“Якщо люди не довіряють один одному, політична спільнота і держава може розвалитися”. Френсіс Фукуяма
Я не вважаю, що довіра є першою метою аналізу. Довіра – побічний продукт соціального капіталу. Соціальний капітал – це здатність людей співпрацювати один з одним, і вона заснована на розділенні спільних цінностей. Там де є соціальний капітал, є співпраця, там є люди, які довіряють один одному.
Довіра завжди існувала у невеликих групах. Наприклад, ви довіряєте своїй родині, друзям. Якщо у вас дуже близьке коло людей, які довіряють один одному, а ви вважаєте ворогами людей поза своїм колом – це націоналізм.
Довіра важлива з двох причин – економічної та політичної. Якщо у вас є угода і сторони чесні, один одного не обдурюють, тоді у вас буде постійне економічне зростання. У Кремнієвій долині вищий рівень соціального капіталу, ніж в інших районах США. Там контракти не такі дельні. У Кремнієвій долині переважно домовляються усно у багатьох питаннях. Це питання культури і пов'язано з тим, що вони всі навчалися у Стенфорді чи Берклі (американські університети, – LB.ua), мають професійні зв'язки.
Інші місця для довіри та соціального капіталу розташовані у політичній сфері. Будь-яка політична система базується на цінностях. Якщо люди їх не розділяють, не довіряють один одному, тоді така політична спільнота і держава може розвалитися. Такі приклади ми можемо побачити на Близькому Сході. Сирія, Ємен, Ірак, Лівія – усі ці країни розвалилися як держави через те, що не було концепції нації, не було довіри між різними групами. Що стосується демократії, то там, якщо люди не довіряють один одному, вони не можуть створити громадянське суспільство, працювати разом, наприклад, у політичній сфері.
Є два важливі історичні джерела довіри. Якщо ми подивимося на релігію, 2500 років тому почали формуватися буддизм, християнство. Вони створили віру у трансцендентного Бога, який захований десь там далеко. Трансцендентні релігії базуються на моральних цінностях, які застосовуються до мільйонів людей. Радіус довіри може зростати на дуже велику кількість людей.
Якщо подивитеся на поширення ісламу, то він каже: “Нам треба вірити у Бога, а не у лідера нашого племені”. Племена могли об'єднуватися, брати участь у спільних військових акціях. Пізніше це переросло у політичні впливи. Релігія є великим джерелом ідентичності і співпраці.
Зрештою, є держава – набір правил, які поділяє суспільство і де керівники сприяють соціальній співпраці. Якщо немає верховенства права, то ви взаємодієте з родичами – тільки з тими людьми, яким можете довіряти.
У такому світі як наш сьогодні ви можете співпрацювати з будь-ким не маючи будь-якого персонального зв'язку. Якщо верховенство права працює, то воно стає джерелом економічного зростання, бо створює довіру і можливості для взаємодії з чужими людьми.
Спільні цінності – дуже важлива річ. У сучасному суспільстві вони змінюються з генераціями і передаються через освіту. Ви передаєте в університеті не лише навчальні знання, а й певний моральний кодекс.
Про держави і довіру
Дозвольте навести приклади суспільств з різним рівнем довіри. Почнемо з Італії. Тут є дуже велика різниця між півднем і північчю. Південь відомий як дім мафії, криміналу. У південній Італії немає громадських організацій, люди не знають, як співпрацювати один з одним, люди не читають газети. Мафія користується браком довіри. Проблема у тому, що не вистачає участі держави. Південна Італія була під впливом Габсбурзької імперії. На півдні Італії не було правової системи, яка могла б розв'язати комерційні спори. Уявіть, що ви бізнесмен і ваш партнер винен грошей, але ви не можете отримати справедливе рішення у суді, тоді ви йдете до мафії. Це така собі приватна система відновлення справедливості. Людям потрібно було, щоб угоди виконувалися, і вони змушені були робити це самі. Якщо мафія може вас примусити зробити щось на користь інших, то може примусити щось зробити на свою користь. Це створює певний цикл недовіри. Зрештою, ми бачимо, що Південна Італія бідніша, має більше корупції, менш розвинена.
Є протилежний випадок. Коли держава надто сильна і це теж може призводити до відсутності довіри. Такий приклад – Франція. Французькі абсолютні монархи здобули таку владу, що почали перебирати на себе управління аристократами та вищими верствами населення. Зрештою, нижчі верстви втратили стимули для соціальної співпраці - не знали як створити справу, як розвиватися. Вони лише знали, що можна піти до короля і попросити підтримку для початку справи. В Англії і Нідерландах можна було це зробити самостійно. У Франції велика сила держави над суспільством не давала можливості створювати спонтанні утворення.
Приклад держави, яка надзвичайно послаблює довіру, – це комуністичний режим. Наприклад, у Радянському Союзі контролювали суспільство на всіх рівнях.
Якщо ви пам'ятаєте Павла Морозова, який зрадив свою родину перед КДБ у 30-х роках, то СРСР зробив з нього героя. Ви нікому не можете довіряти – ані батькам, ані дітям. Єдина річ, якій ви можете довіряти, це держава. У цій частині світу виник спадковий ефект недовіри до будь-яких горизонтальних організацій, які перебувають поза вашим колом зв'язків. Профспілки не сприймаються як організації для захисту працівників. Після розпаду Радянського Союзу виникли слабкі держави, що не мають верховенства права, почала зростати мафія, олігархи – люди, які зацікавлені у використанні вигоди за відсутності правил. Це ми бачимо у Росії, Україні, Азербайджані та інших пострадянських країнах. Таке ми також бачимо у Китаї, де держава знищила громадянські інститути.
Популізм на Заході і в Україні
Я вражений Україною, тому що тут є громадянське суспільство. Це щось для мене дуже дивне. У 90-х я очікував, що для цього треба було багато часу. Коли сталася Помаранчева революція, я сказав: “Хм, це цікаво, дуже цікаво”. Я не очікував, що в Україні з'являться люди, які вийдуть протестувати проти корумпованого президента. Помаранчева революція не призвела до позитивних зрушень. Я подумав: “Дуже погано, в України був чудовий шанс”. Але у 2013-2014 роках це знову сталося. Це складно пояснити, зважаючи на те, що колись тут був Радянський Союз.
Питання поточної національної ідентичності стає дуже проблематичним зі зростанням популізму в Європі, де ми бачимо групи, які є озлобленими, і підривають устої Європи. Частково це стається через глобалізацію. Багато людей з робочого класу не отримали переваги від економічного зростання. Протягом останніх 30-40 роках їх залишил позаду. Ще є відчуття, що лідерам на них начхати, вони скористалися тих що у них була освіта і можливості. Популісти просто забрали владу у цих еліт.
У США дві партії дуже поляризовані, вони навіть не можуть працювати над питанням бюджету. У вас сильне громадянське суспільство і у вищий рівень довіри, ніж в інших країнах, але мені здається, що довіра зменшується
Майбутнє американської демократії – це те що зараз робить Дональд Трамп. Тут, в Україні, ще не має таких популістичних рухів, як у США чи Європі. Люди кажуть, що ваш президент – популіст, але це дещо інше, не те, що відбувається в Європі, бо не засновано на страху перед іноземцями, іммігрантами.
Я розумію, що особливості України зовсім інші. Усе-таки я бачу у цьому демократичні процеси природи уряду, що у вас був протягом останніх п'яти років. Ви маєте радіти, що не стали частиною того руху, який є у США і Європі: рухів, які призвели до Брекзіту, а у США – до влади Дональда Трампа.
Ваш нинішній президент не казав, що Україна переповнена мігрантами і що треба повернути Україну українцям. Можливо, у нього є економічний популізм, але сучасний популізм у США і Європі стосується питань міграції та навіть расизму. В Україні таких проблем немає.
“Важлива риса українського суспільства - інфантилізм”
Валерія Корабльова, докторка філософських наук
Україна – найменш довірливе суспільство у світі. Якщо середній показник довіри до уряду у світі – 56%, у пострадянських – 48%, то в Україні – 9%. Ми все це не може пояснити лише специфікою посттоталітарного розвитку. Джерела сучасного атомізованого суспільства можна віднайти у Голодоморі. Людей відчужували один від одного, атомізували і створили атмосферу принципової недовіри. Це наш культурно-успадкований багаж. Проблема довіри – це про те, що ми не відкриваємося чужому.
Засади меритократії – це коли відбираємо серед найкращих, а не серед найближчих. Це є однією з найбільших проблем українського і глобального суспільства. Ми бачили призначення Порошенка, а тепер і чинного президента. Коли обирають людей не за професійними критеріями, а за лояльністю, це власне і є партикуляристська довіра, коли ми обираємо з кола наближених. Тоді не працюють соціальні ліфти належним чином.
Треба змінювати культурні установи. Для мене Євромайдан був про цю недовіру до незнайомців. На початку Майдану кожен п'ятий вийшов сам, тобто без друзів. Це була ситуація певної загрози, яка активувала довіру. У цьому суть цієї культурної настанови про те, що вигідніше кооперуватися.
Чому росіяни і білоруси інвестують довіру у владу, а ми ні? Наша стратегія виживання тривалий час була створювати паралельних інститутів до влади. Нарешті прийшов час, щоб освоїти державу.
Важлива риса українського суспільства – інфантилізм, звідси ознаки дуже дитячої поведінки захоплення і розчарування. Цьому має протистояти розуміння механізмів, а не очікування, що прийде президент і знизить тарифи.
Те, що відбулося в останні вибори, це дефігурація демократичного ладу за допомогою медіа – підміна політики як спільної справи, свідомих рішень заради добробуту спільноти, видовищами (“стадіон так стадіон”).
“Ми втрачаємо перспективу, бо перетворюємося на перманентну революцію”
Євген Глібовицький, експерт із комунікацій, член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України
Якщо ми говоримо про суспільний песимізм чи неготовність довіряти, це наслідок травм, які у нас були. Ми маємо дві дуже різні травми, які наклалися одна на одну – травма колоніальна і посттоталітарна. Травма колоніальна забирає здатність до управління, до врядування. Посттоталітарна травма забирає спроможність довіряти державі. Держава є основною загрозою. Ми не тільки є ураженими, ми не бачимо виходу з ситуації. Травма не є у минулому, травма є у процесі. Коли ми дивимося щодня на те, що відбувається на Донбасі і в Криму, ця травма не є залишковим явищем, вона у процесі завдавання.
Російське втручання в Україну є постійним. Хороше питання: чи були б дев'ять відсотків дев'ятьма відсотками, якби на місці Росії було море.
Подібно до того, як Польща переживає отруєння історією, ми переживаємо процес отруєння громадянським суспільством. Ми не можемо тільки громадянським суспільством виконувати державні функції. Ми втрачаємо перспективу, бо перетворюємося на перманентну революцію. Троцький з Леніним десь там собі наливають. Де є вихід з ситуації? Чи ми відштовхуємося від довіри у вузькому колі чи у громаді?
Я б не сказав, що довіра не працює. Наприклад, у Львові набагато більше обставин, за яких конкуренти сідають за стіл на ринках і результат їхньої домовленості не є картельною змовою, а домовленістю про правила гри. У Львові це трапляється набагато частіше і має набагато кращий результат, ніж у Києві. Коли у столиці був “футбол” між аеропортом “Бориспіль” і Мінтранс, хто має взяти на себе борги, які виникнуть унаслідок заходу Ryanair, то у Львові бізнес домовлявся, як скинеться для того, щоб створити стабілізаційний фон для аеропорту.
На мою думку, немає суперечності у тому, що сталося на Майдані у 2014 році, і тим, що відбувається зараз. Те, що зараз сталося – четвертий Майдан. Майдан 2013 року зробили приблизно 4% населення. Далі більшість реформ, які зачіпали громадян, призвели до того, що громадянину довелося зробити найстрашнішу річ у посттоталітарній країні. Логіка громадян у такій країні полягає у тому, щоб бути невидимим для держави. Це інструмент безпеки. Реформи спонукали громадянина вийти до держави і сказати: “Альо, я тут. Які кнопки я маю натискати?”. Це вивело у патерналістський більшості, яка нікуди не зникала, збурення цими реформами. Ці реформи вивели її настільки за межі дискомфорту, що ця патерналістська більшість повстала, пішла до дільниць і проголосувала так, як має зробити. От звідки ці 73%.
Така ірраціональна поведінка виборця не є новою, вона вже була, і за нею стоїть страшенний біль. Точно так само, як біль, який стояв за прихильниками Помаранчевої революції, то був біль повернення будь-якої версії радянськості (чи у вигляді Кучми-3 чи у вигляді Януковича). Точно так само тут був страшний біль, що держава нас спочатку примушує бути активними, а потім почне нас знищувати. Я не вважаю що 73% можуть швидко розпастися, бо ми маємо справу не з феноменом обранням, а з хакінгом політичної системи. Я не очікую, що інституційна недовіра до органів державної влади призведе до послаблення Зеленського як президента. Я боюся іншого – що інститут президента чи парламентаризм можуть бути скасовані і ми підемо у ці референдуми – пряму демократію.
“Ми не довіряємо більше, ніж нам потрібно”
Олександр Пасхавер, президент Центру економічного розвитку
Для мене одне з найбільш негативних відчуттів – атмосфера недовіри. Ми всі не довіряємо один одному.
Народ має точно відчувати свої недоліки. Ми не любимо пам'ятати про свої недоліки, а тим самим стаємо слабкішими. Звісно, у нас були підстави для того, щоб недовіра так нас захопила. Не державність – причина нашої слабкості. Коли мова йде про соціальні процеси, причина і наслідок перемішані.
Присутність у нас здатності об'єднуватися, можна пояснити на прикладі, який мене здивував – Майдан. Для мене це було видовище неймовірної сили, коли народ проявив свою волю, енергію. У мене виникло питання: чому Майдан, який виражав поняття про майбутнє найбільш активної частини населення, не закінчився створенням впливових структур? Для мене це було проявом нашого фундаментального недоліку. Коли ми не довіряємо, ми захищаємося. Але ми йдемо далі захисту. Ми не довіряємо більше, ніж нам потрібно. Процес недовіри дуже стійкий. Єдине, що можна сказати позитивного, Україна історично потрапила у період, коли її вічний ворог, Росія, ослабла. Це є основою того, що Україна вступила в інший історичний етап, який буде залежати від того, як сильно і як довго буде слабшати Росія. Я думаю, що такі процеси не бувають короткими і це дає Україні шанс стать справді незалежною країною.