Ночами він зривався з ліжка, хапав жінку, притискав до підлоги й казав: «Пригнися, тут стріляють». Спочатку їй було смішно, а потім стало дуже страшно, вона боялася, що він її випадково може вбити. Почали лікувати, дружина його підтримала, щодня була поруч. Він повернувся до нормального життя, вдалося зберегти сім’ю», — зазначає психолог.
Олександр з вдячністю згадує Афон, його красу, монахів, молитви й мріє туди поїхати знову.
Мрія про українську обитель
Мрії про Афон стали б реальнішими, якби вдалося відбудувати українську обитель.
Нині тут служить український монах Паїсій, якому рішенням собору старців монастиря Пантократор наприкінці 2021 року передали давню келійну обитель Святих Архангелів (Фалакру). А отець Роман Когут — відповідальний з благословення митрополита Епіфанія за відбудову святині.
Келія дісталася українцям повністю зруйнованою. На її відновлення потрібно багато зусиль, грошей і часу.
Отець Роман зізнається, що роботи ускладнені, бо це пам’ятка архітектури і кожен крок контролює архітектор. А крім того, відновлювальні роботи обходяться в рази дорожче, ніж навіть на материковій частині Греції.
А ще й від самого початку ПЦУ стикається з тиском «православних братьєв».
«Вони почали ширити по всіх грецьких каналах, що, мовляв, «на Афоні велика трагедія, прийшли розкольники, і це вже буде кінець світу». Про це почули навіть у глухих селах. Нам блокували співпрацю з органами влади, шкодили пропагандою на кожнім кроці. Але з Божою допомогою ми це перебороли і продовжуємо роботу», — каже священник.
Він розповідає, що в планах Православної церкви України не тільки відродити монастир, а й збудувати паломницький будинок на 70 осіб. І вірить, що цей дім буде завжди заповнений українцями. І передусім стане духовним прихистком для воїнів.
