“Надія на швидке закінчення війни згасала з кожним тижнем”
Що ви робили 24 лютого і як зрозуміли, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну вже почалося?
Про початок повномасштабної війни вже зранку було в усіх новинах. Я, звичайно, прикипів до них, а десь після 10 години ранку вирішив піти в місто подивитися, що там відбувається. Я пройшовся по центральному проспекту Дніпровському, побачив зачинену прокуратуру. Місцеве відділення СБУ теж було зачинено, але ворота і гаражі там були відчинені. Я зрозумів, що вони поспіхом виїжджали і не стали їх закривати. Нікого не було і в Каховському райвідділі поліції. Але там побачив на асфальті сліди від гусениць: мабуть, у цьому місці розвертались танки. Від відділу поліції було видно трасу за містом, і я побачив, що в напрямку Каховської ГЕС йдуть колони російської військової техніки.
Там же повз мене на велосипеді їхав чоловік років п’ятдесяти. Я його спитав, навіщо він їде в бік траси, там же сунуть росіяни. Він зупинився і розповів, що одразу як почув про початок війни, сів на велосипед і приїхав з протилежного берега Дніпра до міського військкомату, але там уже нікого не було, все було зачинено.
Ще я побачив зачинену будівлю міського суду і поволі пішов назад. Біля міськради теж усе було тихо і порожньо. Ось так для мене почалася війна.
Про що ви тоді думали? Чи було відчуття, що війна затягнеться надовго?
Як і багато новокаховчан я, звісно, сподівався, що це все ненадовго. Коли я зустрічався зі знайомими, то міркували: ну ось, тиждень-два, і все закінчиться. Але з кожним наступним тижнем ця надія згасала. Було видно, що все дуже серйозно, тим більше, в перші ж дні точились сильні бої біля Києва, Чернігова, Сум, Харкова. Дуже тривожно було. Тим не менше, я сподівався, що до кінця літа війна закінчиться.
В перший же день я взявся за журналістську роботу. Писав матеріали на свій сайт і на сайт свого колеги. Це були новини, репортажі, власна аналітика щодо перебігу війни і її можливих наслідків.
Як змінювалась ситуація в Новій Каховці? Як війна вплинула на повсякденне життя людей?
Найперше, що шокувало всіх – закриття банків, магазинів, аптек. Якщо щось із них відкривалось, то там одразу вишикувались величезні черги. Аби щось купити, треба було простоювати там годинами. Поступово торговельні об’єкти почали взагалі закриватися, і панічних настроїв стало ще більше. До того ж, усе більше з’являлось інформації про арешти, викрадення і катування людей.
Коли ці викрадення почалися?
Десь на початку березня. Мене теж друзі й колеги неодноразово попереджали, радили десь переховуватись. Я ж для себе вирішив, що повинен перенести все, що б не випало на мою долю. Якщо буде арешт – значить, я повинен і це пізнати. Тому продовжував працювати, поки мав таку можливість.
Нова Каховка завжди мала славу проросійського міста. Як воно проявило себе з початку війни? Які настрої панували у людей?
Я не можу казати за всіх, але зі власних спостережень, з численних розмов з сусідами, знайомими, випадковими людьми побачив, що абсолютна більшість новокаховчан виявились проукраїнськими. Вони не сприймали «руського миру» та й встигли побачити, що саме він для них несе.
Кілька разів у магазині я бачив, якими ненависними поглядами проводжали люди російських солдат, які заходили туди щось купити. А якось в черзі до аптеки заговорив українською, як раптом усі, хто там стояв, теж почали говорити українською. Трошки боязко, але говорити. Це вселяє надію і віру в те, що Нова Каховка дуже зміниться після російської окупації.
Як місцева влада поводила себе в перші дні, тижні, місяці війни?
Міський голова Нової Каховки Володимир Коваленко разом зі своїми заступниками одразу переїхав до приміщення комунального підприємства «НК Екосервіс» після того, як йому пропонували стати заступником гауляйтера Володимира Лєонтьєва. Він відмовився.
Загалом влада поводила себе досить закрито. Не було жодних прийомів громадян. Я кілька разів підходив до воріт КП «НК Екосервіс», хотів взяти у Коваленка коментар про те, що відбувається, які проблеми треба вирішувати, але мене не пустили на поріг. Спочатку мені заборонив входити охоронець підприємства. Я дістав журналістське посвідчення і намагався пояснити, що маю право бути невідкладно прийнятим посадовими особами. Поки я говорив, відчув, що хтось ззаду мене бере за лікті і виштовхує на вулицю.
Обернувся – це був заступник директора КП «НК Екосервіс» Артур Григорьєв (як розповіла виданню #Букви власниця новокаховського зоопарку Олена Навроцька, Григорьєв став колаборантом і схиляв її до співпраці з окупантами, - Авт.) Він сказав мені: «Иди отсюда!», сів в машину і кудись поїхав. Я вийшов і побачив першого заступника міського голови Олега Тарабаку. Підійшов до нього, пояснив, що хочу взяти коментар. Тарабака сказав, щоб я написав інформаційний запит у письмовій формі. Я пішов додому, бо живу неподалік. Швидко набрав питання на комп’ютері, роздрукував, приніс і віддав запит Тарабаці, який так же стояв там во дворі КП «НК Екосервіс». Але відповіді на цей запит я так і не дочекався.
Кілька разів я опинявся біля воріт цього підприємства і бачив людей, які намагалися зустрітися з міським головою. Одного разу там був чоловік віком близько 80 років. Він сказав, що у нього хвора дружина. Сподівався попросити у Володимира Коваленка матеріальну допомогу на її операцію. Іншим разом бачив там знайому підприємницю, яка стояла, чекала, поки Коваленко закінчить свою роботу і вийде. Бо її всередину не пропускали.
Мені ж жодного разу поспілкуватися з законним керівництвом міста після початку війни так і не вдалося.
6 березня в Новій Каховці відбувся потужний мітинг за Україну. Чи були ви там?
Звичайно! Там був і я, і моя донька-журналістка. Цей мітинг показав, що Нова Каховка справді українське місто. Людей там було дуже багато, напевно, більше 5 тисяч. Вони кричали росіянам: «Чого ви сюди прийшли? От кого вы собираетесь нас освобождать? Идите вон из нашего города!» Причому, кричали це люди російськомовні. Я тоді ще подумав, що такої великої кількості людей не бувало на жодних офіційних заходах, на які зазвичай зганяли бюджетників і учнів ПТУ. Це був стихійний мітинг, на якому виявились свої лідери. Він, дійсно, був дуже потужним.
За кілька тижнів люди хотіли ще провести мітинг біля кінотеатру «Юність». Але туди росіяни нагнали купу техніки і солдатів. Тому людей зібралося небагато і вони швидко розійшлися. Було зрозуміло, що проводити мітингм в Новій Каховці стало дуже небезпечно. Попри це, абсолютна більшість людей була за Україну, і до цього часу чекає на звільнення міста.
Ваші фотографії російських окупантів, зроблені в Новій Каховці в березні, друкували в багатьох медіа. Як вам вдавалося їх зробити?
Перший місяць загарбники поблажливо ставились до тих, хто фотографує їх на вулицях міста. Фотографував їх і я. Зокрема, тоді, коли випадково став свідком, як вони вперше заїжджали до будівлі Новокаховської міськради. Було це на другий чи на третій день війни.
Досить довгий час на вулицях і установах залишались українські прапори. Знімати їх почали десь через місяць після вторгнення. Кажуть, росіяни тоді вже почали лютувати. І вже заборонили їх фотографувати. Всім треба було ховати свої телефони, цензура стала тотальною.
“Окупанти ображалися, що я їх називав окупантами”
Коли і як вас затримали?
Це було 3 квітня, десь після 14.00. В моїй квартирі пролунав дзвінок у двері. Я відкрив двері і закляк. На сходовому майданчику стояло біля шести озброєних до зубів російських військових, один із яких стояв з масивним щитом чи то від гранат, чи то від куль. Він почав кричати: «Выходите сюда! Быстро!» Я вийшов у чому був, у хатньому одязі. Двоє чоловіків мене одразу схопили за руки і вивернули їх за спину. Спустили на майданчик між третім і другим поверхами. Біля мене стояло двоє військових з автоматом і ручним кулеметом. На всіх сходах між першим і третім поверхами теж стояли солдати.
Поки мене там тримали, частина військових зайшли до квартири і на очах у дружини проводили обшук. Передивились мій ноутбук, усі флешки. З ними був комп’ютерник – молодий чоловік, цивільний.
Це все тривало біля години. Один офіцер ФСБ, який стояв біля мене, спитав, чи не погано мені і чи не потрібні мені якісь пігулки. Після цього вони винесли з моєї квартири стілець, я присів, а згодом сказали зайти і одягнутися, бо мене «забирають». Комп’ютерник сказав їм, що в моєму ноутбуці дуже багато інформації, тому йому потрібен час усе передивитись.
Після того, як я одягнувся, мене вивели на вулицю, посадили в перший із двох мікроавтобусів з літерою z. Я звернув увагу, що за мною присіли 8 військових. Так багато людей приїхали мене охороняти і супроводжувати. Привезли мене до райвідділу поліції, де, як уже всім у місті було відомо, окупанти облаштували катівню. І я був не один затриманий. Коли мене вже там вивели з автобуса, то я побачив заарештованого високого худорлявого хлопця. Потім я зрозумів, що то був АТОвець.
Імені його не знаєте?
Ні. Нас одразу завели до холу, мене ткнули обличчям до стенду «Їх розшукує поліція», а цього хлопця почали тут же бити. Бив його якийсь «начальник» цієї поліції. Бив з лайкою, з криками: «Ты восемь лет, сука, Донбасс бомбил, я тебя сейчас урою, бл…ь!» Побили хлопця дуже жорстоко.
Це було на ваших очах?
Так. Потім цього хлопця повели «на підвал», а мене той поліцейський схопив за шию і потягнув на другий поверх у дальній кабінет. Привів до вікна, прикував двома наручниками до батареї опалення і всадив у старе дерев’яне крісло. І залишив мене в спокої.
За деякий час до мене зайшов якийсь молодий білявий солдат. Видно, що він десь із середньої частини Росії, такий типовий «ванька». Спитав, чи не потрібно мені до туалету. Відвів і потім залишив мене на ніч.
Так я просидів до ранку. Тоді сильно похолодало, пішли дощі, я ніяк не міг зігрітися. Навіть не міг ані прилягти, ані походити. Тому я час від часу вставав з крісла і розминався, аби хоч трохи зігрітися. Потім намагався заснути і прокидався, коли відчував, що знову замерзаю.
Тримали мене над колишнім паспортним столом. Ледь дочекався, коли настав ранок. І десь біля 10-11 години 4 квітня почув, що до мене йдуть. Двері відчинились, зайшли троє військових в балаклавах і з автоматами.
Один із них підскочив до мене з криками: «Ты, американская подстилка! Где тебя обучали, в Балтиморе? Признавайся, иначе я тебя тут кончу!» Потім він вийшов, а я залишився з двома його «колегами» . Один із них підсів до мене ближче, і почався допит.
Розпитував багато чого. Анкетні дані, ким працюю, кого я знаю з АТОвців, з прихильників Бандери. Я відповів, що нікого з АТОвців не знаю, бо 3 роки не ходив ані до міської ради, ані на якісь офіційні заходи. Потім він почав розпитувати про наших активістів: Тетяну Євсєєву, яка боролася за збереження історичної частини міста, прессекретарку екологічної організації «Мама-86», місцевого журналіста-розслідувача, який викривав корупційні схеми місцевої влади. Я відповів, що всі вони ніякі не «бандерівці», а просто люди з активною життєвою позицією, які боролися зі свавіллям влади. Додав, що десь на 80% наше місто російськомовне і нормально ставиться до російської мови, культури, Росії, що навіть я сам перекладав українською багатьох російських поетів. Офіцер спитав, яких саме. Я назвав: Пастернака, Ахматову, Буніна, Бродського. Додав, що навіть видав книгу перекладів трьох поетів-нобелівських лауреатів і що про цю книгу писала навіть російська «Литературная газета». Офіцер попросив процитувати мій переклад Пастернака. Я зрозумів, що він знає українську.
Кожні 10-15 хвилин до кабінету забігав той «злий офіцер» і питав: «Ну, как он?». «Лучше, уже говорит», - відповідав інший.
Розпитували мене про сайт Novakahovka.city. Оскільки вони знали, що його зробили за грантовою програмою, то все допитувались, де саме нас навчали за кордоном. Я сказав, що за всі 30 років незалежності жодного разу не виїжджав за кордон. А все, що було під час підготовки до відкриття сайту – один тренінг у Новій Каховці з тренером із Вінниці, і два в Києві.
Взагалі ті три офіцери виконували певні ролі – «доброго слідчого», «злого» і «скептичного». Останній уважно слідкував за моєю реакцією, жестами, мімікою, намагався на чомусь підловити, вставляв провокативні питання. Коли ж вони зрозуміли, що жодного зв’язку з Америкою я не маю, то заговорили про те, що я необ’єктивно в своїх матеріалах пишу про окупантів, називаючи їх окупантами, орками. Вони сказали, що це для них дуже образливо. Ще вони показували фотографії з мого репортажу про мітинг 1 січня, на який зазвичай виходили наші прихильники Бандери з червоно-чорними прапорами. Питали, хто ці всі люди. Я відповів, що хтось із них майстер ПТУ, а хтось голова ОСББ, але ані прізвищ, ані імен їхніх я не знаю. Після цього «добрий слідчий» запропонував мені цигарку, і вони залишили мене в спокої.
На наступний день все повторилося знову в тому ж ключі. Допит проводили ті ж люди, але розпитували більше про міських голів Нової Каховки, Таврійська, Каховки – що я про них знаю. Про перших двох я щось ще міг сказати, а ось про мера Каховки Віталія Немерця відповів, що взагалі нічого не знаю, крім того, що колись він був начальником Новокаховського відділу поліції. Так вони мене порозпитували 30-40 хвилин і пішли.
Після обіду до мене зайшов солдат з крупним лицем і характерною бурятською або ж калмицькою зовнішністю. Запитав: «Туалет-муалет?» Я кивнув. Поки він мене відводив до туалету, спитав, чи приносили мені обід. Я відповів, що ні. За 10 хвилин прийшов інший солдат, стрункий, але теж бурятської зовнішності, і приніс гречку з солдатською тушонкою. Наступного дня мені теж давали їсти один раз, а потім ні. Мабуть, знову про мене забули.
На третій день під час допиту «добрий офіцер» запропонував мені принести якусь книжку почитати. Я відповів, що краще б дали мені блокнот і ручку, щоб я міг писати вірші. Він витягнув учнівський зошит із папки, ручку і попросив скласти перелік питань, актуальних для мешканців міста. Я написав: різке підвищення цін, відсутність ліків, відсутність роботи і зарплати. Потім, в останній день мого перебування в полоні, вони забрали цей аркуш і були задоволені моїми відповідями.
Під час допитів вони казали, що хочуть випускати в Новій Каховці газету, і щоб я став її редактором. Я відмовився. Сказав, що я вже старий, хворий.
На деякий час вони мене залишили в спокої, а коли повернулись через пару годин, «добрий слідчий» сказав, що вони можуть мене відпустити. «Но где гарантия, что вы не убежите и не будете всем рассказывать, что мы вас здесь пытали?». Я відповів: «Ну які я можу дати гарантії, крім свого життя? Я приму все, що випаде на мою долю і залишатимусь тут зі своїм народом». І вони знову пішли геть.
А вас катували? Били?
Били під час першого допиту. Той «злий слідчий» крикнув на мене, що я «американская подстилка» і ударив кулаком по голові. Потім ще кілька разів вдарив по щелепах і ребром долоні по шиї. Удари були не дуже сильні. Більше аби мене залякати. Але мені було дуже боляче, бо перед тим я ніч не спав, прикутий наручниками до батареї. Голова страшенно боліла. Взагалі я за три дні в полоні промучився так, що думав: мій мозок не витримає. Тиск був шалений, все тіло чухалося, свербіло, головний біль був нестерпний.
“Я мав на камеру вибачитись, що називав іх окупантами”
Як вас відпустили?
За деякий час вони знову до мене прийшли втрьох, зняли наручники. Було це 6 квітня. «Добрий слідчий» - пізніше я дізнався, що його звати Саян – сказав, що мене відпускають і відвезуть додому. Але я повинен на камеру вибачитись, що називав їх окупантами і орками та пообіцяти співпрацювати з окупаційною «владою».
Везли мене назад двома джипами. Завели до кімнати, де я працюю, посадили за стіл. Переді мною сів оператор і кореспондент, за ними присіли двоє військових з автоматами. Останні були в балаклавах, а «журналісти» - ні. Це зовсім молоді хлопці, вони сказали, що приїхали з Москви знімати сюжет для свого ЗМІ, назву якого я забув.
Інтерв’ю тривало довго. Дружина потім сказала, що півтори години. За кілька днів після того в телеграм-каналах з’явився сюжет на дві хвилини з підписом: «С главным редактором местной газеты Александром Гунько провели профилактическую беседу».
Як це «інтерв’ю» виглядало? Вони давали вам можливість самостійно відповідати?
Питань було дуже багато. Відповідав я сам, але розумів, що мені треба максимально затягнути час, хитрувати, блефувати, говорити щось обтічними фразами. Приміром, вони спитали, як я ставлюсь до курсу України до НАТО і ЄС. Я відповів, що нам до цього дуже далеко через корупцію, несправедливі суди і неефективну роботу правоохоронних органів, і що швидко необхідних стандартів ми не досягнемо.
Найбільше їх вразила критика на адресу Зеленського, адже для росіян критика президента і взагалі влади це щось неймовірне. Хоча для українців це цілком нормальне явище. Потім вони спитали, чи хочу я, щоб на Херсонщині була Росія. А сказав: ні. Бо Україна – це моя рідна країна, я в ній виріс, що в цьому поганого?
Коли інтерв’ю закінчилось, всі вони вийшли і поїхали.
Після цього вони залишили вас у спокої?
На деякий час. За кілька днів дружині зателефонували і “запросили” до поліції забрати відібрані у мене журналістське посвідчення, телефони та ноутбук. Зрештою, повернули все, крім тих 1500 гривень, які зникли під час обшуків у квартирі з мого портмоне.
Лише наручний годинник віддали пізніше. 13 травня окупанти зателефонували на мій номер і запросили прийти до міської ради «на бесіду». Я прийшов. Там були двоє офіцерів, які мене допитували під час полону. Вони вже були в цивільному, без зброї і з відкритими обличчями. Нарешті я зміг їх роздивитися. Вони були молоді – 30-35 років, чорняві, з маленькими борідками.
Вони провели мене на другий поверх. Руслану Агаєву (колаборант з Нової Каховки, - Авт.), який бігав навколо них, вони наказали відкрити якийсь кабінет. Він підбігав до всіх дверей, але вони були зачинені. Це викликало у мене сміх. Я зрозумів, що в міськраді ніхто взагалі не працює, попри те, що біля входу на вулиці постійно юрмились черги з людьми, які хотіли записатися на «матеріальну допомогу» або стати на «облік» як підприємці. Зрештою, Агаєв відкрив двері до канцелярії, і ми зайшли. Там не було стільців, тому розмовляти довелось стоячи.
Офіцер почав говорити, що хоче, аби я писав статті для їхньої газети. Я відповів, що навіть не знаю, як до нього звертатися. Він сказав, що його звати Саян і що вони готові мені добре заплатити. Пропонував писати під псевдонімом і навіть критикувати їхню «військову адміністрацію». Я відповів, що треба подумати, порадитись з дружиною і визначитись з темами, які можу висвітлювати. Після цього вони мене відпустили. Тоді ж віддали і годинник. Звісно, працювати на них я не збирався, хотів просто потягнути час. Дзвонити їм я теж не збирався, і вони мене залишили у спокої.
Оскільки головні болі мене не залишали, я звернувся до лікаря. У мене виявився дуже високий тиск. Мені призначили лікування. Йшов час, протягом якого ми постійно сподівались, що ну ось наступного місяця нас звільнять.
Втретє мене затримали 10 липня біля будівлі Каховської райдержадміністрації. Я йшов по вул. Історичній до відділу реєстрації актів цивільного стану, щоб отримати інформацію про кількість померлих та іншу статистику. Там до мене під’їхала поліцейська машина, до якої мені наказали сісти.
Привезли мене до поліції, завели у фойє, дали стілець, сказали почекати. Віддали мою прескарту якомусь черговому. Він тільки на неї глянув і сказав: «А, снова? Он у нас с первого дня «в разработке».
За хвилин 15-20 прийшли ті ж офіцери, але вже без Саяна і відвели мене до кабінету на першому поверсі. Сіли, почали перевіряти мій телефон і питати, чи написав я для них якісь статті. Я відповів, що нічого не писав, бо місяць лікувався і маю довідку від лікаря. Розмова тривала хвилин 40. Вони зрозуміли, що ніякої співпраці зі мною не вийде. «Я все понял, насильно мил не будешь. Нет так нет. Но мы запрещаем вам заниматься журналистикой. Чтобы нигде не было ни одной вашей статьи. Разрешаю вам писать только стихи, но нигде их не печатать», - сказав «скептичний» офіцер. Потім вони витрусили мою сумочку, дістали блокнот, де був мій недописаний вірш про «Азовсталь». Один із них прочитав і запитав: «Убийцы «Азовстали» для вас что, герои? Они же 8 лет Донбасс бомбили!» Я відповів, що не знаю, хто там «бомбил Донбасс», бо я не слідчий і не прокурор.
«Розмова» була важка. «Злий» слідчий все ходив біля мене, клацав постійно наручниками. Я думав, що все, мабуть, знову посадять. Але врешті решт відпустили і на прощання сказали, що дозволяють мені виїхати з Нової Каховки.
Коли я повернувся додому, то продовжував працювати, але вже більш обережно.
“Я зрозумів, що більше не варто грати з долею”
Більше вони вас не чіпали?
Ні.
Ми залишались у Новій Каховці. Хоча дружина постійно говорила, що треба виїжджати. Вмовляли мене всі – донька, друзі, колеги. Я відповідав на це, що буду залишатись тут до кінця, що як журналіст і як письменник я мушу це все пережити.
Що ж тоді вас змусило виїхати?
Десь за тиждень до виїзду я зустрів на вулиці знайомого. Він сказав, що «мої» фсбшники - ті, які мене допитували, - кудись виїхали. Нібито у них відбулась передислокація, і на їхнє місце заїхали нові, кадирівці, які ведуть себе по-звірячому, по другому-третьому колу арештовують всіх активістів і б’ють людей так, що вони стають буквально синіми.
Я зрозумів, що більше не варто грати з долею. Я 6 місяців без одного тижня пробув в окупації і цього вже, мабуть, достатньо. Та й дружина дуже важко все переносила, постійно нервувала. Я вирішив виїжджати. Написали доньці, вона організувала збір коштів. Ми знайшли перевізника і поїхали.
Як ви виїжджали?
Як і всі через Мелітополь, Василівку. Їхали з досвідченим перевізником. У мікроавтобусі було 13 пасажирів, з них троє дітей. У Василівці стояли три доби. Там була величезна черга з машин. Ночували просто в мікроавтобусі на сидіннях. Водій попередив, що може ще одну-дві ночі доведеться так переночувати. Але сталося якесь диво – на наступний день разом із російськими військовими приїхали якісь жінки і дозволили пропускати всі машини з пенсіонерами та дітьми. Оскільки ми потрапляли до цієї категорії, нам вдалося вирватися до Запоріжжя.
“Саме так і виглядає “руський мир”
Виходить, що головною причиною вашого затримання була ваша журналістська діяльність?
Так. Окупанти, судячи з їхніх слів, взагалі не мали уявлення, як працює справжня журналістика. В їхній уяві це синоним пропаганди. Вони розпитували мене, які вказівки мені дає уряд, міський голова. Я намагався пояснити, що нічого такого в Україні немає. «Нет, такого не может быть!» - казали мені окупанти.
Причиною мого затримання була саме журналістська діяльність. Єдине, що я для них написав – відповіді на їхні питання про те, що потрібно зробити для мешканців окупованого міста. Те, що лежало просто на поверхні. Але я зрозумів, що нічого з того вони все одно не збираються робити. Оскільки їхня ФСБ, військова поліція і окупаційна адміністрація на чолі з колаборантом Володимиром Леонтьєвим як лебідь, рак і щука. Кожен робить щось своє, а як там виживають люди, всім їм наплювати.
За вашими спостереженнями, наскільки реальну владу в Новій Каховці має Леонтьєв?
Особисто я з ним не стикався. Але з того, що я чув, він не є самостійною фігурою. Керують всім російські військові. Леонтьєва ж поставили, аби створити хоча б якусь видимість роботи: видача російських паспортів, «гуманітарки», реєстрація підприємців.
Коли в місті залишався міський голова Володимир Коваленко, то він принаймні керував комунальними підприємствами. Після його виїзду на підконтрольну територію, вони всі остаточно перейшли в «підпорядкування» Володимира Леонтьєва.
Як багато виявилось зрадників у місті серед бюджетників, посадовців?
Дуже мало. В міськраді це вже всім відомі ексначальник організаційного відділу Роман Пашкевич, директор музею Віктор Васильєв. Інших я особливо й не знаю.
Пам’ятаю, якось зустрів на вулиці начальницю відділу культури міськради Наталію Зарудну. Вона була дуже налякана, втомлена. Казала, що на неї тиснуть, щоб працювала на окупантів. Тиснув Віктор Васильєв, якого загарбники призначили куратором по культурі. Але всі співробітники закладів культури відмовились від співпраці з росіянами.
Те саме стосується і управління соціального захисту міськради, управління Пенсійного фонду. Серед освітян виявилась частина зрадників. Але переважна більшість новокаховчан точно проти «руського миру».
Скільки людей в місті постраждало від окупації?
За моїми спостереженнями, кілька десятків. Може, кілька сотень. Але опосередковано постраждали майже всі. Бо люди втратили роботу, різко виросли ціни. Нам самим доводилося допомагати тим, кому не було що їсти. Зараз чимало пенсіонерів йдуть до окупантів отримувати 10 тисяч рублів або їхні «пенсії», але це від безвиході. Бо в місті нема на що жити.
Як змінилася Нова Каховка за шість місяців в окупації?
Порівняно з першими місяцями зараз там стало набагато менше людей, немає черг. Та й російські військові якось затихли. Мабуть, після тих численних ударів по всіх їхніх базах. Такі прильоти відбуваються постійно, і місцеві дуже радіють, бо розуміють, що з кожним таким прильотом знищують окупантів.
А загалом людям психологічно в окупації дуже важко. Важко щодня бачити на вулицях БТРи з озброєними до зубів людьми, нескінченну військову техніку, санітарні машини. Люди на вулицях почали дуже багато курити. Купи недопалків валяються всюди. Розвинувся алкоголізм. Багато чоловіків їздять на поля заробляти, а ввечері те все пропивають. Навіть жінки на ринку зізнаються, що вже не можуть після роботи не випити сто грамів. Бо не можуть інакше розслабитись.
За моїми спостереженнями десь 2/3 мешканців Нової Каховки виїхали. Залишилися ті, хто не можуть з якихось причин це зробити. Виїхала найактивніша частина людей. Тепер там звичним явищем стали матюки, бійки на вулицях. Скільки ми з дружиною прожили в Новій Каховці, ми ніколи такого там не бачили. Місто повернулось ніби в найгірші часи радянського застою. Але це і є «руський мир». Саме так він і виглядає.
Матеріал створено в рамках проєкту "Життя війни" за підтримки "Лабораторії журналістики суспільного інтересу" та IWM.