Післяпожежний стан
Прибутковий будинок одеського купця Сірагана Асвадурова побудували на розі вулиць Троїцька та Пушкінська понад сто років тому. Фактично це чотири флігелі, 6 тис. м² з яких займали академічні установи.
Тут розміщувалися Інститут морської біології, частково відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології, бухгалтерія та допоміжне фондосховище Одеського археологічного музею, Спеціальне конструкторсько-технологічне бюро Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського, його ж Науково-технічний інженерний центр проблем водоочистки та водозбереження, відділ інтегральних рівнянь Відділення гідроакустики Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна, одеське відділення Радіоастрономічного інституту. Загалом у будівлі працювали 150-170 академічних співробітників.
Після пожежі збереглася лише частина цих приміщень. Більшість або пошкоджені, або повністю непридатні для використання. І через вогонь, і через воду, якою гасили полум’я. Повної картини поки що немає: ситуація від установи до установи відрізняється сильно, а інформацію щодо втрат доводиться збирати по крихтах.
Приміром, поки що не зрозуміло чи вціліла оргтехніка в кабінетах, що належали до Відділення гідроакустики. Самі кімнати не постраждали від вогню, але, можливо, вони затоплені, доступу туди немає. Якщо говорити про СКТБ Фізико-хімічного інституту, то комп’ютери із затоплених приміщень винесли на наступний день після пожежі. Лабораторії конструкторського бюро не постраждали, оскільки знаходяться за іншою адресою.
«Якщо рахувати матеріальні збитки, то тільки обладнання ми втратили, за попередніми оцінками, на 2 млн грн.», — каже перший заступник головного ученого секретаря НАНУ Володимир Ємельянов, який очолив комісію Академії наук, створену для перевірки наслідків пожежі. Це офіційно. Проте частина втраченого обладнання, приміром, в Інституті морської біології, не була на балансі, його купували не за бюджетні гроші, а за власні чи грантові. Тож цифри однозначно більші.
Але крім обладнання є речі, ціну яким порахувати набагато важче. Мова йде про бази даних, наукові архіви та наукові колекції, що загинули або були пошкоджені в пожежі.
Згоріла бібліотека Інституту морської біології, яка налічувала майже 18 тис. примірників, та особисті зібрання окремих співробітників. Наукова іноземна література спеціалізована та дорога (середня ціна такої монографії — 100-200 дол.), тож частіше за все її купують за особисті кошти або отримують у подарунок від колег, як авторські екземпляри чи в обмін на власні книги. Тому такої літератури, як правило, немає в жодній українській державній бібліотеці. Книги опиняються там зазвичай вже після смерті власників.
До останнього моменту невідомою була доля допоміжного фондосховища Одеського археологічного музею, яке знаходилося на території будівлі. «Ми знали, що воно не згоріло, але переживали через воду, якою гасили полум’я. Доступу туди ми не мали. На щастя, як виявилося згодом, наші фонди не постраждали», — розповідає в.о. завідувача відділу експозиції Одеського археологічного музею Юрій Чернієнко. На 124 м² там зберігалися матеріали різних археологічних експедицій з початку 20 століття. «Нехай вони допоміжні, оскільки основне фондосховище знаходиться в самому музеї, але ж для науки цінна вся сукупність матеріалів. Навіть якщо один черепок сам по собі нібито не має значення, то їхній комплекс з такого-то поселення, з такого-то регіону є цікавим з точки зору науки», — пояснює Чернієнко.
Відомо, що повністю згоріли приміщення, які займала частина співробітників відділу археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології (інша частина територіально знаходиться в Києві — прим. ред.). Ніхто не постраждав, оскільки це був так званий бібліотечний день, коли співробітники могли не працювати на робочих місцях. «У нас тільки матеріальні втрати — столи, стільці, шафи, папери, комп’ютери», — каже заступник директора з наукової роботи Інституту археології Алла Буйських. Десь за тиждень до пожежі археологічні знахідки з попередніх розкопок, а це не відновлювальний ресурс на відміну від обладнання, встигли передати в Одеський археологічний музей.
Найбільших збитків, за словами Володимира Ємельянова, зазнав Інститут морської біології. Через анексію Криму ми вже втратили Інститут біології південних морів ім. О.О. Ковалевського, що базувався в Севастополі, тож на фоні цього ситуація виглядає ще боліснішою.
Інститут країни двох морів
Михайло Сон, старший науковий співробітник Інституту морської біології, побачив дим, коли підходив до будівлі. «Пожежна сигналізація в інституті в нашій частині спрацювала, але вона у нас часто вмикається. Поруч вулиця з інтенсивним рухом, і датчики час від часу реагують на пари та смог», — розповідає він. Люди всередині почали шукати джерела загоряння, але не знайшли, і тільки потім побачили з вікон пожежу в іншому крилі будівлі, де знаходився коледж. За десять хвилин співробітники його відділу вже залишили приміщення. У наступні дні, коли пожежа була вже у вигляді локальних осередків тління чи короткочасного займання, вони разом з рятувальниками змогли потрапити до деяких кабінетів, аби евакуювати хоча б щось.
Інститутська кішка Соня вже втретє за останні 20 років щасливо рятується від полум’я. Останнього разу серйозне задимлення у приміщеннях організації сталося в 2010-му. Кімнати інституту розкидані по різних флігелях і різних поверхах будівлі, тож їхній стан після грудневої пожежі так само різний
Є приміщення, які згоріли повністю і обвалилися, є ті, що зовсім не постраждали і ті, доля яких невідома, приміром, підвальні приміщення, вхід до них завалений, або кімнати, залиті водою, або ті, де обвалився дах. Повністю ситуацію можна буде зрозуміти за 2-3 тижні. За словами Михайла Сона, остаточно втрачено третину приміщень разом з тим, що в них було.
Наразі співробітникам виділили кілька лабораторій у Фізико-хімічному інституті та ще кілька кімнат для адміністрації у Південному науковому центрі. Проте для повноцінного відновлення роботи необхідно набагато більше.
Аби хоча б приблизно уявити масштаби, треба розуміти чим займається подібна наукова установа. Адже крім фундаментальних досліджень у сфері морської біології інститут курував діяльність заповідників та морських національних парків, готував аспірантів, працював зі студентами і школярами Малої академії наук. Великий шмат роботи був пов’язаний з прикладними дослідженнями в чорноморському регіоні, які стосувалися, приміром, днопоглиблення, навігації, судноплавних та водних каналів, обміну водою з лиманами, рибного господарства та оцінки забруднення води. А освіта та прикладні дослідження — це ліцензії, акредитації конкретних лабораторій та приладів, атестації робочих місць. Відновлення всієї дозвільної бази може забрати рік-півтора.
Окрема історія з міжнародними дослідженнями. В пожежі загинули директор Інституту морської біології Борис Александров та старший науковий співробітник інституту Галина Іванович. Борис Александров був ключовим експертом від України в цілій низці міжнародних проєктів і координаційних рад. Інститут брав участь у роботі Чорноморської комісії, в проєкті EMBLAS з гармонізації моніторингових методик Чорного моря, в міжнародних проєктах, пов’язаних з біологічними інвазіями, тобто екзотичними видами, які потрапляють в нашу акваторію через судноплавство. Це саме та сфера, в якій організація є одним з європейських лідерів. Свого часу, зокрема й на її даних, було визначено режим забору та скидання баластних вод у морях та ріках Міжнародною морською організацією ООН.
Наукові цінності
Разом з приміщеннями Інститут морської біології частково втратив чи не найцінніше з того, що мав, — наукові архіви та природничі колекції.
Інститут було створено як Одеську біологічну стацію ще у 1953 році. Він вивчає весь сектор Чорного моря від Криму до дельти Дунаю, включно з лиманами і затоками, а також проводить роботи в Азовському морі. На практиці це означає, що його бази даних охоплюють 40-50 років систематичних спостережень в різних сферах. Жодна інша наукова установа в Україні не має такого масиву даних по цьому регіону.
«Скажімо, є кілька десятків точок уздовж Одеської затоки та узмор’я дельти Дунаю, де ми кожен рік ведемо моніторинг усіх стандартних показників. Бо все починається з накопичення фактичних даних. Потім їх можна вивчати в динаміці, і як вона пов’язана, приміром, зі змінами клімату, або їх, можна порівнювати з тим, що відбувається в інших місцях», — пояснює Михайло Сон.
Це певною мірою унікальні бази даних, зникнення яких фактично означатиме появу екологічної та біологічної білої плями на географічній карті. Безумовно у регіоні від Криму до Дельти Дунаю проводили дослідження науковці і з інших установ, проте саме постійних масових спостережень на полігонах Інституту морської біології крім нього ніхто не робив.
Те саме можна сказати і про зібрані за багато років біологічні зразки живих організмів, які утворюють нині цілі колекції.
Поки що оцінити втрати баз даних важко, адже не всі жорсткі диски, на яких вони зберігалися, вдалося перевірити, якісь дані дублювалися в хмарах, якісь є вдома у співробітників. Щоб звести все докупи, потрібен час.
Безпосередньо в експедиціях чи під час експериментів дослідники ведуть також польові щоденники, журнали вимірювань та інші первинні документи, які містять різні нестандартизовані дані: малюнки, допоміжні спостереження, нотатки, які зазвичай не вносять в бази даних, але використовують при підготовці статей, плануванні наступних експедицій. Частину таких архівів також було знищено.
Доля природничих колекцій на даному етапі зрозуміліша.
Оскільки інститут через брак фінансування не мав цілісного музейного відділу, де б зберігалися колекційні фонди, то в кожній лабораторії була своя колекція, і всі вони розкидані по будівлі. Наразі достеменно відомо, що кілька ключових колекцій загинули.
Мова йде про колекції організмів, які збирали під час довгострокових моніторингових досліджень. Це великий (більше 1 мм) бентос, тобто все, що живе на дні моря, і планктон — все, що плаває у воді. Втрачено цінну колекцію паразитів риб, яка містила нові для науки ще не описані види. Роботи по них тільки готувалися до публікацій. Також згоріла колекція водних комах. Частину своїх колекцій втратила лабораторія, яка займається популяційними дослідженнями, а такі речі можна вивчати тільки на великих вибірках окремих видів.
«Хтось на цьому матеріалі писав дисертацію, для когось це були поточні неопубліковані дослідження. І втрата відкине людей назад, змусить відмовитися від запланованого і починати все з нуля. А кожне таке окреме дослідження — це 2-3 роки роботи», — каже Михайло Сон.
Якщо говорити про цінність колекцій для вчених-польовиків, що їх збирають, то вони мають сакральне значення, співставне власне з людським життям. Бо експедиційні роботи на воді, в горах, в зонах воєнних конфліктів — це завжди ризик не тільки каліцтва, але і смерті. Це трапляється, тому і відношення до колекцій у вчених відповідне, - говорить Михайло Сон.
Михайлові пощастило. Свою колекцію він врятував і наразі може з нею продовжувати працювати вдома. Пощастило тому, що втрачений матеріал неможливо відтворити. «Як неможливо зайти двічі в одну річку, так один і той же матеріал не можна зібрати двічі», — каже він.
Кожен зразок у колекції фіксує організм таким, яким він був у свій час на своєму місці. Для науки такі колекції важливі, оскільки наявність першоджерела дає змогу оцінити, переоцінити і перевірити результати вже проведених досліджень. З іншого боку, використовуючи їх, вчений може провести зовсім інші дослідження. А сучасні технології, пов’язані з виділенням ДНК, дозволяють витягнути навіть із дуже старих матеріалів багато нової інформації, про яку не замислювалися, коли ці колекції збирали. Звісно, з втратою зразків ця можливість також зникає.
Ми його втрачаємо
Коли палав Собор Паризької Богоматері, люди з різних куточків світу щиро переживали через пожежу, бо усвідомлювали, що може зникнути. Коли палав Бразильський національний музей в Ріо-де-Жанейро, то подію, принаймні в Україні, помітили переважно вчені. Хоча цей музей і дослідницький центр володів однією з найбільших в Північній та Південній Америках колекцій тварин, комах, мінералів, археологічних артефактів, скам’янілостей і навіть записаних пісень на вимерлих мовах та багатьма іншими матеріалами.
«Людям ближче мистецтво, ніж наука. Воно уособлює досягнення культури. Але духовна культура — це не тільки мистецтво, але і наука, і просвітництво. А наука спирається на джерела, і наукові висновки мають базуватися на ретельному дослідженні джерела. Якщо воно гине, то це однозначно збитки», — пояснює Юрій Чернієнко.
Осягнути цінність засушеної комахи або кістки, що лежить в коробці, і більше схожа на сміття, не науковцю і справді важко. Проте наукові колекції — це ті самі бази даних, а колекційні зразки є носієм інформації, як про минуле, так і про майбутнє.
«Якщо подивитися на визначення об’єкту національного наукового надбання, яке є в українському законодавстві, то до нього відносять об’єкти, які не піддаються відтворенню, втрата і руйнування яких матиме наслідки для розвитку науки та суспільства. Це добре переноситься і на колекції, і на дані. При їх втраті все зануляється, треба починати життя спочатку, а дуже багато речей не можна повторити», — говорить завідувачка відділу музеології Державного природознавчого музею у Львові Наталія Дзюбенко. Його колекція, до речі, має статус національного наукового надбання.
Аби пояснити чим страшні подібні трагедії, Наталія наводить приклад Бразильського національного музею. Художні колекції від наукових відрізняє кількість одиниць зберігання. Якщо в першому випадку мова йде про десятки тисяч, то у другому — сотні і мільйони. Приміром, в Національному науково-природничому музеї в Києві їх налічується 2,5 млн, у львівському природознавчому – пів мільйона. В Бразильському було 20 млн одиниць. Навіть через рік після трагедії важко сказати, що згоріло, оскільки бразильську колекцію не каталогізували повністю, а результати вже зробленої в цьому напрямку роботи зберігалися на внутрішніх серверах музею, які так само втрачено.
«Зараз у нас відбулася подібна ситуація. Це ніби яма, розрив у матерії нашого надбання, наших знань про навколишній світ і процеси. Не хочу навіть подумки ставити себе на місце колег, — каже Наталія Дзюбенко. — Це лакуни, як неможливо заповнити наново. Якщо колекцію не знищити фізично, то рано чи пізно вона виринає новими темами і новими знаннями. Зараз ми не здатні осягнути масштаби втраченого, тому що це кола на воді. Ось тут сталася трагедія, ми переживаємо її в цей момент, а як вона впливатиме в подальшому і на людей, і на наукові дослідження, будемо дізнаватися з часом. Фактично це постріли в майбутнє».
Захищайтеся
Звісно, пожежа може статися будь-де і в будь-якій частині світу. У 2016 році вогонь знищив Національний природничий музей Індії. Це була відносно сучасна шестиповерхова будівля, але не спрацювала водна система пожежогасіння. Небезпека зажди є, та питання в тому, наскільки ми до цього технічно готові. За словами Наталії Дзюбенко, в Україні ситуація погана.
«У нас все далеко зайшло в плані наукової інфраструктури. Є інститути в гарному стані, вони мають можливість заробляти, впроваджуючи свої розробки, і тримаються непогано. Є ті, в котрих ситуація гірша, а бюджетні кошти обмежені. Ми намагаємося тримати все на рівні, але не завжди виходить», — визнає Володимир Ємельянов.
У природознавчому музеї, що у Львові, встановлено пожежні датчики і система оповіщення працює, але за її обслуговування сплачувати досить непросто, хоча це ніби й не захмарні суми – 15 тис. грн. на місяць, при тому що музей заробляє певні гроші на експонуванні. Проте треба враховувати, що загалом установа наразі отримує половину від необхідного їй фінансування.
Якщо говорити про колекційні фонди, то в ідеалі для них має бути максимально пристосоване приміщення з клімат-контролем з можливістю регулювати температуру і вологість, з системою пожежної безпеки, включно з пожежними дверима, які автоматично блокуються у разі загоряння і не дають вогню розповсюджуватися далі.
«У світі я таке бачила, наприклад, у музеї в Зальцбурзі. Там протипожежними дверима оснащені, зокрема й експозиційні зали. У нас подібна система є у фондосховищі в Національному художньому музеї, але вони за неї довго билися. У наукових установах я не бачила сучасно облаштованих фондосховищ. Хоча наші комашки так само цінні. Як картина фіксує якийсь стан суспільства, так і комашка фіксує стан екосистем. Це літопис природи в увіковіченому вигляді», — пояснює Наталія Дзюбенко.
За словами Михайла Сона, проблема навіть не в загальних обсягах фінансування науки, а у відсутності якихось спеціальних захищених бюджетів на фонди. Створення колекції, її облік, зберігання — складна кваліфікована праця, яка в більшості випадків не оплачується додатково. «Я можу формувати колекцію, вести і підтримувати її, а можу цього в принципі не робити. Теоретично можна було б спробувати оформити нашу колекцію як національне наукове надбання і отримати додаткову лаборантську ставку, але це величезна бюрократія. Тому в Україні цю сферу пустили самопливом», — каже він.
Певним чином колекцію захищає її оцифрування, що й роблять західні наукові музеї та інші наукові установи, але наукова фотографія вимагає відповідного обладнання та вміння і в будь-якому разі не здатна замінити оригінальний зразок. Ще один напрямок — створення генетичних бібліотек колекційного матеріалу. Але в українських реаліях це звучить ще більш фантастично. Тож історія одеської пожежі скоріше за все закінчиться лише черговим приписом-інструкцією: перевірити пожежну безпеку, провести навчання, заборонити паління, обігрівачі і чайники. Або обійдеться і без цього.
***
Зоолог Ігор Загороднюк, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Національного науково-природничого музею Академії наук України, про значення природничих колекцій та їх втрату:
Насправді факторів ризику для природничих колекцій чимало і це не тільки пожежа. Хоча вогонь, звісно, один з найнебезпечніших. Зразки нерідко зберігаються в дерев’яних шафах. Або уявіть собі гербарій, до якого дістався вогонь.
Вода, до речі, так само страшна стихія, як і будь-які інші. В одного з наших найстаріших зоологічних музеїв, що при Львівському національному університеті, була історія, пов’язана з затопленням. Вони домоглися того, аби розвивати музей на останньому поверсі в окремих приміщеннях. Але дах старий і під час зливи капітально залило зал ссавців. У нашому музеї горіла зала корисних копалин. Пожежа трапилася через перевантаження мереж. Потім у нас залило залу птахів. У цих випадках біда мала позитивні наслідки: хоч колекції постраждали, але в цілому для музею та інших колекційних матеріалів сталися позитивні зміни. Зали повністю реконструювали, частково за грантові гроші, частково за гроші благодійників. У зоологічному музеї у Львові відремонтували дах та закупили систему клімат-контролю. Щоразу, як десь стається якась біда, система безпеки і контролю починає працювати на повну.
Але є й інші причини зникнення колекцій. Так трапляється, коли колекція втрачає свого опікуна або переїжджає на інше місце. Або через розруху, спричинену воєнними діями. Її можуть просто викинути. Приміром, у мене в 2014-му загинули колекції, що зберігалися в лабораторії Луганського національного університету, та в кімнаті, де я жив у Луганську. При переїзді до Києва, на жаль, не все вдалося евакуювати. Проти природничих колекцій працює і сам час, адже вірогідність, що її з’їдять комахи або зразок просто розсиплеться, зростає з кожним роком зберігання. Чим старіший зразок, тим він цінніший як історичний факт чи свідоцтво того, що на цій території жив певний вид. Але як об’єкт дослідження він втрачає свої якості.
Природничі колекції неможливо зібрати силами однієї людини і за короткий проміжок часу. Це той матеріал, який накопичується десятками й сотнями років зусиллями багатьох науковців та аматорів. І саме він у всій своїй повноті є основою для фундаментальних досліджень різноманіття живого, які потім можуть обернутися проривами у медицині, екології або в еволюційній науці.
Колекції — носії й джерела наших знань про природу та її історію. Фактично це архів і точка відліку для прогнозів стану біоти і розвитку окремих видів або їх зникнення, адже щоб об’єктивно бачити зміни, треба знати попередній стан, і без колекцій його нереально зрозуміти. Вони забезпечують можливість ревізії наукових гіпотез. Це ресурс держави та безцінна річ. З цих матеріалів за допомогою нових методів молекулярно-генетичних досліджень можна отримати нову інформацію. До речі, наразі порівнюють не тільки зміни флори і фауни, але й біологічні особливості видів, приміром, зміни самих видів. Наприклад, одні види помітно збільшилися у розмірах, інші зменшилися. Еволюція відбувається на очах. І ці зміни — індикатори для нас. Ми маємо розуміти, що іноді природа підказує нам про зміни якості середовища швидше, ніж прилади. Скільки б ми не сперечалися про глобальні зміни клімату, але в нас десятки видів розселилися з півдня на північ. Або візьмемо «червонокнижні» види. Їх нерідко можна аналізувати через колекції, оскільки заборонено вилучати з природи.
Особливе значення в колекціях мають типові зразки — це той матеріал, за яким вперше описали новий для науки вид. Скажімо, ви описали якусь мишку і впевнені, що знайшли новий вид. Аби дати йому назву, треба пересвідчитися, що вона вже не «зайнята», або що не описано такого ж виду під іншою назвою. Для цього ви маєте вивчити типові екземпляри та їхні описи. Втрати типових зразків не відновлювані, а міжнародна цінність колекцій визначається саме наявними типовими екземплярами.
А ще є ваучерні зразки. Вони підтверджують, приміром, факт наявності виду на території — скажімо, першої появи рапани в Чорному морі. Знахідка є в колекції, її задокументовано, тому це легко перевірити. Це щось на кшталт типового зразка, але на регіональному рівні. У цьому випадку екземпляр не є носієм назви, але підтверджує певну інформацію, що важливо з огляду на зміни у флорі або фауні, які відбуваються. До речі, Інститут морської біології дуже багато цим займався.
Якщо говорити про умови зберігання колекцій, то не треба запитувати про вентиляцію, систему пожежної безпеки чи вогнегасники. Достатньо просто запитати, чи є в музею сховище, і відповідь покаже, наскільки все добре чи погано. У нашому музеї, на жаль, немає фондосховища.
Колекції зберігаються в підсобках, робочих кімнатах, в подіумах під вітринами в експозиційних залах. Фактично немає вентиляції, клімат-контролю, будівля влітку перегрівається, не підібрана спеціальна фарба, що відбиває світло, у кімнатах з колекціями немає кондиціонерів. Це при тому, що, попри нашу бідність, наша колекція має статус національного наукового надбання. Але ж колекції потребують сховищ з відповідним обладнанням, і не тільки протипожежним. Нещодавно на конференції одна геологиня розповідала і показувала, як зразки порід старіють і псуються, зокрема, через відсутність амортизації шаф їх пошкоджує й вібрація від метро, від якої вони осипаються.
В Україні окремі фондосховища, хоча й не обладнані усім необхідним, мають лише кілька природничих музеїв. Це, приміром, Зоологічні музеї Львівського та Київського національних університетів, Музей природи Харківського національного університету, частково й Державний природознавчий музей у Львові (але й там є потреби суттєвої зміни ситуації на краще, надто щодо гербарію). Сховище є й в Ужгородському національному університеті, але воно доволі занедбане.
При цьому якісь доплати (яких все одно не вистачає) за збереження і підтримання фондів установи отримують тільки в тому випадку, якщо їхні колекції мають статус національного надбання. Без нього все відбувається на особистій зацікавленості та ентузіазмі: хоче людина слідкувати за колекцією, то слідкує, але вона не зобов’язана. Навіть Закон про музеї орієнтований переважно на історику-культурне надбання і не враховує специфіку природничих колекцій. Наші основні фонди — це те, що зазвичай лежить у шафі, воно часто не ефектне як для експонування — якась кісточка, миршава пташечка. Але саме вони і мають надвисоку цінність для науки. А закон, приміром, забороняє щось робити з основними фондами. Але ж мені, приміром, треба препарувати метелика, аби визначити вид, або зробити шліф з зуба мамута. Офіційно проводити подібні операції не можна. Але звісно ми це робимо, просто закон не орієнтований на природничі колекції.
Колись, до речі, ми намагалися оцінити так звану первинну вартість колекційного зразка. Якщо ви поїхали в експедицію, зловили там три цінних для колекції метелика, а потім вирішили порахувати вашу зарплату, обладнання, дорогу, гроші на відрядження, то виявиться, що зібраний вами зразок коштує пару ваших зарплат. Держава вже вклала в це гроші. Отже треба потурбуватися і зберегти його. А ще є колекційна вартість зразків, коли інші музеї бажають обміняти ваш зразок на десяток інших. Це абсолютне багатство. Якщо ми його втратимо, то пожалкуємо. Було б добре, якби суспільство це зрозуміло.