ГлавнаяОбществоВойна

Декомпресія: мистецтво повернення з війни

За п’ять років війни українські бійці навчилися як слід воювати, однак досі не навчилися повертатися з війни. Програм, що мають полегшувати «больовий поріг» між фронтом і тилом, існує безліч, проте це все, здебільшого, поодинокі ініціативи - в той час як у країнах із довшою, ніж у нас, воєнною традицією подібні програми систематизовані і прийняті на загальному рівні. Їх проходження є обов’язковим для військовослужбовців, і є стандартною дією, настільки ж простою і очевидною, як, скажімо, медогляд.

Фото: Олена Максименко

Нещодавно у Києві відбувся тренінг «Психосоматичний компонент декомпресійної програми», у ході якого військові психологи обмінювались досвідом із подальшим знаходженням спільного знаменника в їх роботі. Він був присвячений відомим у світі і не дуже відомим в Україні соматичним техніками. Організатор тренінгу – ГО «Development Foundation» (Україна), підтримана Американським Посольством в Україні та офісом НАТО у Києві.

Збоку це скидалося на репетицію мовчазної вистави: люди, здебільшого у камуфляжі, лягали (наскільки це дозволяли умови крісел), клали руки на спини одне одному, піднімали розслаблені руки напарників. Дихали, зосереджувались почергово на звуках зовні і на звуках всередині власного тіла, взаємодіяли. Деякі вправи допомагали розслабитися, деякі, навпаки, мобілізуватись та сконцентруватися. Щоб у різних ситуаціях бійці та ветерани могли застосовувати різні інструменти для самодопомоги та контролю власного стану.

Фото: Олена Максименко

«Гімнастика» для душі

«Першопрохідцями» у впровадженні таких технік стали університети США після Другої Світової, ще у 50-ті роки.

Декомпресія у США та країнах Європи є обов’язковою, солдати не повернуться додому, не пройшовши її. «Виведення гормонів стресу з організму» дозволяє попередити можливі труднощі в цивільному житті.

Те, що тема наболіла і актуальна, стало ясно на етапі реєстрації: організатори планували тренінг на 25 осіб, однак правдами і неправдами на захід зареєструвалося близько 80-ти душ із усієї країни. Серед тих, хто прийшов поділитися своїм досвідом та перейняти чужий, були представники НГУ, ЗСУ, Військово-цивільного співробітництва. Окрім власне військових психологів, у залі траплялися заступники командирів морально-психологічного забезпечення та навіть представниця капеланської служби. Словом, усі, хто має справу з морально-психологічною стороною війни.

Марта Пивоваренко під час тренінгу
Фото: Олена Максименко
Марта Пивоваренко під час тренінгу

Привабливість декомпресійних вправ у тому, що для такої стабілізації не потрібна третя особа. Вправи прості як двері й на диво дієві. Деякі з них можна виконувати практично за будь-яких умов і обставин, і вони забирають всього 3-5 хвилин.

Саме такий «компактний» комплекс підібрали організаторки тренінгу - Марта Пивоваренко спільно з Катею Кольцьо. Марта - психолог-випускник ПТСР-програми у Єльській школі медицини, тренерка та розробниця тренінгових програм та супервізорка для фахівців психосоціальної сфери з Донбасу. Катя Кольцьо - докторка соматики, професорка танцю, досліджень руху та екології, Університет Веслеєн (Wesleyan University), США.

По суті соматичні практики – це дія на психіку через тіло. Запропоновані на тренінгу вправи дещо нагадують візуалізацію, йогу чи медитацію – і дійсно, тим, хто знайомий з йогою, танцювальною чи руховою терапією, виявляється простіше вловити суть і виконати їх. Деякі техніки є парні – однією з найбільших проблем після повернення солдата є непорозуміння між подружжям, тож такі вправи окрім всього допомагають відновити близькість, відчути одне одного, адже коли долонями буквально «намацуєш» дихання партнера, так чи інакше стаєш ближчим.

Катя Кольцьо (на екранi)
Фото: Олена Максименко
Катя Кольцьо (на екранi)

Після вправ люди ділилися враженнями – наскільки дієвим чи не дієвим виявився ефект: «Мені тільки відчувалося тепло, гаряче дуже було!». «Мені здалося, я відчула об’ємність своїх легенів, відчула, як вони наповнюються повітрям!»

Досягти успіху вийшло не у всіх і не одразу – попри видиму простоту, вправи вимагають повторюваності, зусиль. Проте позитивний ефект ламає скептицизм і недовіру з боку бійців – адже від цих ніби то незамислуватих дій дійсно стає легше. Прості речі, які рятують життя.

“У нас дуже мало фахівців із декомпресії – це одна з найбільших проблем. І друга проблема – командири не розуміють, що це таке і навіщо потрібно, - говорить представниця оперативного командування «Північ» Олена. - У бійців також не до кінця є розуміння, що це таке. Для них головне – приїхати, здати усе майно, і пошвидше до родини, до близьких».

Олена
Фото: Олена Максименко
Олена

Олена розповідає: часом бійці приходять самі і просять про допомогу. Часом стають у позу: «Я нормальний, я здоровий, я ж служив у ВДВ! Нащо мені декомпресія?». Бригади, з якими їй та її колегам доводиться мати справу, здебільшого перебувають «на нулі».

«У нас була декомпресія – і у 30-ій бригаді, і у 72-ої бригади була, - розповідає Олена. - Частково нам допомагав «Науково-дослідницький центр НГУ». Зараз намагаємося самі це впровадити. Але впроваджується все поступово і поетапно, одразу всю декомпресійну програму організувати складно».

Рима Ватутіна, кризовий психолог і психотерапевт із ГО «Ліга офіцерів» розповідає, що вони працюють і зі Збройними Силами, і з Нацгвардією. Програма декомпресії, запропонована «Лігою офіцерів», триває два тижні. На свою першу програму вони набрали групу з 30 бійців, вони розділялися на три менших групи по 10 людей відповідно. В кожній групі працювало по два психологи.

«Само собою, перші кілька днів доводилося долати опір і так далі, - говорить Рима. – Але на третій день вони зрозуміли, що ми для них. Ніхто не намагався вшитися. Вони включилися настільки, що коли закінчилися два тижні, вони запитали: «А що, це все?». Не хотіли повертатися!»

Фото: Олена Максименко

Рима розповідає, що програма була насичена, і навіть можливо занадто – бійці втомилися. Від самого ранку починалася фізіотерапія, що чергувалася з приватними консультаціями психологів. «На цих консультаціях робили дуже круті речі, - згадує Ватутіна. - Особисто мій результат – людина за шість консультацій – ми працювали зі страхом смерті – перестала заїкатися».

Запити і механізми

Окрім специфіки військ, врахування комбатанської культури, має значення при формуванні запитів на допомогу від військових ще й психофізіологічна підготовка різних рекрутів. Для снайпера вона одна, для підводників і льотчиків – інша. Однак базові поняття єдині для всіх. «От техніки саморегуляції базові – вони мають бути, - переконана Рима. – І в цих техніках саморегуляції, звичайно, тілесна терапія, про яку сьогодні ідеться. Робота з тілом має займати великий об’єм нашої роботи з бійцями. Причому як із тими, хто йде воювати, так і з тими, хто повернувся, і з тими, хто перебуває там. Тобто, на всіх рівнях».

Представники «Development foundation» і «Ліги офіцерів» вирушають туди, звідки надходить запит командирів, і проводять тренінги. Це можуть бути полігони, намети, будинки культури, влітку гарно працюється на природі.

Фото: Олена Максименко

«І на цих тренінгах за ці кілька днів люди не лише розслабляються, але й вивчають механізм, як собі можна допомогти – залежно від запиту, тому що запити теж дуже різні, – розповідає Ватутіна. - В один батальйон приїздиш – там втрати, і вони не знають, як горювати, «штормить» весь батальйон. Це одна тема. В інший батальйон приїжджаєш – там чиста декомпресія, вони щойно вийшли і їм потрібно скинути напругу. В третій приїхали – вони вже чекають кілька місяців на ротаційному пункті, починаються міжособистісні взаємини. В такому випадку працюємо над комунікацією. Дуже багато напрямків, за яким може працювати психолог, але всюди тілесна терапія має право бути, навіть у більших кількостях». 

На заходах бувають групи як по 3-4 особи, так і по 45.

Окремий напрямок роботи – із військовими психологами, котрим часом бракує інструментів, - допідготовка чи супервізійний супровід. 

В багатьох підрозділах існує проблема - командир не усвідомлює важливість психологічної роботи, тож психологів використовують у якості діловодів абощо. В такому випадку на виконання своїх прямих обов’язків тим не лишається ані часу, ані ресурсів. 

Тому фахівці психосоціальної сфери з громадських організацій, приїжджаючи у батальйон, в першу чергу добиваються зустрічі з командуванням.

Тетяна Ярошенко
Фото: Олена Максименко
Тетяна Ярошенко

Про це говорить і військовий психолог Тетяна Ярошенко: «Мені здається, ми упускаємо важливий момент, що працювати потрібно не тільки із самими бійцями, але з командирами. До нас поки що ставляться так: «Ну, робіть свої тести, листочки». Треба направляти зусилля на те, щоб донести до командирів важливість роботи польового психолога, і роботи з ним також! Тому що навчений командир, якщо буде відчувати на собі вплив цих вправ, буде намагатися передати це бійцям».

Україна як «полігон для досліджень»

Із декомпресією до 2016 українські психологи практично не працювали.

«Волонтерський рух почав надавати допомогу військовослужбовцям раніше, ніж держава. Я маю на увазі, соціально-психологічну допомогу. Зараз ініціативні групи і психологи з різних сфер діяльності уже створили дуже чітку структуру надання психологічної, медико-психологічної, соціальної реабілітації і допомоги, - говорить Антоній Мельник, психолог, доцент кафедр практичної медичної психології Східноєвропейського Національного університету. Він працює з 14-ою ОМБР з першого року війни - займається психологічними заходами з профілактики суїцидів, стикається з роботою медиків на етапі декомпресії під час ротації. - Структура вже існує, але вона ще не узаконена до кінця, потребує нормативних документів. Але зараз уже в підрозділах існують такі заходи, вони проводяться спеціалістами різних напрямків, в тому числі і психологами».

Однак на сьогодні не лише ми навчаємося в інших, а й самі уже маємо чим поділитися зі світом. Український досвід і знання часом вистраждані, здобуті дорогою ціною, а відтак вагомі і унікальні.

«Ситуація змінюється на краще, - переконана Тетяна Ярошенко. – В порівнянні з 2015-м роком. Класно бачити багато народу, багато військових психологів, які вже впроваджують щось на фронті, і що це заняття – фактично етап «пролонгованого» дослідження. Ми стали великим полігоном для інших країн, для психологічних служб Естонії, Литви, Канади, Америки. Але наших власних досліджень досить мало ще».

Про Україну, як про потенційного партнера у міжнародних дослідженням для світової спільноті говорить також і Катя Кольцо: «Ми сподіваємося, що Україна може стати «піонером», лідером у цьому напрямку досліджень роботи із соматичними методиками не тільки для декомпресії травми, але також для впровадження суспільних змін. У США в подібні дослідження включені бійці, які повернулися з війни, і зараз вийшли в запас, вони живуть більш-менш безпечно, нудно. Україна ж опинилася в епіцентрі суспільних змін, і це зовсім інший, перехідний контекст».

Фото: Олена Максименко

«Дослідження в Україні в військовій психології є настільки ж новими напрямком, як і сама війна, - говорить Марта Пивоваренко. - Оскільки за психологічні дослідження в темі посттравми в Україні немає безпосередньо відповідальної інституції, цей процес лише стартує. В нас є Академія Педагогічних Наук, яка відповідає за психологію. Але вона не дуже розуміє контексту військової психології. Є Міністерство Освіти, яке відповідальне за освіту, але не розуміється на неформальній освіті, не може структурувати цей процес. МОЗ лише розробляє власні протоколи роботи, реформа триває. Є Міністерство оборони, яке має великий запит, є Нацгвардія і інші військові структури, які, мають власні наукові бази, але більшість методологій тягнуться з радянського минулого. Тяжко впроваджуються нові інструменти, які повинні з’являтися в роботі з психологічними травмами і ПТСР. Тому дійсно, як каже Катя, ми «піонери» в цій сфері, і мусимо створювати простір під це все. Є надія, що нове Міністерство Ветеранів стане інституцією, що в форматі Національного центру ПТСР (як у США) акумулює всі освітні і наукові зусилля на подолання пост-травми і її наслідків. Поки що в нас це все в зародку».

Українські бійці опанували навички поводження зі зброєю, надання першої допомоги та безліч інших корисних умінь. А от майстерність повертатися до мирного життя як компетенцію професійного воїна ще належить освоїти. Хочеться вірити, що наш досвід на цьому ґрунті стане не лише унікальним, а й достатньо дієвим.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram