Екстрений режим
Того ранку Володимира Жовніра розбудив звук ракети, що пролетіла над будинком. Потім був вибух. Повномасштабна війна, в яку не вірилося до останнього, почалася.
Володимир розплющив очі. Усередині панував якийсь дивний спокій. З лікарні не дзвонили. Хотів заснути, розумів, що за ті дві години, що лишалися до будильника, вплинути на ситуацію не зможе. А поспати треба, бо день очевидно буде важким.
Із цими думками спробував заплющити очі, але прокинувся телефон: “Поруч вибухи, вікна вибиті, що робити?” – дзвонила комунікаційниця лікарні Анастасія Магеррамова. “Заспокойся. Йди у ванну. Дочекайся ранку і за змогою їдь на роботу”.
Кілька хвилин по тому Володимир Жовнір надішле смс своїй помічниці: “О 7:30 збираємо заступників, треба вирішити нагальні питання”. Слова “війна” в повідомленні не було.
На тій ранковій зустрічі в Охматдиті вирішили, що клініка працюватиме. Керівники підрозділів залишилися на місцях.
— Наш план був простим: робити те, що і має робити дитяча лікарня: рятувати дітей, — каже Володимир Жовнір.
Проте війна внесла в нього корективи: допомогу вони надавали всім, незалежно від віку.
Планових пацієнтів довелося виписати. Частину хворих евакуювали до Львова чи за кордон. Ніхто не міг спрогнозувати, як розгортатимуться події, а діти з онкологічними захворюваннями, імунодефіцитами чи на діалізі не могли весь час перебувати в бомбосховищі.
Клініку ж трансформували фактично в госпіталь, щоб допомагати насамперед постраждалим від війни. Приміром, Дані та його батькам — Наталії й Олександру.
Посічені війною
— Накриваємо дитину, — кричав Саша, коли їх збивало з ніг вибуховою хвилею, а уламки дірявили залізні двері та розбивали вікна.
Вони щойно вийшли надвір. Олександр збирався по воду, а Наталія вирішила із сином спуститися про всяк випадок у підвал, поки чоловік не повернеться. Саме цієї миті біля їхнього будинку розірвався касетний снаряд.
Наталія Авдєєнко дуже добре пам’ятає дати. Вони закарбувалися в пам’яті, як осколки, що застрягли в її тілі. 3 березня російська ракета поцілила в житловий будинок у центрі Чернігова. 8 березня на школу, в яку ходив син Даня, скинули бомбу. 9 березня зникло світло. 11 березня не стало води. 14 березня вона з 6-ї до 8-ї ранку простояла в черзі за хлібом, поки між будинками не впала бомба. Наталія бігла додому і плакала.
— 17-го з нами сталася трагедія, — каже вона.
Увечері напередодні широкомасштабного вторгнення Наталія як зазвичай повернулася з роботи, допомогла синові з уроками, зібрала поїсти на завтра чоловікові та Дані. Вони вляглися спати, а о 6-й ранку їй подзвонила мама, яка живе в Глухові: "У нас по вулиці йдуть танки”. “Мабуть, то наші”, — заспокоїла її Наталія. Вона збиралася відвести сина до школи, коли написали з роботи: в офіс їхати не треба, уже стріляють.
Згодом вони почули перші вибухи. Біля магазинів уже були черги. Хтось скуповував продукти, хтось виїжджав — усюди метушня.
— Росіяни взяли нас у кільце. Літаки в небі з’являлися, ніби за розкладом. О 23:30 і о 4:30. Ми заводили будильник, щоб знати, коли виходити до підвалу. Перші дні ховалися там, але потім мені стало шкода дитину — і ми стелили в коридорі. А під час обстрілів ішли в тамбур. Сирен у нас не було, — розповідає Наталія.
17 березня росіяни вдарили по центру Чернігова касетними снарядами.
— Ви живі?
Це були перші після вибуху слова, які почула Наталія від чоловіка. Якщо почула, то жива. Вони поволі підвелися. Наталія оглянула сина і себе — ніби цілі. Зайшли в під’їзд, і тільки тоді вона помітила, як юшить кров з перебитої артерії на нозі. Олександр швидко відстібнув шлейку сумки, перев’язав дружині ногу, щоб зупинити кровотечу. Наталія знову подивилася на сина. Крізь його одяг плямами проступала кров.
Їх розвезли по трьох лікарнях. У місті було погано зі зв’язком, тож Наталія тільки за чотири дні дізналася, що чоловіка також поранило, а Дані вирізали 60 см кишківника. Через 16 днів волонтери, яких знайшла Наталія, відвезли всю родину до київського Охматдиту.
— Там нас урятували, — каже вона.
Велике переселення
Кінець зими — початок весни. У цей період хірург Олег Годік планував провести першу в історії Охматдиту трансплантацію печінки. На неї чекала 16-річна Поліна. Вона восени потрапила до клініки з кисневою недостатністю. Їй поставили діагноз "цироз печінки". Перебіг хвороби був важким, тож уже взимку лікарі зрозуміли, що потрібна пересадка. Дівчину поставили в лист очікування на неродинного донора.
До цього кроку Олег Годік готувався довго — з 2018 року. Спочатку було стажування в North West University в Чикаго. Там він з’ясував, що треба підсилити в Охматдиті, аби запустити трансплантацію. Знову стажування, тільки цього разу в Кореї та Японії. І нарешті старт пересадки нирки в клініці.
— Це такий золотий стандарт розвитку трансплантації в закладі. Починаємо з нирки. Бо така операція технічно порівняно простіша, — пояснює Олег Годік. — А за пів року ми почали готуватися і до пересадки печінки.
Та було достатньо одного дня, щоб усе змінилося. Замість усіх планів 25 лютого він оперуватиме першого пацієнта, який потрапить в Охматдит через війну — хлопчика з осколковим пораненням шиї, “Невідомого №1”. Кілька днів лікарі намагатимуться врятувати його, але маленький пацієнт не виживе. Згодом вони дізнаються — хлопчика звали Семен. Машину, у якій він їхав, розстріляли — батьки загинули.
— Саме під час тієї операції прийшло усвідомлення, що почалася широкомасштабна війна, — каже Олег Годік. — Ніби тумблер спрацював. Мир вимкнули. Війну увімкнули.
— Чи було страшно? — запитую в нього.
— Коли йдеш в операційну, то, крім хворого, нічого немає. Страху немає. Тільки періодично чуєш — “повітряна тривога”, “відбій повітряної тривоги”. Там інше життя, воно підпорядковане іншим законам, — каже він.
Програму трансплантації довелося згорнути. То було важке рішення.
— Але таке холодне, як в армії, — зізнається Олег Годік. — Ти розумієш, що твої руки хірурга, команди трансплантологів зараз конче потрібні на війні. До того ж банк крові має працювати на ургентні ситуації. Бо при пересадці печінки треба за раз перелити два об’єми крові людини. Фактично лікарня не може повноцінно існувати відразу у двох режимах: екстреному і плановому, враховуючи масове надходження постраждалих або його очікування.
Тоді ж в Охматдиті прийняли ще одне рішення. У перший тиждень війни лікарня переїхала в новий корпус, повноцінне відкриття якого було заплановано лише на осінь 2022-го. Сталося це без урочистих промов, телевізійників і умовного перерізання червоної стрічки.
— Ви тільки уявіть, як під час війни запустити цю махіну. Ви ж довго шукали мій кабінет? — усміхається Олег Годік. — Ми перші дні теж блукали. Це був виклик. Та крок, хоч і вимушений, але задля безпеки. Коли вибухало, то старий корпус ходив ходором.
Київ опинився в епіцентрі подій, і Охматдит разом з ним. Одного дня, приміром, біля лікарні була перестрілка, у палату потрапили кулі. Іншого разу над клінікою збили дві ракети. Уламки однієї впали на територію клініки і пошкодили автівки, осколками розбило вікна.
— Десь на другий-третій день ми зрозуміли, що стара будівля нас не захистить у разі обстрілів. Тим паче, там операційні на верхньому поверсі і суцільні вікна, — пояснює Володимир Жовнір.
У новому, більш безпечному корпусі облаштували укриття для пацієнтів і відділення Emergency, яке обладнали трьома операційними. Співробітники — з тих, що не покинули Київ — залишилися жити в лікарні. Бо Київ у блокпостах, комендантські дні, чиїсь рідні міста вже окуповані — їздити з роботи і на роботу було або небезпечно, або неможливо.
Так для лікарні почався один день тривалістю два місяці.
"Весна прийде"
Охматдит тоді нагадував рукавичку. У клініці перебували понад 700 людей — окрім лікарів, іншого медичного персоналу та пацієнтів, психологи, лікарняні клоуни, вихователі й кухарі, які щодня о 6-й ранку починали працювати на охматдитівській кухні.
За місяць-півтора до вторгнення, коли лунали заяви про можливий напад, у лікарні зробили запас медикаментів і витратних матеріалів, оглянули можливі бомбосховища, зробили запас їжі. Але, зрештою, підготуватися до війни не означає бути готовим до неї.
— На початку хтось панікував, хтось, навпаки, ніби застиг. Ми зробили так, щоб в укриттях працювали телевізори. До дітей з батьками постійно приходили лікарняні клоуни і психологи. Плюс двічі-тричі на день особисто я проходив по всіх бомбосховищах. І меддиректорів просив, щоб вони теж це робили. Люди мали розуміти, що ми на місці, що ми за них відповідаємо, — розповідає Володимир Жовнір.
А потім йому спала на думку ще одна ідея, як підняти настрій у “рукавичці”: чому б не влаштувати 8 березня свято. Ідея дивна. Хтось прямо запитував: “Навіщо це? Війна, гинуть люди”.
Проте Володимир Жовнір усе одно подзвонив Олегу Скрипці, діджею Паші й попросив їх провести концерт. Ті не відмовили.
Діти з батьками та співробітники зібралися в актовій залі. Посеред імпровізованої сцени на стільці сидів Олег Скрипка. Попри те, що стіни брали на себе більшість звуків, глухе бахкання просочувалося в залу. Десь у районі Борщагівки тривав обстріл. Скрипка співав:
"Весна, весна, весна, весна прийде.
Весна, весна, весна, весна вгамує".
— Це мало трохи сюрний вигляд. Але, зрештою, спрацювало. Після концерту люди були в кращому емоційному стані — і діти, і батьки. Якась пекарня нам привезла тоді хліб. І я сказав Скрипці: “Не знаю, як вам віддячити, але ось нате вам хліба. Скрипка: “О! Я хліба вже тиждень не бачив”, — сміється Володимир Жовнір.
Воєнна медицина
В Охматдиті Наталія, Олександр і Даня прожили кілька місяців — з квітня по червень. За цей час вони перенесли по сім операцій кожен. Щоразу, коли Наталію везли на операцію, Даня кричав, щоб не забирали маму: “Відвезете її і не привезете назад”. Заспокоїти його було вкрай важко. Він і зараз не відпускає маму: “Не хочу, щоб ти мене залишала. Ти підеш і не прийдеш, ти ж колись так зробила”. Він і досі не може забути, як опинився сам у чернігівській лікарні.
З них вийняли з десяток осколків на трьох. У Дані один застряг у м’якій тканині четвертого хребця. У Наталії залишилися чотири в стегні.
Кульові та осколкові поранення, мінно-вибухові травми, контузії — навряд чи дитячі лікарі колись думали, що матимуть з ними справу.
— Звісно, у воєнної травми є особливості, — каже ортопед-травматолог Валерій Бовкун. — Досвіду лікування таких поранень не було, або якщо і був, то досить маленький. Але загалом основні хірургічні принципи лишаються. Наші лікарі приймали дітей з політравмою. Це дещо схоже на те, що ми мали, приміром, на новорічні свята, коли діти потрапляли до нас з травмами від петард. Тим паче, у нас потужна команда. Ми вчилися дуже швидко.
Консультували і лікарі з-за кордону, які мали досвід роботи в гарячих точках. Загалом від початку великої війни Охматдит налагодив чимало нових зв’язків з лікарнями, зокрема, з Польщі, Нідерландів, Швейцарії і навіть Бразилії. Міжнародні фонди допомагали з обладнанням.
Перших пацієнтів у відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії, в якому працює Валерій Бовкун, привезли 26 лютого. Розстріляна автівка з двома родинами. В одній сім’ї тато, мама і син. Батько, який був за кермом, загинув. Син отримав важке кульове поранення обличчя. Друга сім’я: мама, хлопчик і дівчинка. Хлопчик загинув, мама отримала поранення в голову, дівчинка — у п’ясть і стегно.
— Запам’яталася 6-річна Мілана. У їхній будинок біля Гостомеля влучила ракета. Мама загинула, дівчинці пошкодило ноги. До нас її привіз тато. Ми робили їй шкірну пластику. Дівчинка писала листи мамі на небо, — розповідає Валерій Бовкун.
У березні йому вдалося реімплантувати фалангу пальця 9-річному хлопцю, якого батько дивом вивіз з окупованого Димера. У селі не було газу й електрики, тож тато рубав дрова. Хлопчик вирішив йому допомогти і відрубав собі фаланги двох пальців. Чоловікові вдалося вмовити російських військових випустити їх. Відтяті частини пальчиків тато прихопив зі собою.
Коли оформлювали хлопчика, лікарі помітили, що батько погано говорить. Зробили рентген і виявили в нього перелом щелепи: російський солдат ударив чоловіка прикладом, коли той ішов вулицею. Щелепно-лицьовий хірург робив операцію ще й батькові.
— Емоційно наскільки це відрізнялося від вашого попереднього досвіду? — питаю у Валерія.
— Ми постійно бачимо травми. І травми досить важкі, які призводили до інвалідності. Часто вони були з вини батьків. Тому все ж емоційно ми більш стійкі до цього. Нервових зривів, принаймні у хірургів, не траплялося. Звісно, усвідомлювати, що перед тобою дитина, на очах якої вбили батьків, боляче. Боляче бачити покалічене тіло. Але все ж дива ми бачили більше. Біль — він охоплює в першу секунду, а потім ти надаєш допомогу, спостерігаєш, як пацієнту стає краще і краще. Так, привозять нового пораненого, але, крім нього, є десять, у яких є це диво одужання. І воно переважає.
Є й інше диво — оптимізм, якого в дітей можна повчитися і в жодному разі не слід відбирати.
— Вони не фіксуються на негативних перспективах. Коли є травма, то дорослі бачать, що, можливо, дитина залишиться з інвалідністю, а діти так цього не відчувають. І тут важливо не вселити в дітей цей страх. Ми намагалися навчити батьків, що не потрібно з ними носитися, як зі скляними фігурками. Дитина має бути впевнена, що на неї чекає звичайне повноцінне життя. Саме такий настрій допоможе, — каже Валерій Бовкун.
Були хвилі, коли везли багато поранених. Максимально за день Охматдит прийняв п’ятьох постраждалих.
— Коли в лікарню потрапляє дитина з поламаною кінцівкою, на очах якої розстріляли батьків, то це дуже важко прийняти. Але були й інші, не менш складні моменти, — розповідає Володимир Жовнір. — Телефонують батьки з передмістя Києва. Дитину поранило в голову, груди. Кажу їм: “Везіть”. А сам чую гуркіт, автоматні черги. Реанімацію готують, а дитини нема і нема. Передзвонюю батькам. “Ми не можемо виїхати, пришліть швидку”. Але ж як туди відправити швидку? Там бойові дії. Передзвонюю знову — не відповідають. На ранок дитини вже немає.
Одного разу Володимира Жовніра в коридорі клініки перехопить завідувач ургентного відділення.
— Володимире Аполлінарійовичу, є можливість постояти на незвичному захворюванні. Хочете?
— Знову якесь поранення?
— Та ні, — усміхнувся завідувач.
— І що ж це таке?
— Апендицит.
Після потоку пацієнтів з кульовими пораненнями та мінно-вибуховими травмами це насправді виглядало вже як екзотика.
Чарівна паличка
Чергування, сон, стрічка новин, очікування поранених і операції, яких уже не рахуєш. І все це під звуки вибухів, у певні миті тиша лякала навіть більше.
— Ми фактично були постійно на роботі, постійно мобілізовані. Не можу сказати, що в якийсь період відчував розслабленість. Або працюєш, або спиш. І ще постійно в новинах, — розповідає Валерій Бовкун. — Пам’ятаю, як приїхав додому після тих двох місяців у лікарні. У мене було таке враження, ніби я ніс мішок картоплі і раптом скинув його. Тільки тоді я усвідомив, наскільки сильним було напруження весь час.
Аби запобігти вигорянню, з лікарями працювали психологи.
— І що вам радили? — питаю у Валерія.
— Фізичні навантаження. Або вправи на розслаблення. От одна, приміром, смішна: треба було уявити себе водорістю — розслабити тіло і хилитатися, наче тебе водою підхопило.
— То ви практикували?
— Як вам сказати… Наче намагаєшся це робити, але воно досить кумедне, то не вдавалося, — чесно зізнається він сміючись. — А фізичні вправи — так. Почали пішки сходами ходити. Місяць походиш на 8 поверх — і віддишки вже немає.
У боротьбі зі стресом, судячи з усього, значно більше допомагали новорічні шоколадні діди морози, яких лікарям постачали волонтери.
— Несеш ту коробку дідів морозів — і поки дійдеш до кабінету, то в тебе лишається один. Бо тому дав, тому дав, там зайшов у палату дітям роздав, — сміється він.
Іноді, щоб відволіктися, лікарі збиралися послухати лекції.
— Анатолій Всеволодович нам уроки проводив, розповідав про музику з погляду фізики, правда?
Валерій Бовкун заглядає кудись углиб кабінету.
— Лекцій п’ять їм прочитав: синуси, косинуси, логарифми, — відгукується Анатолій Тимошенко. Це щелепно-лицьовий хірург відділення.
— Ще закон Бернуллі, Гей-Люсака, — додає Бовкун, поки його колега демонструє чернетки лекцій з графіками і формулами.
А ще Анатолій Тимошенко грав.
У ординаторській щільно зачинені вікна і темно, щоб не порушувати світломаскувальний режим. Кімната нагадує музичну скриньку, наповнену звуками творів Баха. Можливо, навіть Фантазії соль мінор, яку зараз грає Анатолій. Час до часу такі камерні концерти Анатолій влаштовував колегам. Його пальці бігають по клавішах синтезатора. Ще хвилину тому той стояв, німуючи на столі, бережко накритий рядниною. Світло Анатолію не потрібне, бо і без того він грає із заплющеними очима. Одного разу, коли все ж виїхав з лікарні, щоб провідати маму, повернувся з дому із синтезатором.
— Зрозумів, що без нього не можу. Музика — це моя віддушина. — каже він.
— Мабуть, тоді важко було слухати Баха? — запитую в нього.
— Чому важко? Це філософська музика, але ж не похоронна.
Уже майже у дверях кімнати Анатолій раптом зупиняється.
— А вам розповідали, як ми осколки діставали?
Тим часом виймає з шухлядки якісь металеві предмети.
— Я фанат радіоринку. Колись їх там купив, а привіз їх разом з піаніно.
На його долоні лежать кілька магнітів.
— Спочатку з мене сміялися: “Та що ти зі своїми магнітами”. А потім ми зрозуміли, що осколки магнітяться. І коли я такою намагніченою паличкою з раневого каналу виймав залізні шматочки, то в мене черга за нею утворилася. “Толік, дай, Толік, дай”. От і згодились.
— Скільки осколків дістали?
— Не знаю, багато, не рахував.
Нове звичайне життя
Наталія, Олександр і Даня наразі живуть в Києві, щоб бути ближче до Охматдиту, де вони все ще продовжують лікування. Даня відвідує психолога. Додому в Чернігів вони приїхали ненадовго восени. Батьки ледь вмовили сина, він боявся: "Там знову буде наступ. Знову цей Путін прийде і буде нас убивати. Мама, нам одного разу вдалося вижити, а другий раз він нам не дасть”. Даня боїться звуків сирени і постійно запитує в Наталії, коли закінчиться війна. “Нормального життя немає”, — чесно зізнається вона.
— Важко було бачити людей, яких почали привозити після того, як звільнили Бучу, Ірпінь, потім Чернігів, Суми, — каже Олег Годік. — У них відчувався відчай, безпорадність, нерозуміння, що далі. Це були інші люди. Я питаю себе, чи зможуть вони колись повернутися до нормального життя? Здається, воно змінилося назавжди. І в нас теж. У кожного. Діти також змінилися. Це матиме відлуння за декілька років і в психології, і в поведінці. До війни, коли ти заглядаєш у палату, то вони там малюють, граються іграшками. А зараз граються у війну. Ось і різниця. Раніше ніхто не бігав з автоматами по відділенню і не стріляв.
— А як, власне, змінилися ви?
— Мабуть, усвідомив таку просту, на перший погляд, річ, яку мав би і без того знати. Немає в житті нічого ціннішого за життя. Колись я дуже багато читав про медиків під час Другої світової війни. Спогади Амосова, приміром. То схопив себе на думці, що тепер розумію їх, бо і сам переживаю подібне: ти тут, ти маєш працювати, викладатися на 100%. Це твоя частина фронту. Ти те, що ти робиш, — каже Олег Годік.
Коли у квітні українські війська відтіснили росіян з півночі, в Охматдиті вирішили повертатися до звичної роботи. Усі консультації і планові втручання поновили.
Зараз лікарня працює у штатному режимі. Звісно, з особливостями. Приміром, якщо напередодні операції починається тривога, то операцію доводиться відкладати.
Потік пацієнтів поменшав через те, що багато дітей виїхали за кордон. Наразі заповненість лікарні сягає 70-80%. Натомість побільшало онлайн-консультацій. Клініка активно розвиває телекомунікаційний напрямок. Також лікарі почали їздити для консультацій на деокуповані території.
Повернулися в Охматдиті і до трансплантацій.
Поліна все ще чекала на пересадку печінки. Після звільнення Чернігівської області до лікарні приїхав її брат, який зголосився стати донором. Задля цього він кинув палити і кілька місяців займався в спортзалі Охматдиту, щоб скинути зайву вагу. Зрештою схуд на 18 кг. Трансплантацію провели в червні. Операція тривала 22 години.
— Це дуже підняло дух, що, окрім допомоги при воєнних пораненнях, ми можемо надавати і планову допомогу. Це як повернення до відносно нормального життя. І хворі не могли вже чекати. Двоє моїх пацієнтів, поки доїхали до центрів трансплантації в Європі, померли, — каже Олег Годік. — Війна, безумовно, встановлює нам рамки. Приміром, менше можливостей для трупної трансплантації.
Вона обмежена географією, бо немає авіації, немає авіації — немає швидкості. Нирка ж живе в консервованому вигляді 24 години, печінка — 5-6. Це означає, що наразі орган можна доставити хіба з Києва, Київської області чи Полтави, аби вкластися в необхідний час.
Крім того, багато пацієнтів перебувають за кордоном і досить важко їх вести онлайн. Інші хворі через воєнні дії не можуть вчасно потрапити до лікарні, приїжджають у гіршому стані, із занедбаними хворобами.
— Така реальність. Загалом це трохи диво, що трансплантації продовжують робити, хоч і в набагато менших обсягах, — каже Олег Годік. — Основна наша проблема в тому, що глобально через війну ця галузь не може повноцінно розвиватися. Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпро, Запоріжжя, Одеса наразі не проводять таких операцій. Тільки Львів, Волинь, Київ. А проте, ми рухаємося далі, плануємо.
Лікарня не може жити одним днем.
Новий символ
10 жовтня. Росія завдала масованого ракетного удару по Україні. Дорогою на роботу загинула лікарка-гематолог з Охматдиту Оксана Леонтьєва. Це третя втрата лікарні за час війни, кожна важка.
Я потрапила в Охматдит наступного дня після обстрілу. Тут відчувалася чи то принишклість, чи то напруженість, чи просто стриманість.
— Лунає тривога, за вікном чути гупання, пацієнти спускаються в укриття. Учора було все так, ніби знову 24 лютого, — каже Володимир Жовнір. — Але все вже інакше. Усі розуміють, що є пряма небезпека і не вгадаєш, куди прилетить. Проте бомбосховища впорядковані, люди спустилися або спускаються. Усі знають, що робити. Паніки немає.
Ішов 230 день повномасштабної війни.
— Як вона змінила клініку? — питаю насамкінець.
— Війна згуртувала людей, показала справжніх лідерів, героїв, які не покинули лікарню, які працювали вдень і вночі, були постійно на зв’язку. Показала частину людей, що поїхали, фактично кинули, і потім навіть не подзвонили. Показала декількох людей, які крали, коли приходила гуманітарка. Такі теж були. Натомість до лікарні приєдналися медики з інших закладів. Клініка дещо очистилася, зміцнилася. Організм став здоровішим.
— Охматдит змужнів?
— Не знаю, чи можна так казати. Ми ж дитяча лікарня, маємо бути лагідними і добрими, — усміхається Володимир Жовнір.
Зараз Охматдит у пошуках свого нового символу. Усі, з ким довелося розмовляти, кажуть, що він асоціюється в них з чимось м’яким. Напевно, це те, чого зараз так бракує, — м’якості. Стійкості вистачає.
