Середні віки такі середні віки
Лікар іде містом. У високих чоботах, довгому плащі, очі закриті окулярами. Капелюх з широкими крисами захищає від помиїв і фекалій, що їх будь-якої миті можуть вилити на нього з будинків.
Сморід охоплених мором міст трохи гамують трави, які він поклав у дзьоб-маску. Вулиці безлюдні, але якщо якась жива душа захоче підійти аж надто близько, тростина допоможе зупинити її та відштовхнути.
Образ чумного лікаря став чи не символом середньовіччя, хоча, за словами завідувача науково-методичного відділу Музею медицини Василя Догузова, цей костюм не був поширеним по всій Європі. І навіть більше: його не варто вважати винаходом середньовіччя.
Насправді першу згадку про таку чумну уніформу пов'язують із 17 століттям. А винахідником костюма вважають Шарля де Лорма, лікаря короля Луї XIII.
Але повернімося до середньовіччя.
За документами англійських істориків, у середні віки (а це кінець 5 – початок 15 століть) 25% немовлят помирали до свого першого дня народження, 12,5% – у віці 1-4 років, ще 6% – між 5 і 9 роками.
Лікарів тоді було мало, а роботи, якою вони не гидували, – ще менше.
Наприклад, на території Західної Європи було лише декілька університетів, які випускали бакалаврів медицини. А навчання тривало майже стільки, скільки й нині, – орієнтовно 7 років.
Медицина, яку практикували такі лікарі, була специфічною: “Вони вважали не гідним себе торкатися хворого, не кажучи вже про якісь маніпуляції, як-от операції, промивання шлунка чи лікування (тобто видалення) зубів”, – розповідає історик.
Що ж вони робили? Теоретизували, радили якесь лікування. Часто використовували трави: наприклад, корінь мандрагори міг слугувати чимось на кшталт анальгетика.
Хірургію тоді не вважали повноцінною медициною. Вона була радше ремісництвом. Також хірургію вкрай рідко викладали в університетах.
Натомість усю брудну хірургічну роботу виконували… цирульники. Так-так, ці хлопці не лише підстригали бороди, але й виривали зуби й ампутували кінцівки. Середньовічні цирульники навіть видаляли катаракту! Усе це, звичайно, без анестезії.
Пацієнтів могли обпоїти алкоголем, більш вишуканий підхід – маковим молоком. Був також такий метод, як притискання сонної артерії. Або ж хворого оглушали ударом молотка, підставивши дерев'яну дощечку, аби не роздробити череп.
Між хірургами-цирульниками й університетськими медиками точилися справжні війни. “Перші вважали лікарів нікчемними бовтунами, ті казали, що цирульники просто недоуки”, – розповідає Догузов.
Але правда була десь посередині, оскільки і ті, й інші дуже погано знали анатомію: розтини були переважно заборонені, а вчилися тоді за книгами, які містили купу помилок.
Відродження
Це доба великих змін та інновацій. Коли людське тіло поступово перестало бути табу. Саме тоді в місті Падуя з'явився перший анатомічний театр. Розширилося знання людства про циркуляцію крові.
Наприклад, англійський королівський хірург Вільям Гарвей був першим, хто збагнув: саме серце перекачує кров.
Також тоді відбулися перші успішні спроби кесаревого розтину - без смерті матері. Адже кесарів розтин робили і в середні віки, і в дохристиянську епоху. Існує легенда, що завдяки цій операції на світ з'явився Юлій Цезар, власне тому розтин і називається кесаревим. Проте це не зовсім так. Мати Цезаря прожила доволі довге життя, а в античні часи жінкам цю процедуру не вдавалося подужати. Кесарів розтин називали “операцією відчаю” – коли треба було рятувати хоча б дитину.
Перша задокументована операція кесаревого розтину датована 1500 роком.
Швейцарський конюх Якоб Нуфер прокесарив власну дружину.
Після того, як жінка промучилася переймами декілька днів і, попри допомогу 13 повитух, так і не змогла народити дитину, у відчаї чоловік попросив дозволу в місцевої влади зробити їй операцію.
Отримавши його, здійснив задумане - дружина та дитина вижили. Відомо, що після цього жінка успішно народила ще 5 дітей, серед яких була пара близнюків. А народжене маля прожило неймовірно довге для того часу життя – 77 років.
Але кесарів розтин ще довго залишався дуже небезпечною операцією через ризики кровотеч та інфікування. Лікарям усе ще бракувало знань жіночої анатомії. Конюх Якоб, скоріш за все, робив кесарів розтин тваринам, і ці знання допомогли йому врятувати дружину.
Лише через 43 роки після пологів його дружини, в 1543-му, з'явився перший анатомічний текст, який коректно змальовував геніталії та репродуктивні органи жінки. Він належав батькові анатомії Андреасу Везалію, і однією з ілюстрацій було ідеальне зображення анатомії чоловіка та жінки.
Але на розумінні анатомії досягнення доби не завершуються. Відродження стало плацдармом для подальших проривів.
1590 року нідерландський майстер окулярів винайшов мікроскоп.
Цей прекрасний винахід потрапив у руки англійського науковця Роберта Гука, який і почав його використовувати саме для наукових потреб. А ще він покращив мікроскоп за допомогою каганця як джерела світла та водяних лінз, які допомагали спрямовувати промені та покращувати зображення. Згодом він опублікував свою знамениту працю “Мікрофагія”, де описав усі мініатюрні створіння, які розглядав під мікроскопом.
Після нього мікроскоп потрапив у руки Антоні ван Левенгука, який досліджував клітини крові та бактерії, хоча до народження бактеріальної теорії було ще приблизно 300 років.
Середина 19 століття. Епоха анестезії та антисептиків
Томас Філіп Грін Мортон був хорошим стоматологом. Настільки хорошим, наскільки це було можливо в 19 столітті.
Він роздумував, чи можливо видаляти зуби без болю. У принципі, про це думало також багато інших стоматологів, адже крики пацієнта та необхідність його прив’язувати дуже ускладнювали роботу.
Мортон почав власну стоматологічну практику в Бостоні 1844 року. У 1845-му він спостерігав, як його колега Хорас Велс намагався видалити аденоїди, використовуючи оксид азоту, відомий як дурманний газ. Проте демонстрація не вдалася.
Газ подали пацієнту неправильно, і в результаті він кричав від болю, хоча до цього лікар успішно провів експеримент з газом на собі та ще 12 пацієнтах. Тоді Мортон замислився про більш надійний метод анестезії. Він звернувся за порадою до свого вчителя, хіміка Чарльза Джексона. І вони почали обговорювати використання етеру.
І одного дня 1846 року до Мортона прийшов пацієнт зі скаргою на сильний зубний біль. І стоматолог зрозумів: час настав. Він запропонував пацієнту те, від чого, певно, важко було відмовитись: видалення зуба без болю. І 30 вересня 1846 року перший зуб покинув ротову порожнину без зайвих страждань. А вже 16 жовтня етер використали під час видалення пухлини. Демонстрація відбулася в тій самій залі, де доти безуспішно намагалися показати дію дурманного газу.
Винахід анестезії продовжився сварками та тяганинами між тими, хто вважав себе справжнім винахідником. Мортон запевняв, що це його винахід. Його вчитель Чарльз Джексон наполягав, що це він просив використати етер, а Хорас Веллс просив не забувати про дурманний газ, який теж непогано працював.
Але жоден з них не мав рації. Уперше етер виготовив і дав йому назву німецький хімік Вільгельм Фробен.
Але найважливіше – як етер змінив медицину. Він став стандартом загальної анестезії до 1960 року.
Отже, операції стали безболісними, але не безпечними. Від них далі помирало чимало людей. І однією з основних причин була антисанітарія.
Поки стоматологи та хіміки билися за право називатися “батьком етеру”, у психіатричній лікарні Відня від сепсису помирала людина, чиї спостереження запобігли величезній кількості смертей. Це був Ігнац Земмельвейс, угорський акушер, який помітив дивну на той момент для нього річ.
Якщо в лікарні оглянути породіллю з гарячкою, а потім оглянути інших жінок, то на гарячку захворіють і від неї помруть також інші породіллі. Здорова ще вчора жінка помре після нібито звичайного огляду.
У часи Земмельвейса народжувати безпечніше було вдома. Проте бідні жінки, матері-одиначки не мали такої можливості. Вони народжували в лікарнях, які називались тоді “Пологові бараки”. Кращої назви і не придумаєш. Це дійсно були бараки, де в одній палаті мешкало відразу багато жінок, де були блохи, щури й антисанітарія.
Лікарі, що розтинали трупи, особливо не заморочувалися дезінфекцією. Та й поняття тоді такого не існувало: значення мала лише візуальна чистота рук. Небезпечні бактерії лікарі заносили жінкам під час огляду статевих органів після пологів. У лікарнях від зараження помирали 25-30% жінок. Тоді цю проблему приписували старим добрим міазмам, вважали, що післяпологову гарячку може спричинювати початок лактації, але всі лікарі відкидали будь-які припущення, що цій біді можна запобігти.
Усі, крім Земмельвейса. Він наказав студентам і підлеглим підходити до породіллі виключно після того, вимиють руки розчином хлорного вапна. Завдяки цьому нововведенню смертність породіль у лікарні знизилась до 1%.
Лікар опублікував цілу роботу під назвою “Етіологія, концепція та профілактика родильної гарячки”. Але інші лікарі не захотіли повірити в цифри. Їх обурював той факт, що вони мусять мити руки. Із Земмельвейса насміхалися, його книга, яку він розсилав у різноманітні закордонні акушерські асоціації, не визнавалась, його доктрину відкидали.
1865 року лікар пережив нервовий зрив, його помістили в психіатричну лікарню, де він і помер від сепсису, від якого врятував велику кількість молодих породіль. Є гіпотези, що його побили в лікарні.
Але ніщо не зупинить ідею, час якої настав. Концепцію Земмельвейса та його розуміння інфекційного контролю прийняв та розвинув Джозеф Лістер, батько сучасної антисептики. Його кредо “Бактерія не має проникнути в рану” і досі є головною засадою сучасної хірургії.
Хоча перші бактерії в мікроскоп спостерігав та описав нідерландський натураліст Антоні ван Левенгук ще в епоху Відродження, навіть у середині 19 століття до бактеріальної теорії Роберта Коха, Джозефа Лістера та Луї Пастера ставилися скептично. Але ця теорія перемогла. А з нею і людство.
Кінець 19 століття – початок 20. Активне винайдення вакцин і сироваток та їхнє покращення
Хоча щеплення проти віспи винайшов Дженнер у 1798 році (звичайно, його робота базувалася на попередніх практиках), ще століття після цього вакцини залишалися далекими від ідеалу.
Нині антивакцинатори багато розповідають про небезпечні речовини, як-от солі ртуті, що містяться у вакцинах. Але насправді саме вони і зробили вакцини безпечнішими. Оцю історію ми і хотіли б вам розказати.
Давно-давно, у славетні часи наших прабабусь, у вакцинах не було солей ртуті. І як би дивно це не звучало для декого, відсутність такого консерванту, як тіомерсал, робило вакцини смертельно небезпечними.
1928 року в Австралії 12 вакцинованих від дифтерії дітей з 21 померли від стафілококового абсцесу та токсемії. Відсутність нормального консерванту, який не давав би бактеріям розмножуватись у вакцинах, була однією з найнагальніших проблем людства у 20 сторіччі.
Науковці та лікарі використовували ртуть як головну зброю проти бактерій ще у 19 сторіччі. І тіомерсал був органічною ртутною сполукою нового покоління у фармацевтичній індустрії після закінчення Першої світової війни.
Фармацевтичний гігант, компанія Еллі Ліллі, надала грант Університету Чикаго на синтез тіомерсалу і запатентувала його під назвою мертіолят.
Декілька років науковці компанії проводили дослідження на тваринах. Результати продемонстрували, що тіомерсал у 40-50 разів ефективніший як консервант за фенол, який використовували до цього.
Токсичність досліджували на 300 кролях і інших тваринах. Тварини витримували досить високі дози препарату – 20 мг/на кілограм ваги в кролів і навіть вищі дози в щурів.
1929 року, під час епідемії менінгіту в Індійському центральному шпиталі вчені запропонували тестування тіомерсалу на людях. 22 пацієнти, які вже помирали від менінгіту, отримали 180 мл 1% розчину тіомерсалу, розділені на 5 дозувань.
Що сталося? Звісно, вони не одужали, з терапевтичного погляду експеримент був провальним – тіомерсал не може лікувати менінгіт. Але вчені були вражені тим, як добре пацієнти переносили такі високі дози препарату.
Завдяки цьому відкриттю щеплення стали безпечнішими.
20 століття: епоха антибіотиків розпочинається
Уявіть собі. Ви живете в романтичну добу прекрасних дам, балів і хрумкоту багетів.
Аж раптом бактеріальна інфекція: пневмонія, абсцес, сифіліс, гангрена. До винайдення антибіотиків – одне століття, плюс мінус 40-50 років. Ваші нащадки вже замріяно дивляться на ваш маєток, коней і прислугу, а ви все ж таки викликаєте лікаря, бо надія помирає останньою.
Як люди жили до епохи антибіотиків? Як лікували бактеріальні інфекції?
Методів було багато, і не всі вони були ефективні.
У першу чергу, звичайно, практикували кровопускання. Цікаво, що в деяких випадках це могло допомогти: наприклад, деякі бактерії потребують заліза для розмноження. Менше заліза – менше шансів для інфекції. Коли з вас зливають кров, утворюється залізодефіцит. Теоретично це могло допомогти на ранніх етапах захворювання. А от практично…
Для лікування гангрен у військових могли використовувати бром. Є навіть дані дослідження, коли з 308 пацієнтів, яких лікували таким чином, померло всього 8. Ну і, звичайно, “золотим протоколом” лікування сифілісу тоді були важкі метали, наприклад, ртуть.
До ртуті, ще в 16 столітті, радили мікстуру з гваякового дерева. Є дані, що ефективність цієї мікстури спростував Парацельс, саме він уперше ввів концепцію дози. Він же почав радити для лікування ртуть. Хоча далеко не всі лікарі підтримували цю стратегію лікування через важкі побічні ефекти: у людей відмовляли нирки, випадали зуби, і часто вони помирали не від хвороби, а від лікування. Була навіть приказка: “Ніч з Венерою – життя з ртуттю”.
І для сифілісу і для інших бактеріальних інфекцій все змінилось, коли Александер Флемінг повернувся з відпустки та побачив, що на одній з його чашок Петрі виросла цвіль. Було це в 1928 році.
І там, де була цвіль, бактерії не могли розмножуватись. Щось містилось у плісняві, що стримувало бактеріальне розповсюдження. Виявилось, що це був рідкісний штам плісняви: Penicillinum natatum. Перед науковцем постало питання: як вилучити цей “сік плісняви” та очистити? Речовина була дуже нестабільною, і лише в 1939 році команда науковців з Оксфордського університету перетворила плісняву на таблетку, яка змінила людство. Це зробили Говард Флорі та Ернест Чейн і їхня команда дослідників.
1940 року вони провели успішний експеримент на мишах, а 1941 року 43-річний англійський поліцейський Альберт Александер підрізав троянди у власному садку і випадково подряпав рот. Маленька прикрість, про яку можна було б забути вже наступного дня, проте чоловіку не пощастило. Він заніс бактеріальну інфекцію, яка спричинила страшний, смертельно небезпечний абсцес. Були вражені обличчя, очі та легені.
Поліцейський став першою людиною, яка отримала антибіотик, стрімко почав одужувати, але… ліків не вистачило для повного курсу. Стан бідолашного погіршився, і він помер.
Потім з'явились інші пацієнти, яким пощастило більше. Тим часом світ здригався від Другої світової війни, з'явилась цілком логічна ідея постачати ліки на фронт, щоб урятувати солдатів. Але в часи війни не так просто налагодити масштабне виробництво нового препарату. Низка фармацевтичних компаній – серед яких були Glaxo (наразі це Glaxo Smith Klein) та Kemball Bishop (потім цю компанію купив відомий всім Pfizer) – прийняли виклик.
10 грудня 1945 року сер Александер Флемінг отримав Нобелівську премію, яку розділив з британськими біохіміками. У своїй промові він зазначив, наскільки важливою були команда робота та удача.
Того ж року, в інтерв’ю для The New York Times, Флемінг попередив про небезпеку неправильного використання антибіотиків, яка породить стійкі до препарату бактерії. Нині, коли Всесвітня організація охорони здоров'я називає антибіотикорезистентність глобальною загрозою, а від резистентних бактерій помирає 700 000 людей щороку, його попередження актуальне як ніколи. Навряд чи комусь хочеться знову лікувати сифіліс ртуттю.
50-ті роки 20 століття. Талідомідна трагедія, яка змінила підходи до ліцензування препаратів
Ви точно чули цю історію. Препарат, який радили вагітним жінкам для боротьби з вранішньою нудотою, викликав важкі вроджені вади у плода. За інформацією Музею науки Великої Британії, знадобилося 5 років, щоб зрозуміти зв'язок між препаратом і тим, як він вплинув на дітей. Але саме цей препарат і ця трагедія допомогли підняти стандарти контролю за препаратами.
Талідомід розробила в 50-х роках німецька фармацевтична компанія Chemie Grünenthal GmbH. Спочатку препарат призначали як седативний, але скоро його почали використовувати і проти застуди, і для полегшення нудоти, у тому числі у вагітних жінок. На ранніх етапах дослідження науковці виявили, що відсутня летальна доза препарату для тварин. Тому було вирішено, що препарат безпечний і для людей.
Уже в середині 50-х препарат ліцензували 14 фармацевтичних компаній у 14 країнах світу. Одна країна відмовилася його схвалювати - Сполучені Штати Америки. Лікарка та фармакологиня Френсіс Олдем Келсі, яка працювала тоді в адміністрації з контролю ліків і харчових продуктів США (FDA), не була впевнена в безпечності препарату: були звіти від пацієнтів, які тривало приймали талідомід і скаржилися на побічні ефекти з боку нервової системи.
Пов’язати препарат з вродженими вадами було важко. По-перше, він був зареєстрований під різними торговими брендами, по-друге, ураження в дітей були дуже різні, від сліпоти до відсутності кінцівок, по-третє, в першу чергу в таких випадках лікарі дивляться в бік генетичних відхилень.
Уперше офіційно про зв'язок препарату та каліцтва у дітей заявив 1961 року австралійський акушер Вільям Макбрайд. Він написав листа журналу Lancet, де заявив, що спостерігає більше вроджених вад у дітей тих жінок, які приймали препарат.
1968 року німецьку фармацевтичну компанію зобов'язали виплатити компенсацію жертвам препарату. Жодна людина не зазнала кримінальної відповідальності. Загалом від препарату по всьому світу постраждало 10 000 дітей. Ця трагедія змусила країни та фармацевтичні компанії переглянути свої підходи до клінічних досліджень і ліцензування препаратів. Після цієї трагедії на ринок не можуть вийти ліки, які були протестовані лише на тваринах. А якщо препарат призначається вагітним жінкам, розробники мають надати всі докази того, що це безпечно.
***
Звичайно, на винайденні антибіотиків і ліцензуванні ліків досягнення медицини не завершуються. Можна написати окрему книгу про знищення чорної віспи, появу ВІЛ і розробку терапії проти нього, яка тепер дозволяє людям із цією хворобою жити довго та якісно, хоча ще на початку 21 століття це вважалось неможливим. Людство навчилося запобігати раку та трансплантувати органи, робити дітей в пробірці та клонувати овець. Завдяки цьому нам більше не потрібно народжувати 10 дітей, щоб побачити дорослими хоча б двох. І перед нами постала така проблема, як хвороби старості, які вражають нас у роки, до яких ще 200 років тому доживав мізерний відсоток людей. Наука та медицина не ідеальні, але вони позбавили нас дуже великої кількості страждань і хоча б тому варті нашої поваги.