ГлавнаяОбществоВойна

Війна на карантині

На в’їзді в Донецьку область – перевірка на блок-посту. За останні шість років до цього блок-поста вже звикли, він кілька разів переміщався трасою, така собі рухома перешкода. В принципі проблем не повинно бути. Але в країні карантин. Машини з інших областей не пускають. У нашого водія щоправда є якийсь таємний документ, як він усім говорить, із важливою печаткою. З таким документом, каже, нас пропустять будь-куди. Я особисто йому довіряю – Олег від початку війни більше часу проводить тут, на Донбасі. Діти ростуть, країна живе своїм дивним життям, він волонтерить. Де ми з ним за цей час не були, де нас не зупиняли й куди лише не пропускали.

Фото: Андрій Пальваль

Пам’ятаю, як під час блокади затримували всіх волонтерів. Нас тримали на посту на в’їзді до Слов’янська й не зовсім розуміли, що з нами робити – автобус, вантажений музикантами та апаратурою щонайменше ніс загрозу національній безпеці, проте наказ є наказ – нас тримали й не пускали. Поруч із нами нацгвардійці знуджено й без особливого інтересу пропускали великі рейсові автобуси з Москви – місцеві чоловіки поверталися з заробітків, інтересу перевіряти їх ні в кого не було. Це ж не музиканти, врешті-решт, що їх перевіряти в їхніх московських автобусах. Або пам’ятаю ще одну веселу поїздку, коли після обстрілів Авдіївки ми з Олегом заправили кілька десятків газових балонів і повезли їх, аби передати на підприємства, оскільки місто лишилось без опалення. Дорогою заїхали до Пісків – щось передати військовим. І тут почав працювати російський танк. Присутність заправлених газових балонів відчувалась особливо гостро.

Одне слово, я до того, що водієві ми довіряємо. Якщо він говорить, що документ надійний – значить справді надійний. Тим більше, в нас його ніхто не питає – підходить офіцер, пізнає Олега, бадьоро вітається, ми їдемо далі. Автобус полегшено видихає. В автобусі сидять добровольці. Добровольці їдуть воювати. Боятися їм немає чого – у них теж із документами все гаразд, проте ніхто не хоче витрачати час і нерви на перевірки й з’ясування стосунків. Тому – карантин карантином, а воювати комусь треба.

Фото: Макс Левин

Війна все більше витісняється з міст і селищ, її все менше на трасах та перехрестях. Вона триває собі десь там – безпосередньо в прифронтовій зоні. Натомість мирні тилові Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Слов’янськ чи Краматорськ її доволі успішно розчинили в собі, в травневій зелені, у весняному солодкому повітрі. Так хіба що – десь пам’ятник на місці загибелі українських військових, десь проїде автомобіль із чорними номерами, десь військовий виходить із супермаркета. Якщо не дивитися телевізор – мирне спокійне життя. Колишні регіонали на свіжих білбордах, колишній президент на білбордах обірваних, що висять від минулорічних виборів. Нові дороги, прокладені попередньою владою, торгівельні центри, рекламні кампанії. На трасі зникає ось це відчуття, що ти в зоні ООС, тому що яка зона – безкінечний донецький степ, свіжа весняна зелень, країна живе розмірено й врівноважено, з цієї врівноваженості її не виведе, схоже, ні війна, ні пандемія, ні зміна влади, ні відставка уряду. Може це й добре, не знаю – тихий український дзен, який спонукає тебе копати картоплю поруч із мінними полями.

Фото: EPA/UPG

Завозимо добровольців на базу. Ну, себто в будинок, в якому вони живуть. Тиха порожня вулиця, високий паркан. Коло сусіднього двору бігають діти, сидять молоді мами. Добровольці з ними товаришують, допомагають, нормальні сусідські стосунки. Все це цілком природно суміщається – діти з ляльками й бородаті автоматники, які за кілька годин рушать на виїзд. Війна давно перестала бути навіть гібридною – вона просто фрагментувалася настільки, що стала певною (втім, обтяжливою) нормою, частиною побуту, з яким мусиш миритися, як миряться, скажімо, з поганим кліматом чи грунтом. Шість років існування, обмеженого блок-постами, шість років реальності, в якій вулицями їздить військова техніка. Тоді, в 14-му, все супроводжувалося жахом і обстрілами, нині все більш-менш спокійно – війна існує сама по собі, з того боку не прилітає, військові живуть за парканом, тобі немає діла до них, їм немає діла до тебе. Тріщини поміж домами й долями, які мали б за цей час зникнути, загоїтись, зростися, навпаки стали глибшими, такими, що їх не переступити, не подолати простим бажанням домовитися, знайти спільну мову. Немає спільної мови в тих, хто воює по різні боки. Та й бажання особливого шукати цю мову ні в кого немає. Хтось оплакує загиблих українців, хтось оплакує втрачене внаслідок війни майно.

Прощаємось із добровольцями, домовляємося за пару днів забрати тих, хто повертається додому, розвозимо далі дрібниці, які нам замовляли. Нагадує якусь кур’єрську доставку. Іноді військовим, які тижнями сидять на базі, не так важливо щось нарешті отримати, як просто поговорити. Та і нам теж. Хоча що ти з них витягнеш – далеко не про все розповідають, далеко не всім діляться. Війна за останній рік узагалі набула химерного характеру: країна чи то обороняється, чи то капітулює – сказати важко, тож багато хто просто не розуміє, як реагувати на ті чи інші новини. Втім, коли розмова складається, командири стають відвертими, говорять зі стриманою злістю, помітно, що багато про це думають.

Фото: Андрій Пальваль

- В мене двоє хочуть звільнятись. - Говорить командир одного з підрозділів. – Не розуміють, за що їм зараз воювати. За цих, що до влади прийшли? Так для них війна вже закінчилась.

Розповідаю ввечері про цю розмову командиру іншого підрозділу.

- Та ні, - відповідає той, - у мене таких немає. Всі мотивовані.

Хоча про саму війну розповідає дуже дивні речі. Про розведення, про постійний тиск ізгори, про те, як керівництво не дозволяє відповідати на обстріли. Але добровольці такий народ, що постійно говорять зі скепсисом і про військове керівництво і про владу загалом. Це ще з 14-го. У них справді своя мотивація, своє розуміння того, що відбувається на фронті. Якщо воюють, значить справді розуміють, що війна не закінчилася, що б там не відбувалося в голові президента.

Наступного вечора довго сидимо з комбатом, слухаємо його байки. Про навчання, про дідівщину 90-х, про службу за контрактом, ще до війни. Ми з його підрозділом давно товаришуємо, скільки концертів відіграли у них в «червоному кутку», тож комбат до нас ставиться з дещо поблажливою довірою – музиканти, митці, однодумці. Особливої користі з нас немає, але завжди можна поговорити – відверто й про наболіле. Комбат теж трішки нарікає, трішки хвалиться. Хвалитися йому справді є чим: його підрозділ – ніби не з української армії, завжди приємно спостерігати за роботою цього злагодженого багатоголового механізму. Розмова, врешті, збивається таки на політику, куди ж без неї. В принципі про попередню владу військові теж говорили не надто компліментарно, але про цих, теперішніх, говорять відкрито як про п’яту колону. Хоча визнають, що частина військових голосувала саме за «зелених».

Фото: Андрій Пальваль

Чудово розумію, як ці мої слова можуть сприйматися збоку, після публікації. Вихоплювання з контексту, зміщення акцентів, заголовки на зразок «Известный в узких кругах националистический поэт заявил, что украинские военные считают Зеленского пятой колонной». З іншого боку, для чого прикривати факапи тих, на кому тепер лежить відповідальність за всю цю ситуацію? Можливо, справа дійсно в колі спілкування, але якихось добрих слів на адресу влади почути цього разу справді не випало.

Поза тим на Донбасі весна. Сьома весна війни. Зелень рветься вгору з траншей і покинутих окопів, лісосмуги вивалюються на грунтівки важкими гілками. Їздити вздовж лінії зіткнення такими лісосмугами задоволення сумнівне. Красиво, звісно, але хто його знає – що там за цією зеленню. Виїжджаючи на черговий пагорб, десь під Авдіївкою, можна побачити, як відсвічують на сонці багатоповерхівки Ясинуватої. Десь там, з іншого боку, з-за іншого пагорба визирає Горлівка. Все поруч, все як на долоні. Війна, стиснута в просторі й розтягнута в часі, війна, якої ніхто не бачить, але якої неможливо позбутись. Війна, яку, зрештою, випхали таки з інформаційного поля, яка поступово зникла з гарячих новин, за пандемією та карантином.

Фото: Андрій Пальваль

В інформаційному полі війна перетворилася на загальну й доволі абстрактну проблему, на зразок корупції: про неї ообов’язково згадують і політики з минулого, і політики сьогодення, і ті, хто лише шукає, на чому краще будувати свою політичну кар’єру. Війна лишилася питанням, на яке ні в кого наразі немає відповіді. Передусім, безперечно, в чинної влади, яка далі вперто й наполегливо робить вигляд, ніби має варіанти вирішення цієї проблеми, нічого насправді не демонструючи, крім готовності до поступок та відступу. Змінилася риторика війни. Змінюється ставлення до військових. Змінюється ставлення військових, що мало би всіх нас тут, у мирних містах, тривожити. Не змінюється сама природа війни – вона далі вбиває, вона далі доповнює списки загиблих. Які псують статистику тим, хто намагається триматися на хвилі за рахунок абсолютно безпідставних обіцянок усе це ближчим часом завершити. Мабуть, про цю війну справді неможливо говорити без політики. Ну, але тоді взагалі стає незрозумілим, на кого нарікати і звідки чекати вирішення проблеми. В будь-якому разі очевидним поки що є лише той факт, що доки в зелених травневих окопах сидять українські військові, доти ми тут, на території без війни, можемо спокійно й безтурботно ходити на вибори й обирати собі свої умовні (чи реальні) п’яті колони. Військові поки що прикривають.

Повертаємось на Харків, під’їздимо до поста. Знову повен автобус добровольців. Водій якусь мить вагається, зрештою звертає на бічну дорогу, говорить, що краще об’їхати й не пояснювати українській державі, хто ці люди, які за неї воюють. Тому пхаємось грунтівками, об’їжджаємо лісосмугами. Хоча документ із печаткою в нас є. І ми насправді нічого не порушуємо.

Фото: Андрій Пальваль

Сергій Жадан, Поет, письменник
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram