“На позиції виходили всі, включно з командирами взводів і роти”
Два тижні наша рота тримала позиції в районі Кліщіївки. Навіть просунулася вперед, але мусила відійти. Ми закріпилися на старих позиціях і утримували їх. Потім нас перекинули в Опитне. Я вивозив наших хлопців на позиції, доставляв БК (боєкомплект. – Авт.) та інші необхідні речі. Умови були важкі, бої були виснажливі, тож на позиції виходили всі, включно з командирами взводів і роти.
Два дні нас накривали мінометним вогнем, іноді снарядами, періодично були стрілецькі бої. А через тиждень почалося… Ми мали коригувати артилерію. Спостережні пункти були практично на відкритому полі. Максимум густі кущі, постійний дощ і багнюка. Окоп можна було викопати максимум по коліна. Лежачи глибоко не викопаєш, москалі постійно обстрілювали і не давали підняти голову. Бувало – добу лежали на животі, бо постійно обстрілювали з АГС і працювали снайпери. Піхота атакувала з двох або трьох сторін. Групи ділилися на частини і заходили з різних напрямків. Намагалися підійти на відстань кидка гранати. У стрілецькому бою ми їх у принципі тримали. Але коли закидали гранатами – це було важко. 23 листопада ми пішли на позиції. Нас було шестеро.
У нас були дві точки – спостережні пункти (далі – СП). Між ними десь 50 метрів. На одному були двоє людей, на іншому – один. Троє були в ангарі за ними. Ми мінялися. Троє спостерігали, троє відпочивали. Праворуч від нас були посадка і дорога на Бахмут, інші ангари.
Москалі пробилися вперед по посадці і вийшли нашим хлопцям у фланг. Поки вони відбивалися з флангу, інша група пішла на них у лобову. На спостережних пунктах був обмежений кут огляду, тож росіяни почали заходити до них під різним кутом. Ми їх побачили, намагаючись допомогти своїм на тих позиціях. Частину застрелили. Вибігали в бік наших СП. Я біжу, піднімаю каску, щоб на очі не спадала, – побачив, що вже декілька стоять прямо біля наших СП і стріляють туди.
Ну, ми їх убили. Але що з того – хлопців наших нема: Зеніт та Ісон. Загинули.
Відстрілювалися до тих пір, поки не вийшла з ладу зброя
Нас почали дуже щільно накривати вогнем. Ми залягли і змушені були відійти назад до ангару. Вели далі вогонь звідти. Наші хлопці на спостережних пунктах затихли. Один вижив і приповз до нас. Позивний Вітер. Ми під час бою побачили, що хтось підповзає. Обличчя не було видно, тому не були впевнені, чи свій. Видно було, що поранений. Ми вийти по нього не змогли, бо вже зліва по нас також вели вогонь. Тож ми відстрілювалися. Зрештою, поки ми відстрілювалися, Вітер зміг самостійно долізти до воріт – і ми затягли його в ангар.
Вітер розказав, що з побратимами на СП стріляли до тих пір, поки не вийшла зброя з ладу. У них був ККМ (кулемет Калашникова модернізований, часто називають «Покемон». – Авт.). Туди забилося болото, вони ще навіть спробували чистити… але стріляв кулемет лише одиночними. Так вистріляли всі патрони і почали відбиватися калашами. Вітер сказав, що стріляв, поки один магазин не розплавився і прикипів до автомата. Він спробував від’єднати, але потягнулася пружина. Верх магазина розплавився і не від’єднався від шахти автомата.
«Хахол, здавайся, а то будєм убівать»
Москалі пробили діру в ангарі й намагалися увірватися через неї. Ми розібрали сектори і відбивалися. Вони обстрілювали ворота з РПГ. Схоже, намагалися їх повністю завалити, але ніяк не могли влучити. Боялися заходити через них. Ми кидали звідти гранати, а вони не могли зрозуміти, з якої точки вони до них летять. У мене були німецькі гранати, в яких тихо відстрілювала скоба. Москалі не знали, де ми точно сидимо. Один з нас виліз на високий контейнер і вів вогонь звідти, коли вони з’являлися в проходах.
Зате москалі наробили дір у стінах, через які потім закидали нам гранати. Інші ворота змогли завалити. Вони не знали, де ми точно, в якій частині ангару. Допіру вже було темно і йшов дощ. Окупанти вже підтягнули мінометний розрахунок, який працював прямо біля нас. Очевидно, по позиціях ЗСУ, які були вже позаду нас. Ми опинилися в оточенні. Нам кричали іноді: «Хахол, здавайся, а то будєм убівать».
Зв’язок глушили. Ми могли своїх чути по рації, а вони нас – ні (рація працювала лише в деяких місцях в ангарі, більшість із них прострілювались ворогом. – Авт.). Тож командири, імовірно, подумали, що ми або впали в ступор, або загинули. Певний час росіяни били з кулеметів запалювальними набоями, які рикошетили, потрапляючи в приміщення. Вони давали освітлення. Тож поки їхні кулі світилися, ми припиняли стріляти, щоб у темряві не виказати, де перебуваємо. Там лежали шини на підлозі, ми стріляли з-під них. Це дозволяло гасити вогонь зі ствола і не виказувати наше розташування.
“Не знали, чи взагалі вийдемо звідти”
Опівночі місце вже кишіло москалями. Вони ходили розслаблено, з ліхтарями. Ми спочатку не знали, чи взагалі вийдемо звідти. Там росла вишня неподалік. Тільки під нею чоловік 30 росіян сиділо. Ми точно не знали, на якій відстані були наші на той момент.
Рації зрештою вимкнули. На одному з двох СП москалі захопили рацію, тому точно слухали наші переговори. Ми мовчали, сподіваючись, що росіяни гадатимуть, що нас тут уже немає. Уночі ми все-таки спробували вийти на зв’язок. Нам доповіли, що до нас підійшли розвідники і будуть прикривати, сказали, щоб ми виходили. Спробували вийти, але почався танковий вогонь. Він зніс частину стіни так, що вже практично весь простір всередині ангару прострілювався стрілецькою зброєю. Ми забилися в один куток. Здавалося, що туди летіло все, що можна. Падали колони, ми просто підстрибували на бетонній підлозі від вибухів, каски злітали з голів навіть попри те, що були застебнуті на підборідді. Стояла хмара пилу. Ми знову вимкнули рацію. З часом стрілкотня стихла.
Ми попрощалися одне з одним.
Я роздав хлопцям по гранаті, сказав, щоб у разі чого пхали їх під бронежилети. О третій ранку стали під воротами і почали спостерігати. Сонце мало світити прямо в ангар, ми розуміли, що тільки-но посвітліє, нас зачистять. Так ми просиділи годину, дивилися, скільки людей через який час проходять. Руху було небагато. Вирішили виходити. Ризиковано, але якщо загинемо, то краще в бою, якусь кількість окупантів заберемо зі собою, перестріляємо. Усе-таки мали надію, що вийдемо.
Ішли колоною, тримали одне одного за спину. Нас було четверо. Скотилися в неглибоку яму, де був пісок. Знову спостерігали. Кипіла робота, щось ремонтували, грюкали, під підошвами скрипіло скло. Повз нас пройшов взвод мінометників. Чути було, як від них вітер повіяв. Їх підганяв якийсь Сєдой, почули щось про Луганськ.
І коли ми лежали в тому піску, то побачили, як у нашому ангарі вже світяться ліхтарі. Вони вже зайшли туди. Ми дивом вибралися в те віконце. Дивувалися, що нас лишили отак без нагляду, знаючи, що ми все ще там. Вирішили, якщо все ж зустрінемо чатового, нахабно пройдемо поряд, зброю опустили стволами вниз. Якщо буде ставити якісь питання, відбрешемось, що від Сєдого відстали. Так і сталося. Натрапили на чатового. Я пройшов біля цього придурка, він запитав: «Пароль?!» Кроп ішов... Чатовий знову запитав пароль. Другий раз, третій… Уже почав зриватися на крик. Кроп з криком «братан, свої!» розвертається і всаджує в нього чергу. Ми почали тікати.
З нами був поранений Вітер. У нього рана над серцем, куля пройшла навиліт. Обидві ноги прострелені. І куля зайшла в районі потилиці та застрягла в щелепі. Кровотечу зупинили. Нести його ми не могли: на нас спорядження, боєкомплект; були виснажені.
“Домовилися: що б не сталося, маємо перейти дорогу, навіть якщо відірве ноги”
План був такий. Двоє мали перебігти дорогу, на посадку на захід. Зайняти позиції та прикривати двох, які позаду. Першим пробіг Кроп, я за ним, а Коса з причепленим до нього пораненим Вітром так, щоб були вільні для відстрілювання руки, уже добігав. Коса в нас воїн відважний, не задкує. Він розвернувся і почав стріляти. Москалі заметушилися, забігали розбиратися, що відбувається. Почали стріляти.
Ми з Кропом перебігли дорогу і залягли, готові прикривати інших двох. Там уже запрацював кулемет. Досить швидко виявилося, що стрілянина йде лише з одного боку. Над нами кулі свистіли, а Коса вже не стріляв. Дорога була на підвищенні, тож коли ми її перебігли, то вже не бачили нічого з того, що відбувалося там. Хоч ми й домовилися: що б не сталося, маємо перейти дорогу, навіть якщо відірве ноги. Їх (Косу і Вітра. – Авт.) не побачили.
Вирішили рухатися далі. Перейшли два поля на захід. Побачили, як працюють мінометники прямо перед нами: міни пролітали в нас над головою. Подумали – наші. Вирішили йти до них, але обережно, щоб свої ж не вбили, якщо вони виставили перед мінометною батареєю спостережні пункти для прикриття.
Увімкнули рацію, викликали своїх. Відповів хтось незнайомий. Можливо, москаль по захопленій рації. Упевненості не було. Нарешті по рації нас почав викликати командир роти – Гараж. Спитав, де ми. Сказали, що в такому-то квадраті, йдемо до наших мінометників. Гараж наказав падати і не рухатися. Поки ми відпочили, покурили, прислухалися, чи не йде хтось позаду… Думали про наших хлопців. Чи вийшли вони, чи загинули. По рації сказали – ні кроку вперед. Розвертатися на північ і рухатися в той бік.
Там був рів. Ми вскочили в нього і пройшли під носом російських мінометників. Там було по коліна болота. Не лишити слідів не могли. Так помалу дісталися до наших позицій. (Це була 6-та ранку 24 листопада).
Тим часом інші двоє хлопців – Коса і Вітер – вижили. Вони пройшли на північ, уздовж дороги до Бахмута. Коса дістався до інших наших позицій. Підійшов зі спини до одного бійця, приставив РКК (ручний кулемет Калашникова. – Авт.)… Не знав точно, чи це наші. Почали розбиратися, хто є хто. Розібралися. Повернулися за Вітром, якого Коса лишив трохи позаду. Допомогли йому дістатися також до позицій. За ним прилетіли Ангели (евакуаційна команда. – Авт.) і забрали.
За нами двома приїхали наші. Після того, як ми вийшли звідти, ці нові позиції почали стирати з лиця землі. Після цього москалі забрали Опитне. Позиції, на які ми вийшли, штурмувалися з того самого напрямку, звідки ми прийшли.
***
Боєць з позивним Вітер заліковує рани. Загалом складно уявити, як наші побратими змогли вижити в такій безнадійній ситуації. Ця історія – це лише одна доба в одній точці, яка була частиною цієї війни. Для когось – це голлівудський сюжет, але насправді повсякденність війни, яка на цьому рівні інтенсивності триває вже другий рік.
Від редакції – про автора: Олександр Солонько, позивний Сіль – військовий 243 батальйону ТрО, аеророзвідник, у цивільному житті фахівець з комунікацій. Брав участь у бойових діях у Бахмуті та на околицях міста.