А колись ще раніше, під час контрактної роботи за кордоном, я з певного моменту зрозумів, що ніякої потреби невідривно слідкувати під час атестації за тамтешніми ліцеїстами зовсім немає.
Їх не лише з початкової та основної (5 - 9 класи) школи привчили до того, що у них учні/студенти не списують, бо собі дорожче буде, а й підкріпили те практикою дорослого життя, зокрема й університетського. Приміром, у Франції абітурієнт, який спробував шахраювати під час процедури-аналога нашим ЗНО/ДПА втрачає на п’ять років право до участі у конкурсному вступі до будь-якого університету країни.
До речі, випало знати одного директора алжирського академічного ліцею, який миттєво втратив посаду від того, що після одного із ЗНО/ДПА своєї доньки набрався «сміливості» і сходив до ліцею, у якому та писала іспит і намагався взнати шифр її роботи.
Університетьська «культура» в Україні
А як можна привити нашим школярам автоматизм до академічної доброчесності, якщо всі вони ще зі школи знають, що така чеснота зовсім не потрібна в університетському сегменті. Більше того, вона не є цінністю й у чи не кожній сфері дорослої суспільної діяльності, чому наглядним прикладом були голосування у ВРУ: «Це там, у «європах» не списують, а у нас все по-інакшому: «Хочеш жить - умей вертеться».
Про яке неформальне входження України до ЄПВО (європейський простір вищої освіти) може йти мова, якщо у національній практиці проблема списування та плагіату стала не стільки проблемою, як скоріше базовим принципом фізичного «виживання» чи не кожного університету? Адже коли піднімаєш цю тему, то 99 зі 100 відразу переходять до іншої площини для продовження розмови під наступним «залізобетонним» аргументом - якщо до вас дослухатися, то доведеться закривати чи не кожен другий університет.
Але ж таке «порозуміння» може зруйнувати чи не останні українські представництва справжньої якісної освіти. Ось, наприклад, нещодавно вихідець з нашого ліцейського педколективу, який вже років сім працює викладачем у системі вищої державної освіти в Чехії (сегмент ІТ) захистив докторську у Києві. Але попри те, що за останні три роки він несподівано для чешських колег вийшов за рейтингом публікацій у солідних наукових виданнях на перше місце в університеті, його український диплом доктора наук в Чехії не визнається. І все тому, що світ знає про те, яке у нас загальнодержавне та загальнонаціональне ставлення до «списунів», плагіаторів та імітаторів в освіті, а відтак там не вважають себе зобов'язаними вишукувати у вороху наших псевдодипломів деякі дійсно справжні.
Реальне вирішення всіх сегментних проблем реформування нашої освіти можливе лише, якщо спочатку впровадити дієві інституційні перешкоди учнівському/студентському списуванню, аспірантському плагіату та псевдодержавним атестаціям/акредитаціям.
І у першу чергу на вершині системи - в університетах та органах влади.
Невже українцям не соромно усвідомлювати, що списування/плагіат – це така гнусність, яку притомна нація не мала б покривати?
Невже у нас так і не знайдуться законодавці, спроможні до більш дієвого спонукання здобувачів до академічної доброчесності ніж записати у закон «Про освіту», що спійманий на списуванні буде змушений написати атестацію повторно?
А якщо знову буде намагатись списувати? Надаватиметься третя, четверта спроби?
Багато чинників впливає на якість освітньої діяльності, але без дієвого блокування спотворень в оцінюванні її результатів будь-які важливі зусилля хай як гарно фінансовані будуть для інтегрально-підсумкової результативності освітньої системи виявляться зусиллями/грішми - «на вітер», або й того гірше – збереженням внутрішньо-замкненого стану вітчизняної освіти заради тіньових вигодонабувачів.